Я навіть не повернув голови, щоб слідкувати за нею. Спершу я ледве міг повірити в те, що сталося, і, впавши на дно човна, тупо дивився на пустельний океан, покритий легкими брижами. Лише згодом до мене дійшло, що я знову опинився в цій триклятій напівзатопленій шкаралупі. Коли я оглянувся назад, мені ще було видно над бортом човна, як віддалялася шхуна з рудим капітаном. Стоячи на кормі, він щось глузливо кричав до мене. Перевівши погляд на острів, я побачив баркас, який дедалі меншав, підходячи до берега.

Нараз я осягнув увесь жах свого становища. Я не мав ніякої змоги дістатися берега, хіба що хвилі віднесли б мене туди. Ви ж мусите пам’ятати, що я й досі був слабосилий після отих своїх пригод на човні, до того ж я був голодний, ледве при пам’яті, – чи ж диво, що мені забракло мужності? Раптом ридання вирвалося з моїх грудей. Я зайшовся таким плачем, яким плакав лише малою дитиною. Сльози текли по моєму обличчю. В нападі відчаю я став гамселити кулаками воду на дні човна. Я скажено гатив ногами по його борту. Я благав у Бога смерті.

Побачивши, що я таки справді покинутий напризволяще, остров’яни змилосердилися наді мною. Мене повільно несло на схід, у напрямі до острова, і я з полегкістю зітхнув, побачивши, що й баркас повернув у мій бік. Коли важко навантажений баркас підійшов ближче, я міг розгледіти сивого широкоплечого супутника Монтгомері, що сидів на кормі поміж собак та багажних скринь.

Він мовчки й нерухомо дивився на мене. Чорновидий сидів біля пуми на носі баркаса і також не відводив од мене пильних очей. Було там іще троє чудних звіроподібних створінь, на яких люто гарчали хорти. Монтгомері, що кермував стерном, підчалив до мене, тоді трохи підвівся, схопив кінець линви від мого човна і прив’язав його до своєї корми, щоб тягти мене на буксирі, – в баркасі не було місця.

Я вже встиг отямитися після нервового потрясіння і досить бадьоро відповів на його оклик. Я сказав, що мій човен майже затоплений, і він подав мені дерев’яний черпак. Коли линва натяглась, я хитнувся назад від посмику, а потім заходився вичерпувати воду. Доки не вичерпав, – у човен набігло багато води, але він був ще досить міцний, – я не мав часу кинути погляд на людей, які сиділи в баркасі. Підвівши ж голову, я побачив, що широкоплечий так само пильно і, як мені здалося, з певним занепокоєнням дивиться на мене. Коли наші погляди зустрічалися, він опускав очі на хорта, що сидів у нього між коліньми. Це був чоловік кремезної статури, з гарним чолом і масивними рисами обличчя. На очі йому нависала поверх повік шкіра, як це буває лише в літніх людей, а риски в куточках уст надавали обличчю виразу войовничої рішучості. Він про щось тихо розмовляв із Монтгомері.

Я перевів погляд на його трьох людей, що сиділи в баркасі. Навдивовижу чудна була ця команда. Я бачив лише їхні обличчя. В них було щось невловиме, – не знаю, що саме, але воно збуджувало в мені незрозуміле почуття огиди. Я пильно вдивлявся в них, але це відчуття не минало, і я не міг дошукатися причин, які його збурювали. Вони скидалися на темношкірих людей; руки й ноги їхні були чомусь завинуті по самі пальці в якусь брудну білу тканину. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки так закутувалися, – це роблять хіба жінки на Сході. На головах вони мали тюрбани, з-під яких дивилися на мене блискучі очі. Щелепи цих таємничих облич занадто виступали вперед, а гладеньке чорне волосся нагадувало конячу шерсть. Сидячи, вони здавалися багато вищими на зріст, аніж люди усіх тих рас, які я бачив досі. Сивий чоловік, – що був на зріст, мабуть, добрих шість футів, – коли сидів, виглядав на голову нижчим за цих трьох. Згодом я переконався, що насправді вони були не вищі за мене, тільки мали тулуби неприродно довгі, а ноги – куці й кумедно викривлені. В усякому разі, вигляд у них був напрочуд потворний. Вищий за них усіх, під переднім вітрилом сидів отой чорновидий, що його очі світилися в темряві.

