За два з половиною дні Лариса з Риженком об’їхали вісім населених пунктів. Ночували у місцевих жителів, і люди думали, що вони є подружжям із Канади, що виявляє індивідуальну благочинність. І тільки-но вони виходили з приміщення чергової мистецької школи, їх оточували діти без мистецьких обдарувань і мовчки йшли за ними до їхнього автобусика — а раптом, хоча б одному з них, видадуть коробочку примхливої форми, загорнену в зірчастий папір, оздоблену кучерявими бантиками.

Надвечір третього дня вони приїхали в Новожахів. Це був останній пункт їхніх офіційних мандрів. Завтра вони вирушать до Комбінатного, але то вже по тому, як закінчать з подарунками.

Марія Василівна, директорка Новожахівської школи мистецтв, зустрічає їх, запрошує в кімнати для гостей. Ви ж переночуєте у нас, правда? Дякуємо за гостинність. Ось, розпишіться, для вас тридцять шість пакуночків. Ось, дві ваших коробки. Марія Василівна радісно посміхається, у неї щасливе обличчя. А Чеканчук казав, що вона зовсім зачухана. Нічого подібного. Нормальна жінка.

Ну все. Тепер ми можемо відпустити водія. Втім, може, він нас підвезе до Козової? У неї дім на околиці. А назад до вас ми вже пішки. Ви хіба ще не знаєте про нещастя з Козовою? Ні?

Марія Василівна розповідає, що невдовзі після смерті Мар’яни Миколаївни в Козових були люди з Києва, купили декілька картин Любоньки, добре розплатилися і поїхали. А потім всю ніч по тому Любоньці було особливо погано, її крутило і ламало, і вона кричала, і їй марився диявол. А на ранок на городі в Козових знайшли осквернену картину Любоньки — полотно, зідране з підрамника, де у намальованої Любонькою оголеної жінки в груди і в лоно було встромлено недопалки. Невропатолог із поліклініки, яка веде Любоньку, казала, що дівчинка дуже пов’язана зі своїми картинами, особливо з деякими з них, тому їй було так погано. Батьки Любоньки приходили до школи, просили дозволити подзвонити до вас у Київ. Марія Василівна дозволила, але у фундації двічі рішуче сказали, що всі питання будуть вирішувати тільки після Різдва.

Ото новина! А у нас є й подарунок для Любочки, і найдорожчий з усіх, що ми везли. Лариса спитала, чи вважають батьки Козові, що співробітники винні у тій жахливій пригоді, а Риженко спитав, чи викликали Козові міліцію. Марія Василівна відповіла, що міліції, наскільки вона знає, не викликали, бо ще не усвідомлюють матеріальної цінності картин своєї дочки, а на фундацію ображена сама Любонька — невже вони купували її картини, щоб із них хтось познущався? Мар’яна Миколаївна ніколи того не допустила б.

Домовились, що Риженко з Ларисою переночують у кімнаті для гостей у школі, а завтра вранці підуть до Козових. Марія Василівна видала їм ключі від кімнаток і ключі від вхідних дверей. Сказала, що вони можуть спокійно відпочивати завтра вранці: заняття у школі мистецтв починаються пізно.

Кімнатки для гостей несподівано дуже гарненькі. Вікна виходять у сад, темні штори гармонують з ліжниками, меблі скромні, проте чистенькі, крохмальна свіжа постіль. Але Лариса і Сашко спали погано не лише тому, що до пізнього вечора ретельно зіставляли викрадення і осквернення Любоньчиної картини, потоптаний вінок на платформі, зникнення тих картин, що їх везла Мар’яна, і ніяк не могли узгодити ці неймовірні події. Погано спалося ще й від зойків і дрібного тупоту у порожніх класах, ніби якісь божевільні карлики влаштували у темряві свій нечестивий бенкет.

— То миші, Ларо. Банальні миші. Або, в найгіршому випадку, щури. Скажи своєму шефу, щоб надіслав сюди у рамках допомоги обдарованим дітям порцію щурячої отрути. Коли, звичайно, тут нема міфічного скаженого щура, для якого щуряча отрута мов спеції до страви і який їсть за собою своє лайно.

А на ранок вони заснули і прокинулись пізно. А може, то не щури, а таки Новожахівська нечиста сила не давала їм спати вночі і заспокоїлась, коли у темряві грудневого ранку почали співати півні? Недарма це згубне місце назвали колись — місто Жахів. Недарма покійна Мар’яна, аби тільки не ночувати тут удруге, дременула звідси світ за очі і знайшла свою погибель. Встали по десятій. Було тихо. Ніхто не тупцював по підлозі порожніх класів, ніхто не сидів у капцях, і мишачих слідів також не було.

