Метою нашої подорожи, звичайно, був Дніпрельстан. Це Мекка всіх туристів, що подорожують по Україні. З місцевої газети «Звезда» ми довідалися, що між Дніпропетровськом та Кічкасом є автобусне сполучення. Автобуси ходять кілька разів на день, але вони йдуть обходною дорогою і всі пороги лишаються десь осторонь.

Не оглянувши порогів, вражіння од Дніпрельстану не буде повним. Крім цього, романтика Запорозької Січи, романтика козацьких боїв та переходів, що вже змалку отруює наш мозок, не дозволяла нам скористуватися сучасними засобами сполучення.

Щоб одержати певну пораду що до нашої подорожи, звернулися до Дніпропетровського музею. У музеї нас прийняв дуже симпатичний, уже старенький, але ще жвавий і надхненно-бадьорий проф. Еварницький. Ций сивенький дідусь дав нам дуже багато порад, ласкаво прочитавши нам цілу лекцію. Але ми, не зважаючи на свою молодість, не відважилися подорожувати так, як ще й тепер подорожує цей веселий дідусь, що на нього й століття, здається, не впливають. Він нам радив ночувати на гадючому острові, де так багато гадюк, що кусають мандрівників, і де такий гарний пісочок, що на ньому можна спати, укрившись цим самим пісочком, і цілу ніч спостерігати, як пересувається в зоряних просторах «Віз» і як бліднішає «Чумацька дорога». На жаль, ми звикли до міської культури і так і не спробували надати в розпорядження гадюк Дубового острова наших голих ніг, а сузір'ям так і не довелося милуватися на наші прекрасні, зеленкуваті очі.

Дивні люди ці археологи: вони з однаковим захопленням оповідають про Петра, Катерину, про зруйнування Січи, про пороги і запорожців. Їм однаково, чи говорити про скитського списа, чи про мамутові бивні, чи Анну Іоановну, чи про Дніпрельстан. Все це для них — лише речі археології.

Iчи не через це всі влади і всі ватажки ставляться до них терпимо. В музеї ми бачили під склом, як археологічний експонат, — от ви б ніколи повірили, — ми бачили мандата батька Махна, що мав охороняти музей од його власних анархічних поглядів та переконань. Коли ми прочитали мандат, ми ще більш переконалися в чудесній силі археології й тепер з більшою пошаною ставимося до цієї науки та до її представників.

Пороги.

Пороги перетинають Дніпро. Пороги спиняли греків і заважали торгівлі. Пороги й тепер заважають нам, вихованцям міської культури, спокійно їхати на пароплаві до Чорного моря й оглядати в бінокль мальовничі береги Дніпра.

Ми вирішили пішки пройти всі пороги. Це, звичайно, був героїчний вчинок, але на це геройство нас підштовхувала наша розбурхана уява. Нам ввижалися велетенські водоспади, розмірами в сьомиповерховий будинок, рев води, що нагадує канонаду останньої імперіялістичної війни. І на цих страшних порогах ми вже бачили запорожців у легких чайках, блиск весел, і наші вуха вже ловили уривки козацьких пісень.

Уявіть собі, до чого уява може бути облудливою! До чого романтика нашої історії може впливати на мозок і всі почуття людини!..

Вдалині ми побачили село. Це була Лоцманська Каменка. На березі ріки вже в самій Кам'янці ми напнулися на великого човна. Виявилося, що це Вуфкінська експедиція їде знимати пороги,* щоб зафіксувати їх плівку для всього того громадянства, що читатиме історію України і уже не зможе на власні очі побачити порогів і звільнитися від тієї облудливої романтики, що ще й досі розпалювала наш мозок.

Самої експедиції на човні не було.

Лоцман, гр. Гаркуша, що мав провести цю експедицію до самого Кичкасу, запросив нас до хати.

Гарна дружина лоцмана, кинувши свого наймолодшого запорожця на сіно в прохолодній хаті, тепер старанно, до сьомого поту, крутила смачне морозиво, мати лоцмана жарила рибу величезними півпудовими шматками, сестри лоцмана бігали, як навіжені, до льоху по лід та до хати по сіль, сам лоцман ходив по дворі і все підходив до сулії з «риковкою», щоб охолонула для дорогих гостей. Самої експедиції і тут не було.

