— Це ви про що? — зацікавився Анджа. — Очищений — це як? В сенсі, у тих ваших баніях?

Вояки обернулися до юного конюха, давлячись реготом.

— Ну ти й загнув, патлатий! — захоплено мовив Мідяк. — Ні, ви чули!

— Хлопці, цить! — насупився Вайлак. — А тобі, рудий і патлатий, про те знати — зась.

Анджа жалісно зітхнув.

— Ну голово, ну хіба вам шкода... ?

— Ой, ну гаразд уже, не скигли, — смикнув плечима той. — Є такий обряд в Храмі Дол-Друа, зветься «очищення Білим Вогнем». Обряд звільняє обраного від гріхів, а також — від земних задоволень. Аби, так би мовити, більше не підбивало.

— Але як же так можна? — вразився Анджа.

— Та я звідкіль знаю? — здивувався Вайлак. — Я хіба схожий на очищеного? Ні? А в профіль? Зрештою... хтозна, можливо, той вогонь обпалює все те, чим е-е... ми відчуваємо задоволення. І воно ніби втрачає чутливість.

— Он як... Цікаво, а нащо то йому? Шляхетні ж і так на Небо потрапляють, навскоки і з піснею...

— Ну-у... — протягнув Чернець. — Не всі. Кажуть, що Черенбер в юні роки встиг добряче погуляти, от і вирішив нині себе убезпечити... Думаєш, комусь хочеться до тих підземель... Шляхетні цього, мабуть, більше від нашого брата бояться.

Анджа замислився. Цікаво, як би йому велося, якби він не міг відчувати нічого, що приносить утіху? Тепла від вогнища? Смаку вимріяного смаженого м'ясця? Гарячої цівки злидва... Онеччиного доторку...

Поринувши в роздуми, він незчувся, як до їхнього багаття підсів Бравар. Вояки мимохіть розсунулися.

— То що, як там наше лихо? — поцікавився справами барона Вайлак.

— Та як... — зітхнув Бравар, — уже й не знаю, що вдіяти. Обклав реліквіями, як вівтар у Храмі Пророка. Зуб святого Ікентія на чоло, цурки з труни черниці Терції на живіт, перев'язав саваном з-під повішеника... все марно — мечеться, всіх чортів по імені зве і мене тужиться придушити.

— Ти ж бач, як воно, — ховаючи усміх, мовив Вайлак. — А саван справді з-під повішеника? А що, як вас підманули, і саван — з-під возом переїханого?

— Не бачу підстав для веселощів, Вайлаку! — обурився Бравар. — Коли звичайні засоби вже марні, залишається сподіватися на силу святинь! І не щирся ото! Маєш щось краще запропонувати? Чи, може, хочеш, щоб твій барон загинув? Та, голово? От би сюди Отця Брутара — він би враз пояснив тобі, що до чого!

Анджі наче хто по тімені цюкнув. Отець Брутар, авжеж...

...Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

— Е-е-е, Браваре, а чим ви обробляли рану?

Лікар здивовано зиркнув на конюха.

— Як чим? Маслом лимонниці, звісно, аби зняти запалення...

— Маслом? — скривився Анджа. — Хіба ж можна? Слухайте, треба зібрати ярутки, ви бачили, маленькі круглі стручечки, росте вздовж дороги... вим'яти і покласти до промитої рани. І ще... відвар білої верби — від лихоманки.

— Ти що, селюче, — вигнув шляхетну брову Бравар, — вчився, може, в самого Аби-Сінга?

— Може, — вирішив не сперечатись Анджа. — Ну, я піду зберу ярутки. Вербу я бачив коло ріки, отам за схилом.

— Ну даєш, патлатий! — вражено мовив Вайлак. — Ти звідки знаєш, що то поможе?

— Ну, мені допомагало... Не знаю, як там дух, та гадаю, що тіло в барона зліплене з того ж тіста, що й наше,.

— Патлатий, ти — єретик, — постановив Вайлак. — Ходи, я тобі допоможу.

Вони підвелися і рушили схилом до берега річки Лід, що напувала вологою всю Лідійську долину. Верб тут росло стільки, що стало би наварити ліків на цілий гарнізон. Поки Вайлак скуб траву, час від часу показуючи Анджі здобуте — воно? не воно? — хлопець зібрав повну торбу кори верболозу. Нарешті, озброєні оберемком народної фармації, вони повернулися до табору.

— Е-е-е, Анджо... — раптом мовив голова гарнізону. — Хотів тебе спитати...

Анджа здивувався. Давно той не кликав його по імені. До чого б це?

— Так?

— Ти скажи мені, старому пройдисвіту, нащо тобі той барон? Усі його, звичайно, люблять і шанують, тільки ніхто й заду б не підняв, щоб зібрати для Черенбера — як її? — ярутки.

