— Знала. Тому й дуже здивувалась листу, який знайшов у сейфі Чеканчук.
— І Чеканчук з тобою?
— В якому розумінні — зі мною?
— Ви разом шукаєте істину її загибелі?
— Так... Не зовсім... Просто ми обоє давно знали Мар’яну...
— Раніше я працював на латиноамериканську філію, у Венесуелі. У мене була співробітниця Аманда Бохугос, чимось дуже схожа на Мар’яну. Також із місцевої еліти. Дуже освічена, дуже гарна, свідомо неодружена. Дітей у неї не було. Вона теж мала надзвичайний смак і хист відрізняти справжні речі від імітацій. Як і Мар’яна. Аманда не була моєю леді-френд, але я дуже часто милувався її обличчям. Її хотів наблизити до себе голова Латиноамериканської філії. А вона одного разу взяла гроші з внутрішньої каси. А звідти не можна брати більше тисячі американських доларів. Вона й не взяла більше. Але навіть не сказала, для чого бере. І, як вияснилось потім, повезла ті гроші такому ж учителю музики у маленьке гірське містечко. Не знаю, що було між ними, мені розповідали, я не хотів слухати. Але й за ті гроші, які раз на два роки можна брати з внутрішньої каси, треба звітуватися! Інакше то буде крадіжка. Учитель музики убив Аманду за те, що вона вимагала від нього той звіт!..
— То ти вважаєш, усі вчителі музики однакові?
— Я так не вважаю. Але знову все повторилося. Ти б знала, як мені було важко зробити, щоб GIFTED CHILD INTERNATIONAL не згадували в пресі в контексті криміналу! Я би втратив посаду, аби таке сталося! Мій тамтешній прес-секретар доклав для цього чимало зусиль! У газетах писали, що наша співробітниця Аманда Бохугос позичила вчителю музики власні гроші! А він вбив її, коли вона зажадала повернення боргу! А тут таке полегшення, коли Олекзандр подзвонив із Комбінатного, сказав, що ваша поліція визнала нещасний випадок! Добре ім’я фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL не заплямоване! Але того, венесуельського, вчителя музики все-таки засудили! А цей на свободі!
— Джері, чому ти вважаєш, що то учитель музики! А може, хтось інший! А може, то все-таки нещасний випадок!
— Ларисо, ти, я відчуваю, знаєш більше, ніж я, щодо загибелі Мар’яни Хрипович...
— Я нічого не знаю, Джері!
— Я не можу змушувати тебе говорити, що ти знаєш, що ні. Але я хочу сказати: до вашого маршруту не входить та Дружбородівка. Я не хотів би, щоб мої співробітники їхали туди. Але ви будете поблизу і поїдете туди приватно. І, якщо ви про щось дізнаєтесь, не бійтесь звернутися до поліції! І, якщо знадобиться моя участь — хай буде так! Цього разу я не буду боятися втратити посаду! Хоча мені дуже добре тут і я буду сумувати за вами! Якщо будуть потрібні мої свідчення проти учителя музики, я дам їх! І Гальочка мене зрозуміє!
— Джері, любий, come on[37]! Ми ще довго будемо працювати разом! Тут, очевидно, прийшов мій напарник Олександр Риженко, ти хотів побачити його перед дорогою...
— О, так, як він вже прийшов, прошу... У вас усіх називають Олекзандрами!..
Лариса і Сашко Риженко мають квитки на всі чотири місця у купе. Верхні полиці вони мало не до стелі завантажують коробками з різдвяними подарунками. Заходить провідник, збирає квитки.
— Чого ви тут так напакувалися! Тут будуть їхати люди!
— Не будуть! Ось квитки на ті місця!
— Ага... чотири квитки, вас двоє... А де ще двоє?
— Я вам ще раз пояснюю, ми зайняли все купе.
— Як це — зайняли? Вас тільки двоє!
— Але ж ми заплатили за всі чотири місця!
— Не має значення, що ви заплатили! Як люди тут не їдуть, значить, я з дороги візьму інших! А речі звідси забирайте!
— Як ви можете когось брати, якщо за місця заплачено!
— Але ж люди не прийшли!
Довелося давати десять гривень. Тоді провідник відразу все зрозумів і сказав, що вони можуть їхати спокійно до пункту призначення.
