Як передбачав Вайлак, мрець на узбіччі вижився лише першою, так би мовити, ластівкою. Невдовзі дорога розродилася багатим урожаєм забитих князівських, а іноді — й морренштибських вояків. Дротики, вили, коси... Схоже було, що «плоть землі» оголосила війну надто вже знахабнілому духу.

Наближалася ніч.

Говорив так Арод, звертаючись до володарів:

«Убивство — гріх. Позбавляти людину життя, даного їй Небом, значить поставати супроти волі Тих, що обдарували її життям. Проте, є такі людці, чиє життя нічого не важить для Неба, — серви, жінки, варвари, відступники й лихварі. Вбивати їх не гріх, а іноді навіть — чеснота.

Серви не мають душі, мають лише серце. Жінки, не мають душі, мають лише піхву, варвари мають лише зброю, відступники — лише облудний язик, а лихварі — лише підступом нажиті гроші. Вкорочувати їм життя — значить звільняти світ від зайвого тягаря. Втім, хоча ці людці й непотрібні Небу, вони є необхідними для інших людей. Серви забезпечують шляхетних їжею, жінки — нащадками, варвари перевіряють на міць їхнє тіло, відступники загартовують їхній дух, а лихварі випробовують волю. Тож, караючи, не слід знищувати. Коли кара перетвориться на бійню, людці, затиснені в кут, можуть завдати шкоди. Пам'ятайте про це і не повертайтесь спиною до сервів та жінок.

Той же, хто підійме руку на володаря чи храмовника, буде проклятий і по смерті буде ув'язнений на дні найглибшого провалля, ім'я якому Холод, Самота і Відчай».

Вичесавши і влаштувавши на спочинок свого підопічного, Анджа повернувся до багаття на узліссі. Вайлак спершу заборонив розпалювати вогонь, та, зглянувшись на змучений дорогою гарнізон, дозволив засвітити невеличкий підсліпуватий вогник. Для барона встановили маршовий намет, і що лише він робив там наодинці з темрявою, нікому не відомо.

Вояки коло вогню скидалися на купу черепків — брудні й биті, вони попадали, де прийдеться, зрідка зблискуючи ґлянцем металу. За час, проведений у дорозі, всі вони заросли різної гущини бородами, забрьохалися по пояс і стали подібними один на одного, немов брати, чи радше — як пси-приблуди з одної зграї.

Анджа підсів до вогню, де вже сидів Крук, зосереджено ворушачи вуглики вістрям ножа. Мідяк поряд чистив свої безцінні обладунки шматочком крейди, а Чернець намагався видушити ще щось із фляжки, яка спорожніла ще позавчора, ну бо химерна річ — надія...

— От шавка драна... — невиразно пробурмотів він, так і не досягши бажаного. — Ніхто не хоче мене пригостити? Ні? — а що ніхто з частунком не нагодився, то він сумно виснував: — Кляті скупезні п'яниці...

— Не гризися, Чернече! — порадив Мідяк. — Завтра будемо на тракті, там поновимо твій запас. За тиждень дійдемо до Баварена, а звідти — крок дороги до узбережжя. А там — і Валдарра.

— Валдарра... — мрійливо промовив Крук. — Вайлаку, а правда, що всі там ходять у червоних шатах з широкими рукавами?

— Угу... — сонно гмукнув той.

— А правда, що жінки там носять прозорі сукні й золоті паски з дзвіночками?

— Свята правда, — позіхнув Вайлак. — І не забудь оті, е-е-е, фризури...

— Ну, точно, фризури. І будинки там високі, вищі за Храм Пророка в Дол-Друа? Зі срібними флюкалами?

— Флюгерами... — скривився Вайлак. — А тобі що з того?

— Та просто. Думаю, що зі своєю долею робити... Землі купити, будинок кам'яний, і — оте флюкало можна поставити.

— Ого! — засміявся Вайлак. — А ти вже захопив Валдарру? Перебрався через три стіни в три лікті кожна? І... ах ти ж, псячий дрин...

— Де? — не зрозумів Крук.

— Швидко гасіть вогонь! — гримнув Вайлак. — До зброї!

Його послухали, не сперечаючись. Хтось кинувся топтати вогонь, хтось намацував руків'я меча, хтось, перечіпаючись через товаришів, спішив знайти сховок за деревами. І недарма спішив: за якусь лише хвилину на галявину, мов стиглі вишні, посипалися стріли, а назирці — темні фігури, озброєні здебільшого косами та вилами. Скрикнув сигнальний ріг котрогось бійця з баронського почту. Скрикнув, зараз же захлинувшись тишею.

