Для мене й Аннабель Лі —

І серафими позаздрили нам,

Уздрівши з небес її.

Від того дуже й дуже давно

У прибережній землі

Повіяв стужею вітер вночі

З-за хмар на Аннабель Лі,

І знатна рідня по неї прийшла,

І в мене забрали її;

В могилі замкнули її навік

У прибережній землі.

Не знали янголи в вишині

Й півщастя мого та її, —

Від того й сталося (знають це всі

У прибережній землі).

Що вітер з-за хмар повіяв і вбив

Кохану Аннабель Лі.

Та любов наша більша була, ніж любов

Тих, що, старші, стояли здалі,

Що, мудріші, стояли здалі, —

Ані янголи з неба словами намов,

Ані демони з-під землі

Не могли розлучити моєї душі

З душею Аннабель Лі.

Світла ніч з вишини все навіює сни

Про кохану Аннабель Лі;

Чисті промені зір все нагадують зір

Чарівної Аннабель Лі;

Плине днів течія, з нею вік буду я, —

Там кохана, жона, наречена моя

Під надгробком лежить у землі,

В тій прибережній землі.

Я в пишному вінці,

В багатому одінні;

Коштовні камінці

У персні на руці,

І я щаслива нині.

Мій любий лорд колись

Слова дорогоцінні

Промовив, клянучись, —

Та подзвін знісся ввись

І груди здійнялись:

Бо той поліг, б'ючись,

Хто вже щасливий нині.

«Любов мою прийми;

Удвох ми жить повинні,

То ж не вмивайсь слізьми», —

Ввійшли до церкви ми,

Та був мені в умі

Небіжчик д'Елормі:

«О, я щаслива нині!»

Промовлено отак

Обітниці безцінні,

І, хоч надії брак,

І в серці віри брак,

Обручка — наче знак,

Що я щаслива нині;

Мов золочений знак,

Що я щаслива нині.

Як збавитись химер,

Струсити снива плинні?

Минуле час затер,

А страшно дотепер:

З-за мене той, хто вмер,

Нещасним стане нині.

Палючий жар на щоки ліг

Тобі у час вінчання,

Хоч світ вистелював до ніг

Щасливі дні кохання.

А промінь у твоїх очах,

Що все сліпив собою,

(Що він ховав: тріумф чи крах?)

Обпік мене красою.

Дівочий сором то, мабуть,

Твої рум'янив щоки,

Та щему в серці не забуть,

Згубив навіки спокій

Хто бачив, як на щоки ліг

Рум'янець в час вінчання,

Хоч світ стелив тобі до ніг

Щасливі дні кохання.

Чоло цілуючи в журбі,

Дозволь, відкриюся тобі, —

Ти слушно, далебі,

Казала, що вві сні

Даремно я марную дні.

Та вже коли позбувсь надій,

Нехай це вдень, чи в тьмі нічній,

Нехай це яв, чи марні сни,

Хіба повернуться вони?

Все, що примариться мені,

І все що бачу — сон у сні!

Стою, а пінний вал

До берега несе свій шал,

Рука стискає в забутті

Піщинки золоті.

Як мало! Вислиза

Пісок у воду, і терза

Мене сльоза, сльоза!

О Боже, як в руках

Утримати цей прах?

О Боже, хоч одну

Піщинку не віддати дну!

Чи ж все, що мариться мені,

Що бачу — сон у сні?

Як часто у святилищах Природи

Безлюдні скелі, праліси і води

Таку промовлять істину про нас.

Що нам здається: зупинився час!

1

Колись я знався з обранцем світів, —

Світи йому звіряли таємниці,

Він смолоскипа духу запалив

Від сонця і зірок. І крізь зіниці

З народження тим сяйвом променів

І ніс його в життя, у будні ниці.

Та сам не знав у щонайвищу мить,

Що то за сила в ньому струменить.

2

Його, гадав я, так зачарувало

Мабуть, проміння місячне вночі?

Невже таємні вроки подавали

До таїни вірнішії ключі,

Ніж древні вчення? Може, думки спалах,

Ще й сліду слів в собі не несучи,

Збадьорював урочо розум млявий

Так, як нічна роса спекотні трави?

3

Трапляється, що глянеш мимохіть

На те, що любиш, і підступлять сльози,

Байдужий погляд спалахне умить,

Хоч щодень бачиш все в буденній прозі,

Та лиш ТОДІ раптово забринить

Твоя душа, розбудить сонний морок,

Немов струна обірвана, і так

Щемить на серці! То є віщий знак

4

Блукань іще незнаними світами.

Господь той знак красою подає

Лиш тим, хто ладен відректися тями,

Зневаживши життя і рай, стає

Такий на бій із божеством, у храмі

Душевному його не визнає

І прагне скинути чимдуж із трону,

А власну пристрасть вбрати, як корону.

Літо в розповні,

Ніч на землі,

Місяць виходить

В зоряній млі,

Зір починає

Круговорот,

Відблиском грає

В дзеркалі вод.

Місяць сміявся,

Та осміх здавався

Надто холодним мені.

Раптом в хмарину

Місяць поринув —

І ти розцвіла в вишині,

Зоре вечірня,

Світла і вірна

В гордій своїй яснині.

І серцю так добре,

Бо гордо над обрій

Возносить його промінь твій

Далекий той промінь,

Та місячний пломінь

Ще дальший, бо він неживий.

Вночі я про блаженство снив,

Яке взяла розлука.

Та денний сон мене збудив,

І в серці — знову мука.

Ах! Те, що бачу в світлі дня —

Лиш сон. І крізь яву

Блукаю сліпо навмання,

В минулому живу.

Та сон святий — той сон святий

Назло жорстокій долі

Мене, мов промінь золотий,

Веде в земній юдолі.

Хай в ніч буремну мов мана

Він блисне й гасне вмить,

Чи ж Зірка Істини денна Яскравіше горить?

Я на світанку юних днів

Бажанням дивним паленів

На тихе озеро піти,

Де мій притулок самоти

Посеред чорних, диких гір