Отже, Мар’яна з якихось міркувань вирішила допомогти школі, де директорував чоловік, до якого вона відчула щось незрозуміле. І так страшно сварилася перед дорогою з Чеканчуком: нема чого допомагати сірості! Ми не собез! Ми GIFTED CHILD INTERNATIONAL! Треба шукати яскраві таланти! А підтримкою до ре мі фа соль нехай займається Міністерство культури! Схоже на те, що вона була тоді люта не стільки на нього, як на себе. О Господи! Несповідимі шляхи твої!
А чому Біст хотів викреслити з документації всі згадки про, як він вимовляв, Дружбородівку? Очевидно, на всякий випадок. Щоб ім’я покійної співробітниці ні найменшим чином не фігурувало в контексті зловживань посадою... А може, не зміг обміняти ті розчавлені гроші з внутрішньої кишені... а може, не встигав обміняти їх до прибуття комісії... а може, вважав за святенництво їх міняти і просто поклав свої кревні до внутрішньої каси... Конкретні мотиви в даному випадку не мають значення. Найцікавіше, звичайно, було б дізнатися про те, чому все-таки Мар’яна вирішила дати гроші на ту обідрану провінційну музичну школу, де після від’їзду Альоші Рудченка не лишилося жодного яскравого обдарування. Невже то була любов, любов, яку, до речі, Мар’яна хотіла вбити в собі, он же ж навіть на ніч із коханим чоловіком не планувала лишатись. Тільки вручити йому гроші і все.
Йому млосно від свіжих новин. Голова йде обертом, серце стрибає від горла до діафрагми. Треба розділити з кимось неймовірність своїх відкриттів. Він набирає телефон Риженка. Слухавку хапають відразу:
— Нема його! — здивовано-налякано відповідає дружина Люда, — телефонував ще десь о шостій і досі нема! Ви часом не бачили його?
І Лариси нема. Майя Гаврилівна приречено каже, що й не чекає дочки додому до католицького Різдва. Все зрозуміло. Вони десь вештаються разом. Де вони можуть бути? Сидять у барі? Чи ходять по снігових вулицях? А може... — Сашко Чеканчук несподівано відчув себе великим сищиком і набрав телефон Мар’яниної квартири. Звичайно, там не беруть трубку, Мар’янин голос ще й досі пропонує говорити після сигналу, і він говорить: пані Ларисо, пане Олександре! Колосальні новини від дружбонародівського друга Кубова! Якщо ви тут, радий поділитися з вами істотним просуванням на шляху пошуку істини...
— Я слухаю, пане Чеканчуче! — хапає слухавку Лариса. Чеканчук розповідає про розмову з Кубовим і про зміст анульованих файлів, а також про свої висновки щодо цього.
— А ми так і не знайшли рукавичок, — каже Лариса.
Можна подумати, вони з Риженком ішли туди шукати Мар’янині рукавички.
— Рукавички! Мар’яна мала звичку ховати свої прикраси в рукавички! Нашу запасну пам’ять поки що ніякий Рома Ручкін не чистив і те, що зберігається там, потроху виходить на поверхню!
У Києві вже давно розтанув той сніг, що тиждень тому падав так несамовито. Знову надворі і не зима, і не осінь. І навіть чарівний куточок міста між Золотими воротами і Львівською площею стоїть сірий і незугарний, незважачи на всі його шпилі, вежі та історичну пам’ять. Але в стінах офісу фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL свято. Новий референт Гірнича Галя тремтячими руками роздає співробітникам конверти з готівкою на дорожні витрати. Вчора благополучно відбула комісія з Лондона. Сьогодні співробітники дозволили собі прийти на службу на дев’яту тридцять, а то й на десяту і бос нікому нічого не каже. Проклятущі дні лишилися позаду. Попереду тільки акція з розповсюдження різдвяних подарунків обдарованим дітлахам України. І є надія, що трагічний досвід листопадового відрядження не повториться. Віст із Гірничою Галею залишаться стерегти офіс до повернення гінців. Потім усі зберуться на передріздвяний бенкет, а далі — канікули аж до православного Різдва.
А поки у стінах фундації — небувала слов’янська розслабуха. Ветеран фундації бородань Славко приніс на роботу гітару і, сидячи на столі, співає «Ещё немного, ещё чуть-чуть, последний бой, он трудный самый...» Всі регочуть, усі п’ють чай, вириваючи в одне одного з рук пластмасовий чайник. Віст лагідно просить Галю піти до гастроному поповнити офісні запаси чаю і галантно запрошує Ларису до свого кабінету.
