Усі зовнішні стимули віддалились, знецінились, залишили його на одинці зі світом. Ось-ось вмиє лице сонце, і він зустріне його широко розплющеними очима і буде всотувати зіницями це забуте людством щастя. Нема світла, що дорівнялося б сонячному.
Якась разюча невідповідність того, що він робить, тому, що мав би робити, дряпнула його зсередини і, задумавшись над її причиною, він вперше за п’ять років пропустив по своїй вині мить появи сонця над горизонтом.
(Навіть це вже не рятує…)
Новий комплекс вправ, який запланував вивчити, довелося терміново перенести на завтра. Настрій, мов розірвана павутина, звисав клаптями і не бажав зшиватися докупи.
Нічого не залишалося, як звернутися за порятунком до незмінного, незрадного приятеля.
Богдан ступив на асфальт в кросівках, штанах і захопливому передчутті насолоди.
Він піймав себе на думці, що біг став для нього наркотиком, від якого немає кодування.
(А були ж часи… Сірі, задушливі, нудотні…)
Ритмічне скорочення м’язів поступово ввело його у транс, тіло відчуло себе єдиним згустком, що подорожує всесвітом за лише йому зрозумілими законами. М’язева втіха була на мільйони років старша від решти людських утіх і пробуджувала такі закапелки досвідомого, існування яких він собі раніше навіть не уявляв.
А люди бігають заради виграшу чи в покарання своєму надмірно переобтяженому вагою тілу.
Смішні.
Під холодний душ Богдан встав оновлений і належним чином налаштований на новий день.
(І де ж цей окаянний сніг запропастився?..)
Готуючи сніданок, він час від часу зиркав на годинник, переконуючись, що не відступив від правил внутрішнього розпорядку більше, ніж ці правила допускають, але коли знімав чайник з плити, раптом спіткнувся і ледве не вилив на себе киплячу воду.
І зрозумів, що більше не витримає. І здивувався, як витримав аж два роки.
Що ж, квартиру він придбав, ремонт зробив,
(в рекордно стислі терміни)
залишилось купити ті дрібниці, які свідчать про обжитість квартири. Але цим вже нехай займаються інші.
Поки наводив у квартирі порядок, порожнеча днів була заповнена.
А от порожнечу ночей заповняти було нічим.
Час від часу хотілось напитися, але не було з ким і доводилося відкладати своє бажання на потім.
Бажання оглянутись через плече теж було сильним, неначе за спиною безупинно стукав у вікно сніг, сигналізуючи про небезпеку, занадто м’який і невагомий, щоб людське вухо могло вловити його сигнали… але він успішно глушив і це бажання.
Досьогодні.
Сьогодні пішов збій системи, яку він створив потом і кров’ю, і яка виглядала стабільною і незнищенною.
(Система, заснована на брехні…)
Треба опанувати себе, але коли основа життя тріщить і погрожує розвалитися на кавалки, — ти інстинктивно кидаєшся на всі боки у пошуках клею, що зліпив би ці кавалки докупи,
(Або будуєш печери і ховаєш у них свою сутність.)
і не відважуєшся повернутись і прямо поглянути у вічі сліпих віконниць, сподіваючись, що лихо тобі привиділось, чекаючи якихось переконливих доказів, які могли б спростувати твої підозри.
А таких доказів нема і ніколи не було.
Богдан відсунув неторканий сніданок. Треба буде сходити в парк. Він так давно у ньому не був…
(у старому засніженому парку, який попереджав його, чесно і неодноразово, чим можуть для декого закінчитись прогулянки під його кронами.
Злою кудлатою завірюхою.)
Тому, мабуть, він не чекатиме до снігу…
Одягнувшись, Богдан вийшов з дому. І незчувся, як ноги принесли його до її БУДИНКУ…
Злочинець завжди повертається на місце злочину. Хай навіть через роки. Особливо через роки. Тоді здається, що всі вже про все забули, і можна безкарно прогулюватись попід вікнами, роблячи вигляд, що ті вікна зовсім тебе не цікавлять.
— О, а я тебе пам’ятаю.
Чолов’яга у домашньому спортивному костюмі, який щойно викинув у контейнер сміття, приязно усміхався на всю вулицю.
