— Ходімо, подивимось, що воно є. Шлях до істини, здається, йде через шизофренічну маячню.

— Або взагалі через пекло.

Чим ближче вони підходять до того ліхтаря, тим більше предмет на держаку для прапорця нагадує не ряднину, а шматок сирого м’яса. Але то таки ряднина, вірніше, полотно, яку Риженко знімає й подає Ларисі. То спотворена картина Любоньки Козової з її вогняного циклу «Стара жебрачка». З тих, що було вкрадено тут, на цій платформі, ввечері, 26 листопада цього року.

Вони сідають на розбиту лавку, пакують «Стару жебрачку» в целофановий пакет разом із «Мукою жінки».

— Давай ще якось замаскуємо твою картину, Сашику. Очевидно, людина із картиною під пахвою викликає у когось маніакальну лють.

Вони пакують Мар’янин портрет у Ларисину дорожню сумку, розкривши її на більший обсяг, ніж це потрібно для невеликої кількості її речей.

— Тут нам зараз треба не шукати всіляких Підгубних, а звернутися до міліції. Викласти усі факти — і про вінок, і про вкрадені картини, і... про все інше. Ці події пов’язані, тут уже немає сумніву! І з загибеллю Мар’яни все це також пов’язано, — тільки як? Якби обережно вистежити, щоб не налякати того маніакального злочинця, що ходить сюди, вочевидь, мало не щодня... Це точно не професіонал, це дилетант, а найшвидше — якийсь психопат! Але ж ми його не вистежимо, Ларисо, тим більше, тебе він уже знає! Це якби й правда міліція! Ну, то ходімо до міліції! Тим більше навіть Віст мені сказав не боятись звертатися до поліції, якщо це стосується правди про Мар’янину смерть. Але ж там нам скажуть, чому ви з Чеканчуком не звернулися із заявою про крадіжку картин минулого разу! Не звернулися тоді, зате звернулися тепер! А що, люди несуть відповідальність, якщо не заявили про крадіжку? А хто їх знає? Я ніколи не мав з ними справи і сподіваюсь не мати до кінця своїх днів.

І тут Риженку з Ларисою здалося, що міліції вони бояться ще більше, ніж тої психопатичної істоти, яка краде картини, паскудить їх і, цілком можливо, штовхнула на рейки Мар’яну Хрипович. Ще якби тут був Чеканчук. У нього більший досвід. Він їх непогано змалював у своїх «Вирваних роках». І з цими місцевими він познайомився, коли забирав Мар’яну. От якби він був тут. Але що ми робимо далі? Тут холодно!

Вони встали, пішли по коліях до станції. Сірий грудневий день почав чорніти. Скоро буде ніч. Сьогодні — 21 грудня. Завтра — 22, найкоротший день, найдовша ніч.

— Я пропоную, — сказав Риженко, — все-таки розшукати Марію Підгубну і відвідати її під виглядом, що ми хочемо переночувати у неї, хоча таємниця, можливо, й не там. Між іншим, мати Козова мені сказала, що її адреса є й на вокзалі. Жінка дуже бідує і всюди рекламує своє жалюгідне джерело прибутку.

— Гаразд. Нам треба ж десь переночувати. Сьогодні ми вже не поїдемо додому.

Вони зайшли до Комбінатського вокзалу з датою 1908 на фасаді, де було повно людей, що товклися біля кас, або сиділи чи лежали на смердючих лавках. Підійшли до жінки, що пропонувала пасажирам пресу. Переважно то були газети поганої поліграфії, де дівки тримали руками свої величезні цицьки. Вони запитали в тої жінки, чи не знає вона, де б можна було переночувати в їхньому місті — вони тут проїздом. Жінка відповіла, що може дати адресу, але десь тут був хлопчик, син хазяйки, він би їх і відвів до теплої чистої кімнати.

— Це на Маршальській? — запитав Риженко.

— Так! А ви вже бували там?

— Нам порадили.

— Ну й добре. А ось і Юра. Іди сюди, дитя! Цього вечора тобі пощастило!

У Лариси розв’язався шнурок на черевику і вона нахилилася зав’язати його. Ці шовкові шнурки — просто мука. Поки возили машиною, було все гаразд. А от почали ходити пішки, й почалися проблеми... Риженко зробив крок назустріч хлопцю років дванадцяти і приязно сказав йому:

— Ти хазяїн? Ну то скільки коштує твоя кімната?

— У нас всі умови, — завчено тарахкотить хлопець, — окрема кімната, велике ліжко, якщо треба — нагріємо теплу воду...

