Більше Зеник нічого не став уточнювати.

— Я не знаю, де він зараз, Оленко. Але я точно знаю, куди він більше ніколи не повернеться.

Дванадцять годин тому. Два роки після кінця світу.

На всю квартиру оглушливо лунало радіо. На першому поверсі це можна було собі дозволити. Богдан зайшов у кухню, і мама Віра стрілася з ним очима. І раптом зрозуміла, що він задумав. А от її друг стояв до нього спиною і не бачив його.

Тільки коли Богдан вимкнув радіо, друг опустив ремінь і невдоволено озирнувся.

— A-а, це ти. Давно тебе не було.

— Здоров був, Григорію.

Богдан ніколи раніше не смів так звертатися до вождя. Так безпардонно, так насмішкувато, так просто. І хто тут бачив вождя? Звичайний собі підстаркуватий дядько.

Григорій випростався і здмухнув налипле на спітніле чоло пасмо. Бити п’ятидесятирічних жінок — нелегкий труд.

— Щось ти не дуже добре виглядаєш, Григорію. Небритий, запалі очі, волосся на голові поменшало…

Дядько сплюнув і замахнувся… але як просто виявилось відібрати у нього ремінь! Цукерку у дитини так просто не відбереш.

Можна накачувати м’язи, можна лупити грушу, можна тренуватись до посиніння, але якщо твоя сутність десь глибоко всередині схиляється перед рукою, яка гладить, а потім дає потиличника, то ти пропав.

— Я можу тебе вбити, але я не хочу цього робити. Ти відчуваєш різницю, Григорію? МОЖУ, але не хочу. Ти як тарган, старий, досвідчений, дресирований, ти навчився підбирати крихти, які давала тобі твоя дружина, але вона була гостра на язик і нічого не боялася, тим паче таких тарганів, як ти. І ти пошукав собі ще одну сім’ю. Де ти міг стати головою, ідолом, божком, де одного разу ти скуштував чужого болю і страху — і тобі це сподобалось.

Я знаю це відчуття, огидний тарганище. Ти його довго плекав в мені, це відчуття патологічної необхідності мучити когось так довго і старанно, поки стане сил. Коли я зрозумів, що мені не вдається його заглушити, хоча я працював по дванадцять годин на добу без перерв і відпусток, я прийшов до твоєї дочки, я хапався за неї, за мою останню соломинку, бо воно вже було готове дозріти і дати свої плоди, це відчуття, ще крок — і я став би схожим на тебе у всьому.

Коли я прийшов до неї, я готовий був з жертви перетворитися на ката, і якби вона хоч на мить злякалась, якби почала проситись, скиглити, чи запопадливо заглядати мені в очі, якби капітулювала і стала схожою на маму Віру — ти б мав тепер гідного послідовника.

Знаєш, що його знищило, що знесло голову цьому змієві, який в мені жив? Твоя дочка готова була заради мене на все.

Моє життя протікало в замкненому просторі, мене повсякчас опікали, але робили це заради своєї втіхи, ніхто не робив нічого ЗАРАДИ МЕНЕ і я гадав, що це нормально, що всі люди так живуть, що з одного боку мусять бути жертви, а з іншого палачі, але її це так вражало, що вона боролась за мою душу до останку. За мене, який не вартував навіть пороху на її чоботях, пам’ятаєш, Григорію? Я був згідний з тобою, але не вона. У ті хвилини, коли вона захищала мене, коли зробила єдине, що ще могла зробити для мого порятунку, втратило сенс все, чого ти мене вчив. Я був людиною, заради спасіння якої інша людина віддала своє життя, я більше не мусів і не міг бути ні жертвою, ні палачем, я був звільнений.

І тому я тебе не вб’ю. Це мені не потрібно. Це бридко — давити тарганів, я ніколи не любив цього заняття.

Богдан взяв його пальцями за шиворот і повів до виходу.

