…У спину вдарив пронизливий вереск сирени «Швидкої допомоги». Ноги прискорили крок. Рамена самі собою розправились. Уже недалеко…

— Ларисо, я зайнятий. У мене нарада.

— Як шкода. А я думала, що ви цього красунчика віддасте нам. Як премію за хорошу роботу.

— Та ви ж від нього мокрого місця не залишите!

— Ми акуратно затремо всі сліди.

— А сумління?

— Це якась нова хвороба, Сергію Романовичу?

— Проходь, Богдане, і не звертай на них уваги. Вони вважають за обов’язок жартувати зі мною.

— Може, їм так легше?

— …Тут ніхто не зачіпає цієї теми. Усі роблять вигляд, що в мене немає дітей. Може, їм так легше, але не мені.

У кабінеті на них вже чекали Зеник і дві білі жабки.

— О, які люди, та ще й з охороною, — як завжди серйозно почав Зеник. — Як тобі вдалося заполучити до себе в охорону нашого татка, Богдане? Скільки він вам платить, Сергію Романовичу?

— Державна таємниця.

— У нас тут у всіх справи державної ваги. Я, наприклад, вже накатав оголошення в газети. Хочете почитати?

Останньою ідеєю його бухгалтера було знайти йому секретарку. Залишалось лише переконати самого директора, що без секретарки він — ніщо.

— Не хвилюйтесь, я написав, що вона мусить мати ідеальну зовнішність, отоді ми матимемо гарантію, що ніяка медуза Горгона сюди не причалапає.

— А якщо вона вумна, шустра і має дар переконання? Сідай, Богдане.

— Хто, медуза? Не смішіть, пане директоре. Коли ви останній раз були на морі і бачили медуз? Треба вас відправляти у відпустку і то негайно. Круїз по Середземному, там зараз тепло, не те що у нас. Бачу, бачу по очах, що ви вже пакуєте чумайдани. Нагадайте, о котрій ваш рейс, щоб я знав, коли приступити до виконання ваших обов’язків?..

— Для початку, будь такий ласкавий і злізь з мого столу.

— Я ж на самісінькому краєчку прилаштувався, а ви… Ех, Сергію Романовичу, для паперчиків, олувчиків і календарика місце на столі є, а для вашого вірного трудяги — бухгалтера… Без ножа ріжете. Ну де ви бачили, щоб директор сам відповідав на дзвінки, сам подавав собі папери на підпис і сам готував собі каву. Нонсенс! Оголошення вже придумане, написане і подане в друк!

— Відклич. Лариса поки що справляється, тому поки що ця тема закрита. От коли у нас буде достатня кількість пацієнтів і телефон не замовкатиме, тоді і повернемося до цього питання. Питання є? Немає. Дуже добре. А у мене до вас є питання. Якого милого ви поставили перед входом акваріум з золотими рибками?…

…Сергій Романович глянув на годинник, потягнувся і вийшов з-за столу. Задрімав над паперами. Хвилини на три. А так чітко і виразно побачив свій кабінет і своїх молодших колег у ньому, ніби наяву. Ніби він знову їх зібрав серед робочого дня, щоб вкрай серйозно обговорити вкрай важливі насущні питання, але так насправді, то щоб побазікати, переключитись, розслабитись, відпочити і зібратися з силами. Тому що вдома було пекло. А тут, у його медичному центрі, на острівку, створеному його зусиллями, грошима і зв’язками, створеному для того, щоб кудись втікати з того пекла, тут усе тоді тільки починалось. І невідомо було, чи вдасться вся ця затія, чи не піде він з торбами по світу і чи потрібен буде ще комусь, окрім нього, цей острівок.

Одне тоді тішило — людей він підібрав шикарних, саме таких людей з саме такими поглядами на життя, які уособлювали основні засадничі принципи «Гармонії»: усмішка, професіоналізм і любов до життя. Сам їх підбирав, скрупульозно, виважено і урешті-решт здебільшого інтуїтивно, ніж за результатами тестів. І щоразу попадав у десятку.

Ну, можливо, тільки Лариса виділялась на загальному фоні, але трошки перцю до страви не завадить.

В одній людині він тоді помилився.

Сергій Романович удесяте глянув на годинник. Неприємний осад залишився донині. Ніби тебе образили, а ти не знаєш за що.

Знову згадав свій трьоххвилинний сон. Скільки ж це часу пройшло від тієї пам’ятної розмови?..

(На календарі — листопад, отже…)

Отже — рівно два роки…

Два роки назад усе тільки починалось.