Лариса нарешті впоралася зі своїми шнурками. Підвелася і наблизилась до свого супутника, що розмовляє з хлопцем. Звичайний собі хлопець у старій курточці й розбитих черевиках. Чи вона десь бачила його? Та ні, здається не бачила. А він, коли раптом побачив Ларису, завмер і замовк. А потім рвучко кинувся до виходу в бік колій і миттєво зник.

— Куди ти, Юро!? — крикнув Риженко, але хлопець зник так хутко, ніби й не було його тут.

— Що ми тепер робимо? — питає Лариса у Риженка.

Риженко підійшов до дверцят із написом «Міліція» і запитав молоденького сержанта про хлопця Юру, що здає кімнати. Хто він, хто його мати. Нам би треба було переночувати тут, домовлялися з ним, а він зник на півслові.

— Ну то йдіть до них, — каже сержант, — Маршальська, 12. Це недалеко. А якщо над колією, то зовсім близько.

— А що то за квартира у них, там не притон?

— Та нє! Марія Підгубна, в неї дочка лежить паралізована і оцей Юра. А сама вона... — сержант гигикає, — рвані колготи де побачить, пере, запечатує у польські пакети і продає під базаром по гривні. Місцеві вже знають, не беруть, а приїжджі іноді куплять.

— То в неї безпечно?

— Як нема де ночувати, йдіть і ночуйте. В неї люди ночують і нічого ще не було.

— Дякую!

Їм добре пояснили, як шукати Маршальську і вони, незважаючи на темряву, швидко знайшли її. Кілька двоповерхових будиночків. Досить пошарпаних, проте симпатичних. Перед домом клумба і завмерлий зимовий фонтан.

— Нам потрібна квартира номер сім, — каже Риженко, — перший поверх, другий під’їзд.

— Хто там?

— Нам кімнату на ніч. На вокзалі сказали до вас.

Їм відчинила розпатлана підперезана жінка, запросила до передпокою, відчинила двері кімнати.

— Ось. Усі умови. Два ліжка. Чиста білизна. Можу дати теплої води помити ноги.

— І скільки?

— Як із двох, то по п’ять за койку.

— По п’ять гривень?

— Ну не копійок же! — зареготала жінка. — Тільки гроші зараз!

Риженко простяг їй десять гривень, які вона жадібно затисла в кулаці.

— Це тільки за одну ніч. І як передумаєте спати, вже не поверну!

— Ні, ми не передумаємо, Маріє, пробачте, як вас по батькові?

— Мене всі звуть просто Марія... Як буде треба в туалет — не стісняйтесь.

Риженко й Лариса сіли на заслане несвіжою білизною високе ліжко з металевими стовпчиками в головах і в ногах.

— Мар’яна розповідала, таке було в неї на Саперній слободі...

— Що робимо далі?

— Тут можна перемучитись одну ніч. Можна спати, не роздягаючись. Все одно краще, ніж на вокзалі, бо тут тепло, — Лариса скинула своє кокетливе пальто під леопард, поклала його на бильця ліжка.

— Так, центральне опалення, яке дивом працює, — Риженко також скинув свою куртку.

— І воду подають.

— Та й електрика, — Риженко вказав на слабку лампочку на стелі.

— А як щодо пошуку істини? Ми, таки ясно, забралися в саме лігво...

— Тільки все одно не все сходиться. Чому втік хлопець?

— Він впізнав мене. Впізнав жінку в леопардовому плащі, у якої він украв картини.

— Так, ти минулого разу їхала одягнена так само.

— Потепліло. Була зовсім зима і я витягла шубу. А потім сніг розтанув і я знову носила цей плащ. А тут завжди ще тепліше, ніж у Києві...

— Ну гаразд, він упізнав жінку, що стояла на тій платформі, на тій платформі — і чого вона приперлася туди? Шукати того, хто штовхнув на рейки її колєжанку... або, принаймні того, хто потоптав вінок.

— Але навіщо цей хлопець крав картини, топтав вінок, і...

— А хлопець, між іншим, симпатичний! Ні, я розумію, що він, як усе про те свідчить, накоїв щось страшне.

— Так, у всіх тих діях було щось психопатичне або... дитяче: кидати вінок, топтати його, тікати зараз. Я його, між іншим, не впізнала. Він міг собі спокійно вести нас сюди, ніби нічого не сталося.

— Але ж то дитина, а не досвідчений злочинець.

— Але ж навіщо він усе це робив — а схоже, всі ці дивні дії чинив він... Що він мав із цього? Що?