Бойовисько в темряві було страшним і безладним. У нічній пітьмі тяжко було визначити, хто свій, а хто — ворог; нападників вирізняла хіба невибаглива жага вбивства, у баронських же вояків, щойно розбуджених, та ще й так брутально, відсутній був усякий запал. Натомість були такі-сякі обладунки і суто фахова звичка виживати.

Анджа ж не встиг іще здобути тої корисної звички, однак не схоже було, що йому дозволять ухилитися від бою на цих непереконливих підставах. Щойно підхопивши свого пассота, він побачив, що просто на нього суне зловмисна тінь, намагаючись настромити його на довге криве лезо. Анджа відступив праворуч, відбиваючи «косаря», і на мить замислився, розважуючи, куди ж краще вдарити... Живіт? Шия? Лице? Ні, лише не лице... Тієї миті його вагання вистачило, щоб нападник оговтався, знов налаштувавши «косаря» для удару. Цього разу Анджа не встиг відхилитись, і довге лезо мазнуло йому по плечі; нападник, під'юджений успіхом, з гарчанням посунув уперед. Тут би хлопцю й кінець, якби не чийсь лютий удар, що припав ззаду по шиї Анджиному супротивнику. «Не спи, малий», — гримнула темрява вайлаківським голосом. Анджа не встиг засоромитися — інший нападник наскочив на нього ззаду, намагаючись накинути йому на шию ланцюга. Особливо не роздумуючи цього разу, хлопець присів і, розвернувшись, пнув його вістрям у живіт. Далі був ще хтось і ще... лунко дзвенів метал, ятрила біль у плечі й судомно стугоніло серце...

Анджі здавалося, що бій триває вже хтозна скільки, та насправді не минуло й кількох хвилин. Зрештою, все скінчилося. Запала несподівана, разюча тиша, сяйнув вогонь: хтось запалив багаття — гаряче й недбало. Іскри стрельнули попід крони дерев, освітлюючи місце бойовиська.

Двадцять? Тридцять тіл? Із баронського гарнізону загинуло лише п'ятеро, більшість відбулася незначними ранами. Решта загиблих — звичайні вілани, озброєні хтозна-чим, вбрані бозна-як... Дивно, в темряві вони здавалися значно страшнішими. Анджа скривився, присідаючи коло вогню. Його трохи млоїло.

— О, диви, ти ще живий, патлатий? — спостеріг Вайлак, упавши поряд. — Дивно. Не сказав би, що з тебе наразі добрий боєць...

— Ну, з них, либонь, теж, — Анджа кивнув на мертвих віланів.

Десь зблизька пролунали зойки барона. «Ну, що за нехлюйство? Де вартові? Клянуся Темною зграєю, хтось мені за це відповість!»

Вайлак зітхнув.

— Зараз полетять голови. Не люблю я ці походи. Холод, голод, шляхта шаленіє... А ти, — Вайлак насмішкувато глянув на Анджу. — Он-о зелений який! Ти сходи в кущики, не соромся...

Голова підвівся і рушив шукати винних. Невдячна в нього робота, подумав Анджа. Може, й справді в кущики зазирнути? Вайлак поганого не порадить... Особливо ж тепер, мимохідь вберігши його життя... Цікаво, навіщо? Чи, може, таки слід питати «чому»?

«Є ті, що шукають чесноти у битві, красу і міць — у вбивстві. Що ж принаджує душогубів, як не влада над чужим життям? Народження — велика таїна, смерть — таємниця ще глибша, лунка, як удар гонгу. Тож вбити — значить вчинити незворотне, розірвати причинний зв'язок раптовим sforzando. Немовби підштовхнути руку Імпровізатора. Спокусливо? Певно, так.

Вбити — значить урвати чужу мелодію, але що, як саме ця мелодія виявиться лейтмотивом? Невже музика всесвіту затихне, захлинувшись шумом? Ні, всесвіт має досвід і вміє долати подібні негаразди. Лейтмотив? Що ж, той, хто підняв руку на носія теми, сам дограє за нього. Зрадивши, вбивши відзначеного Імпровізатором, вбивця нестиме на собі тавро його долі. Так чи інакше дограти мотив, закінчити, дозвучати.

Війна ж — повторення теми одвічного хаосу. Безглуздого і дикого. Шум забиває музику, бгаючи гармонії дисонансами вогню і металу. Втім, музика постала з шуму, і війна може народити новий порядок, нову тональність. Нову, а отже — іншу. Що там — за подвійною рискою? Тиша чи нова мелодія? У певному сенсі, і те, й інше».