А втім, поневіряння горами лише додавало принадності вояцьким мріям. Авжеж, Валдарра була для них не просто містом, але чарівним втіленням нагороди, місцем, де — врешті-решт! — усе, що завинила їм доля, буде сплачене сповна. Може, то вже макітрилося воякам від гірського повітря, та все частіше при вогнищі вилася люта й заздрісна балачка про тамтешні принади. Чому це, мовляв, валдарські єретики у золоті та багрянці вишивають, коли ми, добрі ісаріани, — в лайні по коліно скніємо? Хіба не паскудство, люди добрі? Ще й яке, — погоджувалися інші. Звалити б ті кляті стіни в три лікті кожна, посікти клятих недовірків на цурки, а потім і собі вдягтися в червоні шати, встановивши таким чином справедливість.

Вайлак до цих балачок не долучався, лише слухав, глузливо щирячись, і погоджувався з усіма припущеннями спраглих до звитяжних звершень. Золоті палаци? Звісно, на кожного стане. Лепські дівки в прозорих лахах? Хоч вилами греби. Дорогі полотна? Хоч дорогу встеляй. Звідси до самого Неба. «Все є, — казав він, — лише переберіться через червоні стіни, і все — ваше».

— Червоні стіни? — перепитав Анджа.

— Ну. А що? — буркнув голова, гризучи жилаве стегенце гірської кози.

— Та, здається, я бачив таке колись... Ніби в книжці.

— У чому? — сторопів Вайлак. — Чекай, дай у вусі подлубаюся, бо щось недочуваю. Ти сказав, у книзі?

Анджа кивнув.

— Отакої! А де ти її взяв?

Хлопець примружився, згадуючи.

— Вона була материна... Здається. А потім вона десь зникла... Може, дідо Лем знайшов і пропив, не знаю.

Вайлак глянув скоса.

— Щось мені тяжко в те повірити. Книга — в хаті кровного свинаря? Ти певен, патлатий, що вона і справді була? Що ти її не вигадав?

Тепер уже розгубився Анджа.

— Коли б так, то звідки я знав би тоді про червоні стіни, про білі вежі? Розібрати, про що там, я не міг, звичайно. Але й того стало... Я навіть раз утік був із дому, аби туди дістатися... Ох, і перепало мені тоді... Але бачите, як воно вийшло: може, хоч тепер дійдемо...

Вайлак зітхнув, зупинивши невидющий погляд на мерехтливому полум'ї.

— Може, і дійдемо, коли так...

— А ви були там, Вайлаку? — наважився запитати Анджа. — За червоним стінами?

— Був... — повільно проказав той. — Тільки... ет, ти не зрозумієш. Я хотів залишитися. І не зміг.

— Не змогли? Чому?

Вайлак підкинув на нього химерний погляд.

— Валдарра — це не просто місто, Анджо. Навіть уже зараз — лише послухай їх! — голова кивнув на вояків, що вкотре приміряли на себе уявні червоні шати. — Валдарра кожного змушує робити вибір. Сподіваюся, ти зможеш вибрати.

Він піднявся і пошкандибав до свого намету, залишивши Анджу самотужки розтлумачувати його слова.

Тієї ночі йому вчергове примарилося якесь жахіття. Він опинився у звичних своїх підземеллях, та цього разу на самоті, у вузькому печерному переході. Було темно, хоч в око стрель; він відчував над собою важкий тягар землі, вбирав запах глини й плісняви, чув дріботіння води, що сочилася крізь незримі шпари в камені. Він ішов не знати скільки, чуючи, як громадиться страх — страх ніколи не вийти звідси, так і згинувши в цій вологій пітьмі.

Утім, невдовзі темінь зблякла, вивільнивши з невидющої чорноти сіре плетиво туману. Наступним прийшов посмик вітру, від якого млисті пасма заворушилися, мов розбуркані змії. Стіни, що за них він тримався, розступилися, і Анджа зрозумів, що набрів на якусь велику залу чи ґрот.

Холодний вітер роздмухав димні завіси, і хлопець зміг побачити кам'яний покій, освітлений кількома тарелями з вогнем. Великим колом здіймалися стрункі колони, підтримуючи невидне в темряві склепіння. Стало трохи світліше, і Анджа побачив, як із-поміж тих колон до зали ввійшла висока жінка в сліпуче-білім покриві. Хлопець не міг розгледіти її лиця — воно курилося світлим димом, як і все довкруж; та все ж, він міг би з певністю сказати, що жінка зупинилася, дивлячись на... нього, Анджу. Йому раптом перехопило подих — та світла постать здалася йому лиховісною, наче привид-віщун, котрий буремними ночами сновигав Чорнобурівкою, скімлив і кликав живих за собою.

— Це — сон, — сказав собі хлопець, — лихий сон...

— Лихий сон, — відгукнулася постать лунко, немов з дна колодязя. — Але це мій лихий сон, приблудо.

Вона підійшла ближче, намагаючись розгледіти Анджу. Той мало не зашпортався, задкуючи. Понад усе йому здавалося важливим не датися до того розгляду, мовби довідавшись, хто він, примара невідь-як, але зможе його занапастити.

На його щастя, мало не впавши та відвівши погляд, він мовби розірвав зв'язок між собою та химерним видивом.

Підхопився, відсапуючись. Просто в очі йому сяяв повний місяць. Анджа змусив себе прокинутися остаточно, боячись, що заснувши нині, він неодмінно потрапить назад до темних підземель.

Табір спав, притрушений білястим інеєм, лише в бароновому наметі тьмяно світився вогник. Може, він теж боїться заснути? — чомусь подумав Анджа, і відразу ж осмикнув себе. Баронські страхи — аж ніяк не його біда. Нехай навіть той — єдиний кастелян в околиці.

Наступні тижні були для гарнізону не легшими за весь попередній шлях. На перевалі Сен-Бренер їх застав дощ. І не просто дощ, а люта злива зі снігом, котра розмила стежину, перетворивши її на брудний потік; вояки змушені були ковзати вниз по коліно в багні, ризикуючи будь-якої миті гуркнути зі скелі. Найгірше було коням, які падали й калічилися — шістьох довелося залишити на перевалі. Крім того, злива розмочила їхню провізію, і значна частина харчу після цього вже не була придатна до вживання.

І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море.

Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом — ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них.

Якось прийшли діти володарів до Арода й їси, царя та пророка, і запитали:

«Чому ми вмираємо?»

Тоді Арод покликав лучників і наказав їм покласти стріли на тятиви і спрямувати їх на малих гостей.

«Я можу наказати їм вистрілити, — сказав Арод. — Скажіть мені, чому?»

Діти злякалися, почали голосити, і лише один з них, найстарший, відповів цареві:

«Тому, царю, що ти маєш владу зробити це».

«Атож, — мовив Арод. — Саме так чинить Вогненне Око Неба. Іноді наказує стрілам злетіти, бо має на те владу. А іноді притримує їх, бо бажає почути відповідь на своє запитання».

«Чому ми живемо?» — запитали діти.

Тоді Іса покликав служниць і звелів їм принести тарелі з фруктами і солодощами.

«Я можу запросити вас до столу, — сказав Іса. — Скажіть, чому?»

Діти зраділи і побігли до наїдків, і лише найстарший з них не рушив з місця.

«Тому, провіснику, що ти хочеш випробувати нас».

«Атож, — мовив Іса. — Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».

І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.

Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно — на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.