— Облиш, Ларисо. Ти мов курсистка, що верещить від мишей. Мишачої істини зараз не шукатимемо. Ходімо звідси. Збирай речі. Марія Василівна буде об одинадцятій.

Домовились, що Риженко піде до Козових сам. Щоб Лариса не викликала у хворої дівчинки непотрібних асоціацій зі співробітницею, яка не вберегла її картину від осквернення. Лариса лишилася з журналом і чашкою чаю в кафе з гучною назвою «Монмартр», а Риженко вирушив до Козових.

Його не було довго, і Ларисі набридло чекати. Риженко все не йшов. Їй набрид цей «Монмартр» — хто це здогадався так назвати кафе у Новожахові? Втім, що таке Монмартр? Якщо подумати, не більше, ніж пагорб, на якому здавна селяться люди. Скоро перша. А їм же ще до Комбінатного. Знову доведеться їхати в приватному авто... І тут Сашко з’явився з пакунком під пахвою. Він задоволений: операція Козова пройшла успішно. І саме тому, що Лариса з Чеканчуком дали йому дуже докладний звіт про свою попередню поїздку, не забувши навіть, здавалося б, другорядних деталей.

Отже, від самого початку батьки прийняли його непогано, але до Любоньки в залу не пускали. Та він зумів переконати їх у найкращих намірах фундації. Співробітників, які були в них минулого разу, пограбували, але вони не звернулися до міліції, бо тоді Козових могли би змусити платити податки з тих грошей, які вони отримали від фундації. Це дуже привернуло Козових до нього і вони пустили його до Любоньки. Він сказав дівчинці, що всяке бидло настільки заздрить їй, що навіть коїть злочини, аби їй нашкодити. Найбільше в житті люди заздрять не грошам і не славі, а обдаруванню. Любонька посміхнулася цим словам і він зрозумів, що таке вона могла чути від Мар’яни.

— А її доробок і справді грандіозний, навіть незважаючи на всі самоповторення.

— Ти, я бачу, щось уже отримав у подарунок.

Риженко зітхнув.

— Не отримав у подарунок, а придбав за власні гроші.

— За скільки?

— За те, що мені заплатив твій шеф за мою роботу на тебе.

— За сто умовних? Ти псуєш Вістові клієнта. Він більше п’ятдесяти платити не дозволяє.

— Але ж то портрет Мар’яни!

— Покажи!

— Покажу, звичайно. Але спочатку глянь на цей жахливий трофей, — і Риженко дістав зі свого портфеля пошкоджену «Муку жінки». Лариса сховала той шмат полотна, бо хлопець біля шинквасу почав прислухатися до їхніх розмов. І що то за люди, що сидять у кафе мало не півдня?

— Давай візьмемо в нього ще чогось, — сказала Лариса, і Риженко замовив по 50 коньяку. За успіх даного етапу пошуку істини.

— Ти адресу в Комбінатному не забув запитати?

— Не забув!.. Але давай спершу вип’ємо за мій перший досвід пошуку істини в польових, а не кабінетних умовах! То ви з Чеканчуком уже давно в цьому вирі.

Бармен приніс дві чарки коньяку і шоколадку.

— За мою покупку! — підняв чарку Риженко, розгорнув картину і поставив її на столику біля стіни. На портреті Мар’яна сиділа біля якогось столу на тлі вогню; в неї був інший колір очей і волосся, інша форма рук; її руки були чи то манірно, чи то хворобливо вигнуті, і на лівій був стилізовано великий перстень. А в правій — пензель. Її обличчя було негарне, хоча насправді Мар’яна була фотогенічною красунею. Але то була достеменна Мар’яна, незважаючи на одержиме перекривлене обличчя. І бармен, що обслуговував їх, сказав;

— Я пам’ятаю цю жінку. Вона теж довго сиділа тут. Очевидно, теж чекала маршрутку на Комбінатне о другій.

Завдяки несподіваній підказці бармена вони встигли на маршрутку, — а то б чекали до четвертої — і за годину були на знайомій до сліз Комбінатській залізничній станції, куди їх привезла маршрутка за три гривні. Перш ніж шукати Марію Підгубну, що жила на вулиці Маршальській, 12, вирішили знову підійти до тої диявольської платформи, де загинула Мар’яна, де зірвали й потоптали її поминальний вінок, де вкрали Любині картини, одну з яких так жахливо осквернили, а потім підкинули юній хворій художниці. Пішли по віадуку і ще на сходинках, які вели до тієї платформи, побачили шмат ряднини на стовпі, де був поминальний вінок. Їх охопив жах і якусь мить вони не знали, чи йти туди, чи бігти звідти, і завмерли на сходинках, а Лариса вчепилася за Риженкового рукава. Але потім каже: