Попри Анджині сподівання, вілани повернулися. Одного разу насправді, посеред ночі, невлучно посипавши табір величальним розсипом стріл. Двічі — уві сні. Проте, як на сон, то було справжнє жахіття: хлопець бачив себе над жерлом колодязя — він з останніх сил тримався за край, знаючи, що варто його пальцям розтиснутися, і він загуде в безодню такого страху, що годі й уявити. Він тримався, але пальці все слабшали... Він кликав на допомогу, але ті, що стояли назовні, дивилися байдуже своїми порожніми очницями, їхні мертві долоні незрушно лежали на кам'яному краї криниці. Особливо Анджі запам'ятався один, із розсіченою шиєю, на якій лише якимось дивом трималася голова — він усміхався. Хлопець ловив його мертвотний погляд, захлинаючись жахом, його пальці розтискалися, і він неминуче падав у прірву.

На щастя, він щоразу встигав прокинутися, не досягши дна. Анджа витирав холодний піт, згадуючи розповіді про тих, хто помер уві сні, — він розумів тепер, як саме.

Утім, невдовзі й дійсність обернулася жахіттям. Спершу закінчилась провізія. Гарнізонна хура, що везла харчі на весь кагал, могла вмістити сушеного м'яса та ячмінних коржів лише на вісім днів. Далі барон гадав запастися харчем у придорожніх селах чи принаймні в Баварені. Села зустріли змучених голодом вояків гостинною пусткою — чутка про Священний Похід бігла швидше за маршового рисака князя долатського, і ніхто з хуторян не палав чомусь бажанням полягти жертвою благого зачинання. По собі завбачливі поселяни не залишили ні крихти.

До Баварену вояки дійшли, вже надсилу волочачи ноги. Були серед них такі, що вже скоса поглядали на коней, та барон притьмом висік вигадників: коні були цінніші за піхотинців. Але так чи так, голод брав своє, тож можна уявити собі радість гарнізону, котрий, прибувши під стіни Баварена, побачив там піднятий міст, опущені ґрати і лучників на стінах. Баварен, столиця Фрабії й остання надія нужденних, зухвало зневажив Священним Походом.

Тут же, попід стінами, вже влаштувалося воїнство графа Морренштиба — п'ять із гаком штандартів. Баронський гарнізон налічував лише один штандарт, близько сотні вояків усім гамузом. Тож змагання за провізію могло стати доволі жорстким.

Гарнізон змушений був розбити табір неподалік від графського стану. Брати Баварен облогою? Натщесерце? Радше вже можна було сподіватися улестити городян своїм безпорадним видом. Мовляв, подайте нужденним... Либонь, допоможе.

Щойно було вибрано стоянку, барон та Вайлак вирушили під стіни міста на перемовини. Гарнізон тим часом попадав, не дбаючи вже ні про вогонь, ані про намети. Коли вони востаннє їли по-людськи? Щось із тиждень тому? Анджа відчував, що ще трохи, і він з горя покусає Дожа або почне й собі скубти траву. Дехто вже, до речі, встиг скуштувати того кінського харчу, і тепер тихенько стогнав у кущах. Коли Анджа сідав, йому починали ввижатися Онеччині частунки — хрумкі кісточки зі смужками смаженини, зелені яблука, пшеничні коржики... Це спричиняло ще більші муки, тож він вирішив погуляти, аби якось відігнати ману.

Його знайомці Крук і Мідяк сиділи коло розлогої сосни, спрагло споглядаючи стіни Баварена, мовби ті й направду були складені з медових паляниць, як-то кажуть про далеку прекрасну країну Кокань...

— А знаєш, бляшанко, — просторікував Крук, — у країні Кокань навіть землю можна їсти — на смак вона, як ніжне м'ясце куріпки. А трава там п'янить, наче злидво. Згризеш кущик, землею закусиш — і співанки пієш...

— Мовчи, собацюро, — огризався Мідяк. — Ще слово про їжу, і я сам тебе поріжу на січеники... от, Йоргів дрин!

Анджа зрозумів, що тут йому позбутися своїх страждань не світить. Він вирушив до найближчого ліску, де знайшов якийсь гриб, зжер його сирцем і почав чекати смерті від отруєння. Шлунок, ображений скупою подачкою, боляче стиснувся, але смерть не йшла. Зате прийшов Вайлак.

— Так, людці, — мовив він, — їжі нам продадуть. Але зовсім трохи — баваренці кажуть, що і в них нестача. Надвечір спустять харч зі стіни, тож коли хто надумав здихати з голоду, хай зачекає до вечора. Завтра вирушаємо — чекати тут нема чого. Ще три дні дороги, і ми вийдемо до Лідії, а лідійці — союзники князя, і будемо сподіватися, там нас не відправлять до Йоргових заговин... Ну, а так усе гаразд. Окрім того, що в Морренштибськім таборі завелася якась зараза. Так що не раджу з ними брататися.

Вояки застогнали. Схоже, Священний Похід поволеньки сходив на пси. Вайлак лише стенув плечима: мовляв, я ж вам казав, а ви не слухали. Анджа скорботно почвалав назад у лісок. Труїтися, то труїтися.

Так говорив Іса, звертаючись до князів людських:

«Три дочки мав Темний Володар, три мани вислав у світ, аби спокусити вірних і занапастити сильних. Ім'я їм — Пиха, Жадоба і Воля. Бажав він, аби володарі взяли шлюб із Пихою, храмовники — заручилися з Жадобою, а сини землі — завжди прагнули Волі, так її ніколи й не діставши. Важко протистояти силі Темного, але той, хто спокуситься племенем його, навік втратить Небесну ласку.

Слухайте ж, володарі! Сила й слава дана вам Небом не для хизування, але для служіння. Слухайте, храмовники! Нехай ніхто з вас не прагне почестей та пишнот, котрі може принести вам служіння Небу. Ваша доля — судити братів ваших, а не накопичувати скарб чи розширювати свої володіння. Остерігайтесь сервів, які прагнуть волі, бо єство їхніх прагнень — руїна».

«Як же встояти нам супроти спокус Темного?» — запитали володарі.

«Той, хто прагне служити Небу, може відмовитись від принад цього світу, — мовив на те Іса. — Позбутися плотських бажань ви зможете, прийнявши очищення Білим Вогнем. У володіннях князя я зведу храм, де завжди горітиме незриме полум'я, і той, хто торкнеться його, дістане прощення Неба і відтоді не буде прагнути земного. Та пам'ятайте, життя того, хто пройшов крізь полум'я, буде чистим, але й позбавленим плотських втіх. Тільки радості духу будуть приступні очищеному. Той же, хто не вміє радіти злетам духу, житиме тоскно й безрадісно, гнівлячи Небо та тішачи Того, Хто Чатує за Краєм Сну».

Лише на другий тиждень гарнізон Черенбера наздогнав військо князя долатського. Харчу, купленого а Баварені, було обмаль, але дістатися Лідії вони змогли майже без втрат. Себто, не дійшов лише кожен десятий. Схоже було, що князівське військо також спізнало лихі часи, зате тепер, ставши табором у багатій і гостинній лідійській долині, князь долатський влаштував собі заслужений спочинок.

Князя проводжало п'ять штандартів світлого воїнства в білому вбранні з чорними дворогами. З-під їхніх плащів сяяла зміїна луска обладунків, іскрили вістря срібних шпор — вони були величні й надміру зухвалі. Кажуть, сам Отець Бругар виділив десятину з доходу Храму в Дол-Друа на оснащення лицарів Білого Ордену. А десятина Храму — аж ніяк не дріб'язок.

Загалом же князівські війська — понад тридцять штандартів — скидалися на хмару сарани, що зійшла на лідійську долину. То й була сарана — там, де пройшов Священний Похід, не лишалося нічого живого, а тим паче нічого поживного.

Посеред долини було зведено намети князя і його почту. До почту, як оповів завше обізнаний в таких речах Чернець, належали шляхетні лицарі й зброєносці, родичі князя та інші наближені особи, серед яких — дружина сенешаля Рабанта, а за сумісництвом, ще й князівська коханка — прекрасна Алланора Авалійська.

Того вечора, коли гарнізон став у лідійській долині, Чернець, бідака, все ніяк не міг заснути, чекаючи на чудесну появу Алланори з князівського намету.

— Хоч би оком... — бурмотів він, — оком, і більше нічим! Буде що онукам розповісти...

— Ага, скажеш: «Був я, мої маленькі, поряд із самою Алланорою», — підтримав його повсякчас привітний Вайлак, — «вдихнув пахощі гною коло її намету, почув звідти могутнє хропіння князя... чи сенешаля, а може, обох нараз...»

Вояки паскудно загиготіли.

— Нічого ви не тямите, — образився Чернець. — От піду і подивлюся. Навіть пес може дивитися на Пророка...