Я стояв позад Монтгомері. Капітан обернувся до нього й втупився посоловілими п’яними очима.

– Як це – смію? – буркнув він. З хвилину він мляво дивився в лице Монтгомері, а тоді додав: – Косторізе проклятий!

Рвучким рухом він наставив руки і по кількох безуспішних спробах нарешті всунув свої кулачиська в бокові кишені.

– Ця людина – пасажир, – промовив Монтгомері, – і ви не маєте права давати рукам волю.

– Геть до біса! – ревнув капітан. Він різко повернувся й ледве не впав. – На власному судні я можу робити все, що мені заманеться!

Я вважав, що Монтгомері, бачивши капітана п’яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте він, ледь помітно збліднувши, рушив за капітаном, який наближався до борту.

– Слухайте, капітане, – повторив Монтгомері, – ніхто вам не дозволить отак поводитись із моїм служником. Ви глумитеся над ним із того часу, як він ступив на судно.

Хвилину капітан мовчав. Хміль запаморочив йому голову, і він не міг знайти потрібних слів. Зрештою він прохрипів:

– Косторізе проклятий!

Ця сцена впевнила мене, що Монтгомері – людина рішучого характеру, здатна розпалити себе і тривалий час перебувати в такому стані. Було видно, що суперечка ця не перша.

– Він же п’яний, – сказав я, наважившись і собі втрутитись у цю справу, – краще з ним не заводитись.

Обвисла губа Монтгомері скривилася.

– Він завжди п’яний. Ви вважаєте, що це виправдовує його знущання з пасажирів?

– Моє судно, – знову почав капітан, махнувши рукою кудись у напрямі кліток, – було чисте. А гляньте-но зараз!

І справді, чистим судно аж ніяк не можна було назвати.

– Моя команда була пристойна! – не вгавав п’яний.

– Ви самі погодилися взяти на борт тварин.

– Я волів би довіку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого дідька знадобилися там ці тварини? А ваш служник… Хіба ж то людина? Якийсь пришелепуватий. І тут йому робити нічого! Чи, може, ви думаєте, що моє судно належить вам?

– Ваші матроси весь час збиткуються над тим бідолахою.

– Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпіти не можуть. Та й я не можу. Всім він осоружний, навіть вам!

Монтгомері відвернувся від капітана.

– І все-таки ви мусите дати йому спокій, – промовив він, підтверджуючи сказані слова кивком голови.

Але капітан, видно, не мав ніякого бажання поступатися.

– Хай тільки, – не втихомирювався він, – насмілиться те опудало з’явитися ось тут, я йому всі тельбухи виверну! І не вам учити мене, що я маю робити! Кажу вам: я – капітан. Капітан і господар. Я тут закон, кажу вам, я тут закон і пророк! Я погодився відвезти пасажира і його слугу до Арі-ки й назад, а на острів ще привезти кількох тварин. Але я не погоджувався везти якусь потвору і якогось косторіза…

Це останнє вже було на адресу Монтгомері. Той кинувся до капітана, але я став між ними.

– Він же п’яний, – знову сказав я.

Капітан розійшовся ще дужче:

– Заткни пельку!

Я рвучко обернувся до нього, мимохідь побачивши, яким загрозливим стало поблідле обличчя Монтгомері. Цим втручанням я спрямував на себе весь потік лайливих слів.

Та все ж я був задоволений, що відвернув неминучу бійку, нехай і за рахунок гніву п’яного капітана. Мені траплялося бувати серед усілякого люду, проте я ніколи ще не чув із людських уст такої невтримної зливи найогиднішої лайки, яку оце почув із капітанових уст. При всій своїй природженій лагідності я насилу міг вислуховувати таку гидоту. Звичайно, стримуючи капітана від бешкету, я забув, що для нього я всього-на-всього людська істота, підібрана в морі й позбавлена будь-яких засобів до існування, що я тільки дармовий пасажир, залежний від добрості чи розрахунку судновласника. Та хоч би там що, але бійки я таки не допустив.