— Сідай, Ларисо. Я дуже вдячний тобі й за роботу, і за тих колег, що співпрацюють з нами завдяки тобі.
— І за Галю вдячний?
— О, то взагалі немає слів!.. Але й усіх, хто везе різдвяні подарунки, порекомендувала ти. Більше ніхто з наших колег не зміг оперативно нікого знайти.
Тому що я недавно тут. Ті, хто вліз із головою у твоє чистеньке болото, Джері, зазвичай втрачають зв’язки з тими, хто буде щасливий за сто умовних труситися по брудних потягах розвозити твої благодійні пакуночки.
— І всі вони такі добре освічені люди...
— Ти ж знаєш, в Україні велике безробіття серед людей розумової праці.
— О, для ваших інтелектуалів існує стільки фундацій!.. Я й сам хотів написати резерч[36] щодо психосоціальних чинників інтелектуальних здобутків третіх суспільств, то мені ґранта не дали, мотивуючи тим, що такий резерч мають писати самі інтелектуали третього світу.
— Ну, то я бажаю тобі знайти альтернативні джерела фінансування, — відповіла Лариса рядком із типової відмови аплікантам.
Віст сміється. Він сьогодні у гуморі.
— Найбільше мені б хотілося зробити такий резерч у співавторстві з місцевим інтелектуалом. Адже бажання вибитися з якої-небуть Саперної слободи найбільше активізує закладені природою розумові здібності. Хоча тут може бути багато заперечень...
А з ним може бути й цікаво, — подумала Лариса, підтакуючи Вістові зовсім не із чемності. І з Мар’яною їм все-таки було про що поговорити.
— Ми колись продовжимо цю тему, Ларисо. Але зараз я не про те. Ось, мені наша бухгалтерка принесла всі телефонні рахунки по всіх наших лініях за останній час. Ось твій дзвоник до Дружбородівки по мобільному, яким раніше користувалася Мар’яна.
Віст кладе перед Ларисою телефонний рахунок зі специфікацією, де дружбонародівський дзвоник 26 листопада о 20.27 виділено огидним зеленим маркером. От же ж паскудний янкі І Спочатку погладив, а потім дістав ножа!
— У мене в Дружбонародівці живе бабуся, — різко відповідає Лариса, — я можу оплатити цей дзвоник.
— У твоєї бабусі теж мобільний телефон?.. І Мар’яна в день своєї загибелі також дзвонила твоїй бабусі?
На попередній сторінці також один із рахунків виділено маркером: дзвоник 17 листопада о 19.47. На той самий мобільний Кубова.
— Ларисо, я зараз не співробітник фундації і не твій шеф. Але скажи мені як людині, якій Мар’яна не була чужою: ти намагалась щось довідатись про її загибель?
— Так, я подзвонила тому вчителю музики, але нічого не вдалося довідатись...
— То ви знаєте про учителя музики, — з розпачем хитає головою Джері.
Лариса боїться заплутатись, вона не готова до цієї розмови. Але відчуває, що всієї правди казати не треба. І не тому що Джері Біст — паскуда. Просто він не з їхнього товариства. І ніколи не увійде до нього.
— У Мар’яни в сейфі, — знайшлася Лариса, — коли Олександр Чеканчук шукав документи для Юрія, то знайшов і лист до Мар’яни від Анатолія. Так, ми прочитали того листа, Джері. Звідки й знаємо.
— Мені дуже важко про це говорити, Ларисо. Це розпочалося давно, ще в травні цього, а то й раніше. Вона не схотіла їхати зі мною на вікенд, бо в неї зупинявся він. Раніше такого не бувало! В її квартирі зупинялись хлопчик і мужчина. Вона прямо мені сказала, що то був хлопчик, наш можливий стипендіат і його вітчим. Але чому ті люди зупинялися в неї? Так, у нас із Мар’яною були не ті стосунки, коли ревнують. Але чому у неї в домі були ті люди? Чому вони не найняли кімнату на дві ночі?
— Може, вона пожаліла їх?
— Вона?! Пожаліла?!.. Спочатку я подумав: вона так робить, просто щоб я не думав, ніби є для неї Господом Богом. Але потім я побачив: варто мені було згадати про нього, й вона робилась люта на мене і люта на себе! То було дуже несхоже на неї! Ти ж знала її, Ларисо!
