Литмир - Электронная Библиотека

(Поправка. Тут сніг зроду-віку не падав.

Арабська республіка Ємен. Планета, де навіть дощ навідується на землю двічі на рік.)

— А власне, для чого вам тепер квартира? — промовив чоловік у плащі і капелюсі, який наздогнав його легко, не поспішаючи. Богдан вчепився пальцями у поручні. — Тепер вона вам ні до чого.

…Аеропорт «Шереметьєво» увірвався у сон гулом юрби, занудними голосами диспетчерів і усвідомленням того, що доведеться стирчати тут ще десять годин. Зміна клімату капітально далася взнаки. Розбитість і тупий біль у потилиці були найменшими з бід. Дрімота напливала хвилями і відступала, очі неможливо було розплющити і заснути по-людськи теж не вдавалось, напівсон-напівзабуття оточили його стіною з колючим дротом, утворюючи в голові мішанину з далеких і недавніх спогадів.

Два роки він намагався відокремити спогади від реальності, а тепер, коли реальність теж стала спогадом, вони накинулись на нього усі нараз, користаючись з його слабкості. Ці спогади почали змагатись у його голові за владу над ним, і ніхто не хотів поступатись.

Азія цупко тримала його у своїх обіймах, за два останні роки настільки потужно врісши у його кров, що кількість червоних кров’яних тілець піднялась ген понад норму, бо вижити на висоті більшій ніж два з половиною тисячі кілометрів над рівнем моря без цього неможливо.

Але сніг, мабуть, зріднився з ним ще з доісторичних часів. З тих часів, коли ніщо не віщувало кінця світу.

Богдан випростав ноги і приготувався чекати.

За сімнадцять років до кінця світу.

Усе життя він був тихим, чемним і слухняним. «Яка у вас добра дитина», — вихваляли його мамині знайомі. І у нього не залишалось вибору. Він не хотів підводити людей, які ним опікувались. А скільки він себе пам’ятав, ним завжди усі опікувались, хоча інколи йому здавалось, що було б краще, якби вони цього не робили.

Спочатку — мама. Він був найменшою, п’ятою її дитиною, і як тільки з’являлась вільна хвилинка, вона присвячувала її йому. Тому він ніколи не смів сам зайвий раз турбувати її, хай би як сильно потребував материнської допомоги.

Тато теж піклувався про нього, як міг. Працював день і ніч. Йшов, коли він ще спав, і повертався, коли він вже спав. Тому його Богдан пам’ятав смутно, невиразно, переважно з розмов інших. І гроші, які він приносив, майже завжди доходили до нього у вигляді недоношеного старшими дітьми одягу і недоламаних ними іграшок.

Старші діти вічно з ним носились, і часто доходило до бійок, коли вони вирішували, кому б спихнути малого. У кінці кінців вони встановили чергу, і він слухняно переходив з одних рук до інших, аж поки його не забрала до себе мамина сестра.

— Ти трохи поживеш у мене, поки твої батьки не виберуться зі скрути.

Він тоді ще не знав приказки: «Нема нічого постійнішого, ніж тимчасове», але незнання ще нікого не звільнило від відповідальності. Тітка взялася опікувалася ним так старанно, що за місяць він вже називав її мама Віра.

— Ти повинен слухатися її, вона так багато нам допомагає. Що б ми без неї робили?

І він слухався. А що ще йому залишалось робити?

У мами Віри не було ні чоловіка, ні дітей, але був Друг, і Богдан одразу збагнув, що це класний друг, тому що з ним можна було поговорити про всі чоловічі проблеми, в яких жінки нічого не тямлять. Коли Друг приходив, а приходив він завжди несподівано та завжди ненадовго, від його чорного капелюха і довгого плаща пахло далекими країнами і кругосвітніми мандрами. А ще — підводними печерами, глибочезними, як найглибша глибина, де світло малює на стінах загадкові письмена, а дим виїдає очі. Але тут, у теплій і світлій кімнаті можна було цих печер не боятись, бо є людина, яка тебе від них захистить.

Друг охоче віддавав йому свого капелюха,

(бережи, як зіницю ока)

сідав їсти,

(побільше солі і перцю, я це люблю)

а потім, відкинувшись на спинку крісла, довго розказував йому про час, про кольори, про те, що було і те, що буде, і ніколи не сміявся, якщо Богдан задавав йому якесь запитання.