Коли я дивився на всю цю компанію, вони спочатку перехоплювали мій погляд, а тоді відвертали очі вбік, тільки крадькома вже позираючи на мене. Мені спало на думку, що їм, певне, моє придивляння неприємне, і я перевів погляд на острів, до якого ми наближалися.

Острів був низький, густо вкритий рослинністю, здебільшого пальмами якогось невідомого виду. В одному місці підіймалося високо в небо пасмо диму, розсіваючись білими, як пух, клаптями. Ми ввійшли в широку бухту з полотими берегами обабіч. Береги були вкриті темно-сірим піском, а далі вивищувався крутий пагорб футів шістдеся-ти-сімдесяти над рівнем моря. Там де-не-де росли дерева та чагарники. На схилі гори виднів якийсь строкатий мур, викладений, як я невдовзі дізнався, почасти з коралів, а почасти з пемзової лави. З-поза тієї огорожі виглядали два дахи, вкриті тростиною.

На березі, чекаючи нас, стояла якась людина. Здалеку мені видалося, що кілька чудернацьких створінь квапливо шаснули в кущі на пагорбі; коли ми наблизились, я їх уже більше не бачив. Той, що стояв на березі, був середній на зріст, із чорним, як у негрів, обличчям. Рот у нього був майже безгубий, руки надзвичайно тонкі, а каракаті ноги кінчалися вузькими й довгими стопами. З похмурим, витягнутим вперед лицем він дивився на нас. Одягнений він був, як і Монтгомері та його сивий супутник, у синю куртку й штани.

Коли ми підпливли ще ближче, він почав якось кумедно бігати туди й сюди берегом. На команду Монтгомері ті четверо, що сиділи в баркасі, посхоплювались на ноги і дуже незграбно заходилися спускати вітрила. Монтгомері скер-мував баркас у вузеньку штучну затоку, яка скидалася на маленький док. Я кажу «док», – але, власне, це була звичайна канава, лише розміром така велика, що під час припливу туди міг зайти баркас. Той, що був на березі, метнувся нам назустріч.

Відчувши, що баркас врізався носом у береговий пісок, я дерев’яним черпаком відштовхнувся від баркаса. Потім відв’язав линву й причалив до берега. Троє закутаних веслярів, незграбно рухаючись, вибралися з баркаса і хутко кинулися вивантажувати багаж. Той, на березі, став їм допомагати. Я дивувався, спостерігаючи, як вони ходять, оці позамотувані веслярі, – вони аж ніяк не були вайлуваті, просто ноги їхні були наче в якийсь дивний спосіб повикручувані, – так, ніби вони неправильно позросталися. Собаки, яких сивоголовий висадив на берег, гарчали і рвалися за ними з ланцюгів.

Троє довготелесих веслярів перемовлялися між собою якимись чудними горловими звуками. Коли вони взялися за лантухи, складені біля корми, той, що вийшов нам назустріч, залопотів до них якоюсь ніби чужоземною мовою. Достоту такий голос я вже десь чув, тільки не міг пригадати, де саме. Сивий чоловік стояв серед цієї метушні, тримаючи шістьох псів, і своїм громовим голосом перекривав їхнє несамовите валування. Монтгомері також зійшов на берег, і всі заходилися розвантажувати баркас. Я ж був занадто кволий після тривалого голодування, – а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, – тому й не пропонував їм своєї допомоги.

Невдовзі старий із сивою чуприною неначе згадав про мою присутність і підійшов до мене.

– У вас такий вигляд, – промовив він, – ніби ви забули поснідати.

Його чорні очиці поблискували з-під похмурих брів.

– Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гість, і ми маємо опікуватися вами, дарма що ви непроханий гість.

Він глянув мені просто в вічі.

– Монтгомері каже, що ви – людина освічена, містере Прендіку. Він сказав, що ви цікавитесь науками. Чи не можна дізнатись, якими саме?

Я розповів йому, що кілька років навчався в Королівському коледжі й провадив деякі біологічні дослідження під керівництвом Гекслі. Почувши це, він трохи підвів брови.

– Це дещо змінює справу, містере Прендіку, – зауважив старий із відтінком пошани в голосі. – Як це не дивно, але ми теж біологи. Тут у нас свого роду біологічна станція. – Його погляд упав на людей у білому, що на котках котили до загорожі клітку з пумою. – Ми біологи, принаймні я й Монтгомері, – додав він. – Коли вам трапиться нагода покинути нас – невідомо. Наш острів не на узвичаєному шляху кораблів. Нам випадає бачити їх не частіше, як раз на рік.