(Виходить є злочини, у яких немає терміну давності.)
— Ти ранткувався з дочкою Юлі Андріївни. Я її сусід. Я вас бачив кожний божий день, точніше… гм… вечір. Я тоді пізно вертався з роботи, а ви в цей час лише виходили гуляти. Пам’ятаю, як я дивувався: невже цим дітлахам ніколи не набридає?
(Майже кожний божий вечір. Протягом чотирьох років, добродію сусіде. І повірте, — не набридало.)
— А потім ти якось одразу щез. А може я просто поміняв роботу…
Вони просто не знали, як жити вдень, ці дітлахи. Тобто вони існували, але це існування було схоже на кальку, чорну і непроникну, і тільки на папері ночі вони могли робити відбитки з себе справжніх.
Уночі залишались тільки вони двоє і — вічність. А вдень біля них завжди були мільярди предметів і людей, які забирали їх у них самих.
Ніч знала про все без слів. День вимагав, щоб про це сказали йому вголос. Про те, що їм важко прожити навіть одну добу один без одного. Про те, що вони не розуміють, чому б їм не прожити разом вічність.
А вони не вміли говорити про такі речі.
«Мамо, тату, а ось і Богдан…»
Якби він тоді зупинився і розказав їй про свою злість і свій страх, якби вона зупинила його і сказала, що він її образив і розчарував, якби вони тоді порозмовляли…
Він сказав лише «Вибачте, я помилився» і вона промовчала.
Ніхто з них не вмів втиснути вселенські почуття у гранично малі межі алфавіту.
— Точно, я тоді змінив роботу. У якому ж це було році?
— Дуже давно.
— Дивно все-таки бачити тебе тут… через стільки років. Вирішив зайти в гості?
(А ви вирішили добити мене, добродію сусіде.)
— То я тільки так, до слова сказав. Квартира ж тепер пустує. — Чолов’яга зітхнув. — От як воно буває.
(Але нічого у вас не вийде. Не можна добити того, хто давно мертвий. Шкода зусиль.)
— А ти знаєш, що мені недавно дали на збереження одну цінну річ і нічого не пояснили.
— Може не хотіли пояснювати… — почав був Богдан і враз помітив те, що мав би помітити з початку. — ЯБЛУНЯ ЗІСОХЛА.
— Так, зісохла. Якби не вона… охо-хо, та що там казати.
— Нічого. Нічого не кажіть. Будь ласка.
— Але може, ти щось поясниш? Ось ці сережки. Золоті, з камінчиками…
(Смарагдами… Ну що ж, добивайте….)
— Що я маю тепер з ними робити, га?
— Ви сказали, що квартира пустує. А куди поділися її… батьки?
— Тато давно вже тут не живе, а Юля Андріївна… коли їй сказали, що сталося з дочкою, у неї не витримало серце. І це не дивно… Ой, а ти не знав?
— Вам вдалося те, що не вдалося цілій планеті, населеній терористами.
— Н-не зрозумів.
— Добити мертвого не так вже й легко. Вам вдалося.
За дві години до кінця світу.
Стояла пізня осінь, гарна, жовтотепла, снігом ще навіть не пахло, але стояти під під’їздом уже було холодно. Він побачив її здалеку, а вона помітила його тільки, коли увійшла до під’їзду.
— Ти… ти так схуд.
— Я на дієті.
— А я з роботи. Тобто поки що це інтернатура, але скоро буде моя робота. Можеш мене привітати.
— Вітаю. Ти зовсім не змінилась.
— Стараюсь. Давно чекаєш?
— Століття.
— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.
— Я б хотів… я спробую… пояснити.
— А я б хотіла відпочити. Знаєш, видалась важка зміна і…
— Я почекаю.
— А потім у мене буде повно справ. І всі невідкладні.
— Тоді не варто відкладати на потім.
— Ти збираєшся зайти до хати? Я здається тебе не запрошувала.
— Я мушу зайти. Це як алгоритм. Якщо я не зроблю цього кроку, то не зможу зробити наступних.
— Цікава теорія. Ну що ж, проходь. Так, здається, кипить чайник. До того ж, довго кипить. Ну аякже, мама побігла на роботу і забула вимкнути. Так буває. А якби я затрималась?
— У тебе є ще тато.