Він мимоволі згадав ті часи. Як відкривали Центр, як складали плани, рахували кошториси, підписували контракти, як скликали журналістів, як раділи і радилися, як не спали ночами і напивалися у вихідні. І як один з них кинув його, той, кого він вважав тоді своїм. Той, на кого покладав великі надії. Той, з ким збирався піднімати своє дітище на належну висоту. Створив усі умови, забезпечив усім необхідним, ввів у свій дім… Але хтось мабуть заплатив більше. Не пройшло і місяця, як його кращий працівник подав заяву на звільнення. Щось мабуть не угледів він у тому чоловікові, щось мабуть упустив.

(Але до чого тут акваріум та ще й з золотими рибками?)

Як пише Пауло Коельо — треба зважати на знаки. Бо з недавнього часу все знову почало змінюватися. І цього разу — в хорошу сторону.

За два кроки від нього стояла старість, а він знову почував себе молодим, енергійним, сповненим бажань й готовим на всілякі глупства й не збирався звертати увагу на непрохану гостю. Принаймі в найближчі двадцять років.

(Правда, вибрав ти для цього не найоригінальніший спосіб. Споконвіку чоловіки, переваливши через сорокарічний рубіж, починають свято вірити, що двадцятип’ятирічні дівчата мають магічну силу відвертати невідворотне. І що? Хоч один з них залишився вічно юним?)

Але жодні доводи розуму не спрацьовували. Весна вела переможний наступ на його серце, і те, що надворі — кінець осені, а він — сім’янин зі стажем, аніскільки її не бентежило.

— Можна? — просунув свою патлату голову в двері Зеновій, у просторіччі — Зеник. Що він досі ще робить у нього на фірмі, Сергій Романович не міг зрозуміти. З такою головою його бухгалтер міг би бути фінансовим магнатом… у іншій державі. Просто для декого важливими є особисті стосунки, а для декого…

(Все, проїхали.)

— Проходь, сідай і говори.

— Зачекались?

— Але без твоїх вічних приколів, Зенику. По суті.

— По суті? Навіть не знаю, що вам сказати по суті, Сергію Романовичу. Ми ж як домовлялись: я обдзвонюю усі лікарні, знаходжу того костолома, який так посилено лікував Оленочку, що аж не зміг правильно скласти докупи кістки, і пробую по-хорошому вияснити, що ж йому заважало зробити свою роботу, як належить, а якщо не вдається по-хорошому…

— Усе це мені відомо. Ти мав перейти до суті.

— Вже переходжу. Скажіть мені, скільки Оленочка в нас працює? Майже місяць, так?

— З початку листопада. Три тижні.

— І ми ніби-то непогано до неї ставимося, так?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що я чогось не розумію. Оленочка як нам все пояснила? Що вона впала, зламала ногу, а перелом неправильно зрісся, так? А знаєте, що мені сказав її костоправ? До речі, його звати Нестор Остапович, класний чолов’яга…

— Звідки я можу знати, якщо ти не говориш?

— Два роки тому ніхто не давав гарантій, що вона взагалі виживе. Оленочка, Сергію Романовичу, щоб ви знали, не просто впала, вона вистрибнула з вікна своєї квартири. З восьмого поверху. Як вам новина?

У кабінеті стало чути, як працює компресор в акваріумі.

Сергій Романович повільно підійшов до акваріума і взявся кидати корм жабкам. Давно він не одержував таких новин.

(Ось тобі і золоті рибки…)

— Це не жарт?

— Якщо жарт, то дуже невдалий. Доктор сказав, що він зробив все, що міг.

— Він сказав тобі, чому… як це сталося?

— Це знає тільки Олена. А вона мовчала тоді і, як бачите, мовчить зараз. А якщо мовчить — значить, винна.

— Тобто?

— Вона нічого нікому не пояснювала, ні до кого не висувала ніяких претензій. Якщо це була спроба самогубства, то повторних спроб не було. Міліція швидко закрила справу. За офіційною версією — це був нещасний випадок, вона погодилась з цією версією — і всі заспокоїлись. Дуже зручна ситуація. Наскільки я зрозумів, ніхто навіть не пробував нічого виясняти. Нещасний випадок — так нещасний випадок. Ніхто не намагався домогтися принаймі елементарного розслідування. За словами Нестора Остаповича, у Олени цілком закономірна амнезія на події, що передували травмі, але родичі чи сусіди могли щось бачити і чути, чи не так? Просто не було кому цим зайнятися: мама померла у той самий день від страшної звістки, тато ні разу не з’явився в лікарні, друзів теж не було видно. До речі, зараз її квартира пустує, а вона чомусь живе у вас на квартирі. Чому?