— Тато?..
— Хочеш ще?
Вона сіла.
— Почекай, зараз ти побачиш, з ким зв’язалася! Одну хвилиночку…
Тато висунув одну шухляду, другу… вийняв сокирку для розробки м’яса, обійшов стілець, на якому вона сиділа, і приставив лезо їй до горла. Рука його дрібно-дрібно тремтіла.
— Ану, друже, в тій же шухляді є моток мотузки, витягни його і неси сюди.
Богдан… вона від здивування заклякла… дивився просто на них і не бачив їх. Його погляд блукав по їх обличчях, переходив на стіни, підлогу, меблі, ніде не затримуючись, нічого не помічаючи… Він лежав на лікті однієї руки, а другою ніби намацував позад себе якусь опору, а опори все не було.
— Друже… я чекаю…
Жоден м’яз на обличчі її хлопця не ворухнувся. Він підвівся, повільно, з натугою, ніби продираючись крізь липке павутиння. Знайшов моток і підійшов до них, тримаючи його на долоні.
— Що з тобою? — знову запитала вона його, і знову його погляд ковзнув мимо неї.
— Прив’яжи її. Ти знаєш, як це робиться, — сказав йому її тато.
Хлопець так само повільно опустився на підлогу біля її ніг і почав прив’язувати мотузку до ніжки стільця. Потім обвів мотузку довкола її ніг, один виток, другий…
— Що ти робиш?
…обмотав коліна, почав примотувати її до сидіння…
— Що ти робиш?
…дійшов до спинки стільця…
— ЩО ТИ РОБИШ?
Зупинився, щоб відмотати ще трохи мотузки, і…
(неначе з далекої далі, з найглибшої глибини потягнувся до неї його погляд)
…його зіниці розширились і завмерли.
Він розуміюче посміхнувся. Невесело посміхнувся. А тоді прошепотів одними губами:
— ВТІКАЙ…
— Та ти що, Богдане? Це ж мій тато, він не зробить мені кривди, він просто трохи розсердився. Батьки іноді сердяться, коли їх дочки дорослішають і починають зустрічатися з чужими чоловіками. Це природно.
Він кинув мотузку і взяв її руки у свої.
— ВТІКАЙ, БУДЬ ЛАСКА…
Він завжди був набагато вихованішим за неї. Вона частенько забувала зайвий раз вибачитись чи про щось попросити. Не вважала це аж так необхідним. Мама казала, що у неї татові замашки.
Визволившись з недов’язаних пут, Олена доторкнулась пальцями до його обличчя.
— Це все пафос, гра, як в театрі. Мій тато — людина творча, а ця сокирка… Невже ти повірив, що мій тато може заподіяти мені якусь кривду?
— Звісно, що не може! Своїй улюбленій донечці? — Тато поцілував її в тім’я і опустив сокирку. — Я просто наглядно продемонстрував тобі, з ким ти зв’язалася. Ти ж ніколи не слухаєш, коли тобі щось говорять. А тепер ти побачила, що цей твій… дружок — тюхтій, порожнє місце, повний нуль.
Тато вийшов з-за її спини, бадьорий, підтягнутий, розпашілий, і… вдарив її хлопця тупим кінцем сокирки. В груди.
Богдан відлетів до вікна, а тоді зігнувся навпіл, впершись долонями в підлогу, хапаючи ротом повітря…
— Він не здатен тебе захистити. Тепер ти це бачиш.
І вдарив його по спині. Богдан без звуку повалився на підлогу.
Олена заціпеніла. А тоді десь поруч зазвучав чийсь крик. І вона зрозуміла, що це її крик.
— Чому ви всі кричите, чому ви завжди кричите? Ти і мама. Треба взятися за ваше виховання. — Він притягнув її до себе за потилицю і притис обличчям до своєї сорочки. Крик захлинувся. — А тобі, ДРУЖЕ, я вже казав: не смій її торкатись. А ти що?
Але перед цим вона встигла помітити, як він замахнувся втретє, їй вдалося вивернути голову з лещат.
— Богдане!
Богдан здригнувся і підняв голову. Він неначе знову прокинувся… від її голосу. І почав підніматись, і встиг відскочити, коли сокирка вдарила в стіл. Гострим краєм.
Лезо глибоко увійшло в дерево.
Олена втупилась у це лезо.
(ВІН ЛЕДВЕ ВСТИГ ВІДСКОЧИТИ!)
Вона дивилась і дивилась, і нічого не могла второпати. Як не старалась.
(ЛЕДВЕ… ВСТИГ…)
— Він і його тітка — це зовсім інший рівень, це не наш з тобою рівень, Олено, — зазвучало звідкись згори, але лезо притягнуло всю її увагу. — Народжені повзати — літати не можуть. Я робив все, щоб довкола тебе обертались люди, які входять до духовної еліти нашої нації, а ці люди… Де ти з ним могла познайомитись? Ти мене чуєш, ей?
Її несильно потрясли за голову. І одразу ж втрутився інший голос, тільки віддалено схожий на голос хлопця, якого вона кохала.
— Не вплутуйте її.
— Не тобі мені вказувати.
— Не вплутуйте її. Вона тут ні до чого.
— Ти чуєш? Він від тебе відмовляється.
Рука гладила її по волоссю, і хотілось заплющити очі і уявити все це сном. Але сонце так гарно відбивалось від металу, застряглого в дереві, що вона…
(це ж яку силу треба прикласти..?)
відштовхнула від себе цю руку, цього чоловіка, це крісло,
(що ж це за вистава така, від якої так моторошно?)
вибігла в коридор, взула чоботи, накинула шубку, вхопила шалик і… повернула назад.
Тато легко, немов граючись, поплескував себе сокиркою по долоні і щось тлумачив її хлопцеві. Вона не чула, що саме, і її хлопець, здається, теж.
Він просто дивився поперед себе і усміхався. Невесело. Приречено.
(Я ЙОГО ВБ’Ю)
Вона ступила з коридору у кухню.
— Тато, якщо ти не віддаш мені…
— О, Олено, він зрозумів свою помилку і більше не буде тобі надокучати. Він просто не зможе цього більше зробити!
— … не віддаш мені цієї сокири…
— Хочеш, я відкрию тобі один його секрет? Дуже забавний секрет. Його сімейка, а в його сім’ї було крім нього ще четверо дітей, одного дня організовано зібралась і виїхала за кордон. До Америки, на пе-ем-же. Всі вони були бідні, аж чорні, татусь що заробляв, що не заробляв, і жили вони на гроші маминої сестри, старої діви. І от ця сестра, себто його тітка, раптом зажадала повернення боргу. Виявляється, вона акуратненько записувала, скільки одного дня позичила їм на хліб, а іншого на молоко. За багато років вийшов досить пухкенький списочок. Вони у відчаї, їм ледве вистачає на дорогу, а вона затялася: не віддасте гроші, піду на міліцію. Але серце — не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?
— …якщо ти негайно не віддаш її мені…
— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.
Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.
— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.
— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…
Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.
— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?
Тато нахмурився.
— Звідки я його знаю? Кого?
— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…
Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.
— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?
Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,