Риженко закриває за ним двері купе. Цілує Ларису і витягає пляшку іспанського чері із самого Херес-де-ла-Фронтейра. Це вже остання з придбаних у Делфті, де він навесні захищав дисертацію. Цікавий був час. Олександр Риженко був мало не першим культурним українцем у Делфті! Але зараз не про це. Зараз будемо пити чері. В Голландії п’ють іспанське чері ще від часів короля Карла П’ятого.
— Англійці кажуть: нема такого вина, яке б не хотіло стати чері... Це напій для довгих зимових вечорів.
— Та ще й у потязі.
Чи вийде в них цього вечора тільки пити вино і дивитись одне одному у вічі? Не говорити про загублені Мар’янині рукавички і вкрадені картини, про зниклі коштовності й потоптаний вінок на місці загибелі — між іншим, може, варто було взяти ще один, не такий розкішний, почепити знову на те місце?
— Я так спочатку думала. Але потім вирішила: ми не відразу туди їдемо, ще загубиться в дорозі.
— Або вкрадуть і потопчуть...
У чері гіркуватий присмак. У Голландії його п’ють і у родинному колі, і з друзями. І їхні алкоголіки спиваються від чері. Слабаки. Незвичайний напій. І колір незвичайний: червонувато-коричневий. Риженко навмисне взяв з собою прозорі склянки з тонкого скла для чері. А потім розіб’ємо їх, щоб не тягати за собою. Гаразд, Ларо?..
— А з Мар’яною ти не пив чері?
— Ми з нею випивали разом ще тоді, коли залізна завіса не допускала всілякі екзотичні напої на наші терени. Що було в часи нашої молодості?
— Ми з Чеканчуком, коли він від’їздив на золото, пили кіпрський мускат «Loel.
Риженку не подобається, що Лариса зараз згадує Чеканчука. Він сідає поряд з нею й обнімає її.
Приїхали. Вивантажили всі свої коробки на брудну платформу. Добре, що потяг прибув на першу колію. Їх зустрів симпатичний чоловік, з яким домовилися з Києва, що він возитиме їх по маршруту. Але його брезентовий бобік не вміщає всіх подарунків для обдарованих дітей регіону. Чоловік допомагає підтягти коробки ближче до вокзалу і зникає в пошуках мікроавтобуса. А вони сідають на свої коробки й чекають.
Станція зовсім убога. Повно неповнолітніх жебраків, повно подорожніх, які сплять, обмотані ганчір’ям, прямо на мокрих лавках. І як вони живі, як вони ще не повмирали? І обідрана дворняга, у якої десь у темному кутку заховані безпорадні новонароджені песики, мовчки стає перед ними і дивиться їм у вічі своїми великими печальними очима. Мало не до землі висять її великі рожеві соски. В неї лишилася тільки третина нормального собачого покрову, решта облізла від якогось лишаю. А очі такі великі й виразні. Вона стоїть біля них і тихо чекає.
— Дай їй ковбаси. В нас лишилось з дороги.
Риженко кидає тій істоті шматики ковбаси, вона з’їдає їх і тихо йде геть, більше не випробовуючи долі.
— Ти можеш собі уявити Мар’яну на цій станції, в такому товаристві...
— Щоб вона отак сиділа і чекала невідомо якого транспорту... ні, не можу. Їй би з келихом на вернісажі, або на якійсь високій кафедрі з промовою.
— Або принаймні з візочком у міжнародному аеропорті...
— Бідна, як вона витримувала тут...
— Усе це мало так дратувати її!
— Вона дуже не любила соціальних проблем...
— Так, вона була переконана, що соціальні проблеми виникають виключно для людей слабких, убогих духом і бездарних.
— Інша справа, проблеми естетичні, есхатологічні, або, на крайній випадок, екзистенційні. Вона просто ненавиділа тих бабусь, що тягнуть руки, просять: дитино, дай на кусник хліба... Я не раз від неї чула: самі винні. А одного разу: хоч би не дожити!..
— Ну от, і не дожила...
Не пройшло й двох холодних годин у товаристві облізлих голодних собак і таких же людей, як з’явився чоловік із транспортом і повіз їх за маршрутом. І було багато божевільної їзди по розбитих дорогах, і всі пошарпані юнацькі мистецькі заклади, що отримали підтримку GIFTED CHILD INTERNATIONAL, були дуже схожі одне на одне. І всі особливо обдаровані діти, що отримали індивідуальні гранти, були з якимись особливо жахливими хворобами, ніби природа давала талант тільки як компенсацію за нестачу норми.