— Ну, Ви ж, даруйте, підняли...

— Та що я... Я — так, знічев'я. А ти чого?

Анджа почухав потилицю. Як би це висловити? Тяжко, незвично...

— Мабуть, е-е-е, від страху, — він стенув плечима. — Якщо навіть барон боявся покарання по смерті, то що мені стидатися? Я вже тікав від Темного і знаю, що ще би трохи, і...

Він здригнувся.

— А ти не думав, що то все — вигадки? Ні?

— Для мене — ні.

— Зрозуміло. Ну, то чим тобі барон може помогти? Коня позичити?

Анджа тяжко зітхнув.

— Пам'ятаєте, я казав, що в нас свиней причащають перед тим, як колоти? Якщо свиней можна, то і нас — теж. Крапля крові шляхетного, віддана за власним бажанням...

— Кривава відзнака! — здогадався Вайлак. — Ну, нарешті! То що, ти сподіваєшся, що барон...

— Навіть не сподіваюся. Але раптом? Черенбер, звичайно, навряд чи зглянеться, але він наразі — єдиний кастелян в околиці.

Вайлак вражено хитнув головою.

— Але ж ти й хитрий хлюст... — гмукнув він. — Дивися лишень, аби це тобі боком не вилізло!

Анджа, проте, не загадував наперед. Він сам зготував відвар і взявся промити рану. Він не боявся чорної тіпанки, бо вже приблизно збагнув, якою саме методою послуговується шляхетний Бравар. Зайшовши до баронського намету, він вражено зупинився коло входу. Барон якось неначе всохся, ставши на диво подібним до свого родового герба — хирого, обскубаного шуліки. Прикладаючи мастило до рани, Анджа розмірковував над долею цього страшного — і нещасного — чоловіка. Не діставати втіхи ні від чого в житті... Це ж так і сказитися можна!

Анджа притулив до запечених губ барона баняка з відваром білої верби. Той ковтнув, схоже, не відчувши навіть гіркоти, від якої Анджа колись мало на стіну не дерся. Баронові ж було байдуже. Втім, хлопцеві здалося, що, прочинивши повіки, він і далі стежить за ним. Цікаво... коли Білий Вогонь позбавив барона всіх тілесних насолод, то що ж йому лишилося? Благочестя? Чи, може, жага спостерігати?

«Добра уява — те саме, що і добрий слух — уміння, яке дозволяє розчути мелодію буття, відтворити її і зробити своєю. Уяву слід вдосконалювати, бо саме вона допомагає поєднати відмінне, а часом і протилежне, і отже, віднайти красу. Для нас не існує гармонії поза нашою уявою; все, чого ми уявити не можемо — потворне, воно непокоїть і викликає страх. Уява розкриває кордони нашого світу, дозволяючи нам діставати втіху від того, що маємо, поширюючи образ буденного на світ досконалого.

Уява — це наш особистий інструмент, до якого ми пристосовуємо наше сприйняття, змушуючи світ звучати у гармонії з нашими уявленнями про нього. Чиясь уява — мандолін на дві струни — такий всесвіт звучить чітко, різко й безбарвно. У інших в руках чутлива арфа — цей світ мерехтить лункими гармоніями; хтось має флейту для шляхетних зібрань, хтось — барабан війни, хтось — величні скорботні литаври. У кожного — своє. Всі разом ми складаємо оркестр, і кожен вступає тоді, коли підказує йому його слух, хай навіть не завжди досконалий.

Уява — кордон нашого світу, його закони й правила. Підкорюючи уяву, ми підкорюємось їй, адже вона — ніщо інше, як відтворення наших нездійснених бажань».

Лікування народними засобами пішло баронові на користь, і вже за тиждень він зміг сісти на коня. У таборі знову звучала його люта лайка, але вояки зітхали радше з полегшенням — принаймні тепер їм не доведеться самим вирішувати, куди податися. А Черенбер, попри всі негаразди, поривався штурмувати Валдарру.

Подальший їхній шлях стелився через Альбійські гори, на східних сходинках яких влаштувався горезвісний Альбігон — край єретиків та баній. Просто на південь — куди й прямував Священний Похід — дорога вела до узбережжя, через союзницьку Теренцію, і далі морем — до Валдарри. Омріяна ціль не давала воякам ані спокою, ані спочинку. Дорога горами виснажувала сама собою, а ще й, до купи горя, ніхто не знав до пуття, куди саме їхати, тож гарнізон мусив керуватися хіба слідами тих, хто переможним кроком пройшов тут напередодні, — нашвидку насипаними могилами. Баронове військо кілька разів збивалося зі шляху, двічі на нього наскакували здичавілі з голоду горяни.