Тому Богдан завжди плакав, коли Друг йшов геть, а той пояснював, гладячи його по голові:

— Вільного птаха не можна посадити в клітку. Твоя тітка це розуміє, тому я буду приходити до неї завжди.

Та Богдан все одно плакав, розтираючи по щоках сльози. І рука, яка його гладила, не вміла його втішити.

Але найбільше, за словами мами, ним опікувався Бог. І саме Йому він мав бути вдячний найбільше…

Того дня, коли його сім’я переїхала в інше місто, випав перший сніг.

— Там у нас буде хороша робота, ми зможемо купити собі велику квартиру і в тебе теж буде все, чого душа побажає. Але для цього ми повинні трохи почекати, освоїтися. До ВЕСНИ ми обов’язково тебе заберемо до себе. А поки ти поживеш із тіткою. Ми бачимо, ви дуже здружилися.

З цього всього у шість років він зрозумів лише одне: що був недостатньо добрий і слухняний, якщо його не взяли з собою.

І він старався ще більше. Хоча в нього це не завжди виходило.

2.

Планета Ємен жила за своїм календарем, у своєму відліку часу і у своїй системі вимірів і не збиралась кому-будь показувати своє обличчя, тільки очі над паранджою уважно стежили за прибульцями.

Богдан відчув це, коли після висадки з літака їх завантажили в машини, обліплені військовими, і повезли серед ночі невідомо куди.

Невідомі зірки на небі, невідома пустеля обабіч гусениць, невідома мова… невідомість в очах невідомої планети…

Варіації на тему невідомого терзали його душу усю дорогу до шпиталю, але ось їх висадили з машин і почалася праця, заради якої вони кинули усе.

Вони — це контрактники. Найманці. Прибульці.

Господарі дивились на них скоса, тому що контрактники перебували на забезпеченні ООН і одержували більше, ніж законні громадяни держави за ту ж роботу. А це, погодьтеся, не сприяє покращанню стосунків.

Однак контракт з такою планетою потребував перебудови всієї системи звичок і механізмів пристосування, а туземці жили під своїм сонцем, ходили по своїй землі і дихали своїм повітрям. І їм не заважало те, що сонце тут пече круглий рік, лише взимку слабшає, нагріваючи повітря всього-навсього до п’ятнадцяти градусів тепла. І лише взимку тут можна купатися.

Богдан одного разу не зважив на перестороги бувалих людей і поїхав влітку у долину, до Червоного моря.

До цього дня він вважав, що високо в горах у столиці Сані, де перебував їхній госпіталь, панує в цей час справжня спека. Виявилось, що він не має поняття про справжню спеку.

Вийшовши з автобуса на пляж, навіть не вийшовши, а ледве ступивши ногою на пісок, він зрозумів, що таке кондиціонер і чому араби моляться п’ять разів на день. А потім згадав про сніг.

Пляж нагадував доменну піч.

Пісок плавився. Сонце висіло у небі розплавленим згустком чавуну, — ось-ось перекинеться і проллється на голову. Червоне море — не море, а гаряча, до сорока двох градусів ропа. Сіль в’їдається у спечену шкіру, а на небі — жодного натяку на хмаринку.

Планета Ємен, притримуючи паранджу, заливалася дзвінкоголосим сміхом.

Половина цієї планети складалась з піску, а половина з каменю, селяни вивозили пісок і камінь, а потім привозили землю та вирощували на ній фінікові пальми, тютюн, зернові, овочі, бавовник, одним словом, все, що душа забажає. Це для місцевих жителів теж було найзвичайнісінькою справою.

Богдан, потрапляючи на їх базар, миттєво позбувався усіх риалів, які, одночасно з доларами видавали контрактникам на кишенькові витрати, дивуючись, як інші могли проіснувати за цей мізер два тижні.

Коли індусу Рамулу набридло бачити вічне здивування свого колеги, він повів його на той самий ринок і виторгував за всі продукти удвічі меншу ціну. Виявилось, що тут навіть в аптеках на запитання, скільки коштує той чи інший препарат, продавець, який себе поважає, дивиться у правий верхній кут і називає першу-ліпшу ціну.

14
{"b":"568657","o":1}