— Але якщо ти появишся біля мами Віри в радіусі тисячі метрів… я повторюся, бо ти міг мене не зрозуміти… якщо ти підійдеш до цього будинку ближче, ніж на тисячу кроків, я куплю найкращої, найдорожчої отрути на тарганів і дам її тобі, всю до останньої крихти, або вибризкаю тобі в обличчя весь балончик, і ти будеш давитися і кашляти, але я прослідкую, щоб жодна краплинка не пропала даремно.

Богдан жбурнув його до дверей, кинув вслід йому його пальто і витер пальці.

— А тепер повзи, правда не знаю, де ти тепер знайдеш той плінтус, за яким міг би сховатися, і чи захоче ще хтось, щоб в нього вдома жив такий нещасний тарган.

Він допоміг мамі Вірі добратися до дивана, вкрив її покривалом і вколов їй анальгін з дімедролом.

— У мене є квартира. Я зробив там ремонт, купив меблі. Можете здавати її, можете продати, що хочете зробіть з нею.

— А ти повертаєшся сюди? І ми знову будемо разом?

Він посміхнувся крізь сльози.

— Вам треба відпочити.

Здається, він зробив все, що повинен був зробити у цьому житті.

Шкода, що запізно.

Прихопивши аптечку, Богдан пішов до себе в кімнату, у ту саму, де пройшло його дитинство, зачинив за собою двері, виліз на табуретку, прив’язав до карнизу перевернутий догори дном флакон з калієм, встромив у корок голку від крапельниці, зручно сів і перев’язав собі джгутом руку вище ліктя. Другий кінець крапельниці теж закінчувався голкою. Залишилось ввести цю голку у вену. А потім відкрутити затискач, щоб дати можливість рідині з флакона вільно перетекти у його організм.

Від надлишку калію у крові серце зупиняється швидко і назавжди. Процедура була болюча, але йому не звикати.

У вхідні двері подзвонили. Ще раз і ще. І мама Віра гукнула йому зі своєї кімнати:

— Ти відкриєш, Богданчику, чи йти мені?

Його життя, цілком непотрібна річ, все ще залишалося при ньому. Він не міг зрозуміти, чому.

Чому Той, Кого нема, ніяк не хотів відпустити його з цієї планети назовсім?

Нарешті вони залишились самі. Серед ночі, у квартирі, повній сонця. На початку зими.

— Дивно. Він все-таки мене почув і запалив серед ночі сонце…

— Хто?

— Той, Хто нас врятував. А тобі треба лягти…

— Ти обрізала волосся.

— Тобі не подобається моя нова стрижка?

— Розкажи мені… те, чого я не знаю.

— Це буде нецікава історія. Тобі треба обв’язати простирадлом грудну клітку і лягти, ти ж знаєш. Де у тебе тут простирадла?

— Розкажи мені все, я так давно не чув твого голосу.

— Спочатку я ледве втекла зі свого дому, потім пішла до тебе додому, знову потрапила в полон і знову втекла. Обережно, не ворушись…

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, мій тато теж був там і все бачив. І дозволив тримати мене у вашому домі, як собаку у буді. Тільки думка про тебе, про те, куди ти дівся, не давала мені впасти у смертельний відчай.

— Мама Віра сказала мені, що ти не вижила.

— Вона аж настільки мене ненавидить?

— У неї ніколи не було нічого свого. Чужий чоловік, чужий син. А коли з’явилась ти, і цього не стало. Ти для неї — причина всіх причин.

— Як для тебе — мій батько?

— Так… напевно так.

— Ти думаєш після цього всього ми зможемо бути разом?

— А хто тепер зможе нам перешкодити?

— Тоді твоя черга розказувати. Не занадто сильно я стягнула?

— Ні. Я був на іншій планеті.

— Та невже?

— Не смійся, я серйозно. Ти носиш мої сережки…

— Я пробувала їх позбутися, але вони повернулись до мене. Сьогодні. Ніби знали, що ти маєш з’явитися.

— Я сам цього не знав… А ти сидиш тут на відстані витягнутої руки і розмовляєш зі мною… Я намагаюсь повірити своїм очам — і не можу…

— Тоді доторкнись до мене…