Того ж вечора, по заході сонця, ми побачили землю, і шхуна кинула якір. Монтгомері сказав, що це і є мета його подорожі. Берег був занадто далеко, щоб можна було детально його розгледіти. Все, що я бачив, – це синювата вузька цятка на невиразному тлі сіро-блакитного моря. Звідти здіймалася в небо майже прямовисна смужечка диму.

Капітана не було на палубі, коли побачили землю. Зігнавши на мені всю лють, він зійшов донизу і, як я дізнався, заснув на підлозі своєї каюти. Його помічник узяв на себе команду. Це був той самий понурий мовчун, якого ми бачили біля стерна. Здавалося, що він також відчував до Монт-гомері неприязнь. Обідали ми втрьох, і час минав у похмурій мовчанці: помічник не звертав на нас анінайменшої уваги. Я кілька разів марно пробував вступити з ним у розмову. Мене вразило й те, що ця людина ставиться до Монтгомері та його тварин з якоюсь дивною ворожнечею. Монтгомері ж – я вважав – старанно приховує справжні наміри, з якими везе своїх тварин. Проте хоч моя цікавість дедалі зростала, я вже його не розпитував.

Допізна ми розмовляли з ним на палубі. На небі висіялись зорі. Нічну тишу порушувало тільки шарудіння тварин та переривисті звуки на носі судна, де горіло жовтаве світло. Припавши до палуби, зі своєї клітки за нами сторожко чатувала сяючими очима пума. Пси, здавалося, поснули. Монт-гомері витяг сигари.

З сумом згадував він Лондон, розпитував мене про зміни, що сталися там. Він говорив як людина, що любила те далеке життя, а тоді несподівано втратила його назавжди. Я намагався підтримувати цю розмову. Дивацтво співбесідника мимоволі спадало мені на думку, коли, розмовляючи з ним, я дивився на його виснажене, бліде обличчя, освітлене лїхта-рем, що висів позад мене. Потім я обернувся і кинув погляд на темний океан, що десь у невідомості ховав той маленький острів.

Цей чоловік, здавалося мені, явився з безмежжя тільки для того, щоб урятувати мене. Завтра він покине шхуну і назавжди зникне з мого життя. Навіть якби ми познайомилися за звичайних обставин, то й тоді зустріч із ним, безперечно, не могла б не вразити мене. А тут іще така дивна обставина, що цей освічений чоловік живе на маленькому, нікому не відомому острівці, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохіть повторював я капітанове запитання: навіщо потрібні йому ці тварини? І чому він не признався, коли я вперше завів про це мову? А його служник – у ньому було щось надзвичайно дивне. Всі ті обставини таємничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву і спонукаючи до роздумів.

Десь опівночі наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, і дивилися на спокійний океан, в якому відбивалися зорі. Кожен думав про своє. Нічна пора схиляла до розчуленості, і я почав дякувати Монтго-мері.

– Коли говорити щиро, – мовив я перегодом, – то ви врятували мені життя.

– Це випадковість, – відказав він, – просто випадковість.

– І все-таки я вам вдячний.

– Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливість подати її. Я зробив вам ін’єкцію і потім годував вас – так, як робив би, здибавши рідкісний зразок якоїсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тоді був у поганому гуморі або якби ваше обличчя чомусь мені не сподобалось, то, далебі, не знаю, що сталося б із вами…

Така відповідь трохи ошелешила мене.

– Але ж бо… – почав я знову.

– Це звичайнісінька випадковість, кажу вам, – перебив він мене. – Така ж випадковість, як і все в людському житті. Тільки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидіти мені тут вигнанцем цивілізації, замість того щоб жити щасливо та втішатися усіма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять років тому однієї туманної ночі я на деякий час з’їхав з глузду!

Він урвав мову.

– Ну й що? – спитав я.

– І все.

Запала мовчанка. Тоді він нараз засміявся.

– У цьому зоряному світлі є щось таке, від чого починаєш багато базікати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповісти.

– Будьте певні, що на мене можна покластися… Я вмію тримати язика за зубами.

Він уже був намірився розповідати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.