Тоді ми запитали лоцмана, яка з його сестер виходить заміж і коли має відбутися весілля.

Лоцман був трохи вражений з нашого запитання. Він нас старанно переконував, що сестер він заміж не видає і що, коли ми парубки, то вакансія, безперечно, за нами. А морозиво і все инше, це робиться для Вуфкінської експедиції, бо ви ж сами знаєте, що їхати порогами небезпечно, а перед смертю слід добре попоїсти та погуляти.

Лоцман із сумом у голосі також заявив, що на його сестер нема ніякої надії, бо анахтемська експедиція дуже запаслива і везе з собою двох дам, що мають її розважати підчас подорожи.

Ця остання заява нас остаточно обурила. Це ж профанація порогів!.. Це ж святотатство!.. Що сказав би запорозький орден лицарів, який і духу жіночого не виносив! Це ж перекручування історії!..

Тоді ми сіли й написали таку записку до експедиції. «Бажаємо вам смачно їсти морозиво і мати поспіх у ваших дам».

Пішки ми пройшли лише шість порогів, на верстви це становить 40 верстов. Але тут простір міряється не верствами, а гаками і засобами сполучення. Коли ви їдете автобусом, то вам скажуть, що буде верстов десять з гаком, коли ідете човном — вам скажуть, що буде верстов тридцять з гаком, а коли йдете пішки, то буде верстов шістдесять з гаком; насправді ж буде лише сорок вер-стов, міряючи звичайно, точнішими інструментами, ніж автобуси, човни та ноги.

Коли ми пройшли перші шість порогів, то вся романтика, що століттями була закладена в нашу кров та голови, вивіялась до щенту. Ніяких водоспадів. Ніяких сьомиповерхових скель.

Є ще й досі такі чудаки, що об'їздять пороги в автобусі так верстов за 10 од кожного порога, а потім пишуть у газетах, що лоцмани тремтять і моляться, коли проїздять пороги. Ви тим чудакам не вірте, бо навіть підлітки й дівчата купаються на порогах і ловлять рибу.

Найцікавіші пороги — це Лоханський та Ненаситець У Лоханського порога надзвичайно мальовнича забора. Шматки дивовижних скель лежать у воді, і вода струмками дзюркоче між ними. На Ненаситці, дійсно, є водоспади, але водоспади невеличкі, на зріст людини.

Пороги не ревуть, а лише шумлять. Од них лунає шум, як од вітру в лісі. Трохі гуркоче лише Ненаситець. Вражіння од цього гуркоту таке, що ніби вулицею їде сотня грузовиків, навантажених камінням.

Ми не будемо перераховувати всі історичні місцевості та назви. Про них можна довідатися в підручниках з історії. Нічого видатного чи романтичного в цих пам'ятниках нема.

Звичайнісінькі собі насипи піску — це фортеці, а далі каміння й кулясті могили. Доводилося лише дивуватися, як легко піддаєшся на обману, на романтичну облуду прочитаної белетристики..

Останніх три пороги — Вудинський, Лишній та Гадючий — ми проїхали човном (каюком) так званим «козацьким ходом», цеб-то найнебезпечнішими місцями. Впливала лише надзвичайна швидкість їзди. Що ж до хвиль, водоспадів, каміння, то вони здавалися лише якимись тумбами, до яких уже так звик перехожий на наших вулицях і що їх він обходить зовсім машинально, навіть не помічаючи.

Тепер ми заздрили на вуфківську експедицію, що запаслася морозивом і прекрасними дамами, — до того всі пороги були звичайні й зовсім не романтичні.

Було годин 10 ранку, коли ми підпливли до височенного залізничного насипу. Навколо було дуже тихо. Велике стадо корів мирно відпочивало на березі ріки. Сонце немилосердо смалило руді спини корів, і в повітрі плавав розтоплений цукор.

Спека й тиша були неймовірні. Десь за насипом залізниці знаходилась німецька колонія Бетань та Кичкас. Наші лоцмани не хотіли нас везти до самої пристані, щоб не робити зайвого гаку, і нам довелося підійматися на залізничний насип. Важко було повірити, що такий насип зроблено руками людей.