Виявляється, мовчання може різати не гірше за скальпель. Як і погляд. Як і згадка.

— Ти хочеш сказати, що Остап… що він щось задумав?.. Щось… — Лікар не зміг продовжити. Забракло повітря.

— Вибачте, я не хотів вас лякати. Дурне щось до голови зайшло…

Двері ляснули.

Найстрашніше було те, що лікарю теж щось подібне приходило в голову. А дві однакові дурниці, які виникають у двох головах незалежно одна від одної, — це не такі вже й дурниці.

…Андрієві десять з чимось. Після від’їзду Анісімових стабільний заробіток йому забезпечує Теодозіївна — нова двірничка з пласким, як шліфована вагонка, поглядом на життя: їсти, пити і спати можна в сквері, а працювати краще в пивницях. Залишалися ще під’їзди, і ось тут у пригоді стає він. П’ять тисяч купонів за поверх. У будинку — п’ять поверхів. На дільниці — три будинки. Неділя — законний вихідний.

Мама й далі крізь сльози готує йому їсти, і одного разу він не витримує, встає посеред ночі і йде на кухню.

— Не треба… так. Я так не хочу.

— Ах, не хочеш?! Тобі не подобається, як я готую? А те, що я в очі сусідам не можу дивитись — це тебе влаштовує? Кожен, хто пройде, вколе: а це не вашого сина я бачив з відром і шваброю? Боже, коли вже все це скінчиться?!Ну, чого стоїш? Востаннє я для тебе готую! Вмієш так добре заробляти, вмій і на кухні дати собі раду!

Відтак він починає куховарити сам.

Школа хутко відходить на задній план. Усе як за туманом: нервові зриви керівнички, виклики до директора, погані оцінки в журналі. Його залишають на другий рік, але він тим не вельми переймається. У школі не викладають того єдиного предмету, який би він відвідував залюбки: предмета виживання. Він взагалі дивується, як можуть його однолітки турбуватися за оцінки. Випрохувати їх чи купувати. Фікція. Допінг для відмінників.

Є, правда, й такі, що не надто мордуються. Знають, що перед вступом до вузу для них наймуть найкращих репетиторів з готовенькими відповідями до вступних тестів.

Його репетитором є життя, і оцінює воно його не за тестами, а за кількістю вимитих сходинок.

Він викручує шмату і чує за спиною тупіт і гигикання.

— Тут! Він тут!

За мить його обступає компанія старшокласників.

— Ти диви, таке мале, а вже мамі помагає…

— Гарна донечка росте, знайде собі хлопа і стануть вони жити-поживати в парочці, як Остап і Одарочка.

— Хі-хі!

— А ти хто — Остап чи Одарочка?

— Тобі шо, повилазило? Одарочка ми…

— А де ж твої косички?

Сходова кліта не дуже простора, проте можна спробувати прорватись. Можна. Він стоїть з вологою ганчіркою в руках. Це — його територія. А вони — зайди.

— Нє-е, то питання ми мусим перевірити конкретно. А якщо воно — гермафродит?

— Зажди лапати його, Суслік, дивись, яке воно брудне.

— Помиємо?

— І водичка є під руками, чисте-есенька, як штани нашого фізрука… Ги-ги-ги!

Він ледве встигає заплющити очі, як п’ять літрів води з його відра обвалюються на нього. Він знає, яка на вигляд ця вода, — чорна, густа, з недопалками, огризками, лушпиною… Тепер він знатиме, яка вона на смак і на дотик. Гірка і масляниста. Бридка.

А ще він знатиме, як почуваються сходи, по яких пройшлися десятки брудних, у багнюці, чобіт.

Раптом серед цієї безпросвітности виникає щось цілком несподіване. Хто це?

— Здоровенькі були, дівчатка й хлопчики. Я, здається, вперше вас тут бачу? А всіх, кого я бачу вперше, запитую: може, ви знайомі з Олегом на кличку Білий? Ні, не знайомі? Дуже шкода. Бо я ось знайомий. Що будем робити, хлопчики й дівчатка?

— А хто такий?..

— Суслік, атас!

Добру хвилину сходи гудуть. І стихає.

Андрієві, нарешті, вдається розліпити склеєні повіки. Попри різь в очах бачить класичного джентльмена-неформала: довгий білий светр з відкладним коміром і обвислими рукавами, потерті джинси, наплічник через плече, волосся зібране в жмут на потилиці, круглі жовті окуляри і переносне радійко у вухах.

«Новий квартирант Ірини Семенівни з тридцять п’ятої, — механічно згадує він. — Студент». У майбутньому — його друг Славко.

Але з тієї сходової клітки майбутнє не прозирало.

— Дякую, — каже він, та студент не чує, піднімаючись сходами вгору і похитуючи в такт музиці головою.

На сходовій клітці залишається перекинуте відро і велика калюжа, в яку скапує з його одягу вода.

Він приносить додому брудне вбрання і бронхіт. Але відтак його вже ніхто не чіпає.

Рівно о шістнадцятій нуль-нуль Андрій постукав до Віриної кімнати. На другому поверсі тихо, хоч застрелься. А може, тут завжди так тихо?

— Хто там? — голосом пташки з відомого мультика озвалися зсередини.

— Це я, бомж, — голосом поштальйона з того ж таки мультика відповів Андрій і увійшов.

Дівчатко сиділо за столиком і калякало в альбомі фломастером. На репетитора свого воно навіть не глянуло. Певно що так! Хто бачив, щоб королеви звертали увагу на слуг! А надто, коли вони зайняті поважними справами у тронній залі. Остання, виконана у волошковій палітрі, набита іграшками по вуха, урочиста й поважна, королеву не обходила.

Андрій потупцював біля дверей, почухався й одразу збагнув, що не знає, як поводитися з дітьми. Він зроду не мав з ними справи, почуваючись дорослим ледь не з пелюшок.

Ось і вона, зосереджено й поважно малюючи на папері якісь каляки-маляки, теж, певно, здається собі страшенно дорослою. І спробуй сказати щось не так — сховається до мушлі, як равлик. Як ховався Андрій Шелепінський, забувши якось, де вихід.

Він впевнений, що колишня її вихователька все робила правильно. Правильно всміхалася, вітаючись, правильно добирала інтонацію, вихваляючи малюнки, правильно вибирала момент, щоб погладити по голівці. Але…

Андрій стояв телеграфним стовпом, а дівчатко, напевно, думало собі: «Не всіх дурних війна забрала». Чи щось у цьому дусі. У сукенці з симпатичними дракончиками, в чудернацьких заколках…

СЕСТРА.

Він різко тіпнув головою. Так недовго й схибнутися!

— А де твій капелюх?

Андрій аж підскочив. Уся в собі (не бачите — я малюю!), малолітня художниця навіть не показала вигляду, що вона щось чула, а тим паче — говорила. Тільки два хвостики нетерпляче вичікували, коли той стовп біля дверей спроможеться іще на щось, окрім тупцювання і чухання.

Стовп біля дверей спромігся. На невиразне гмукання.

Капелюх. Ага.

— A-а, капелюх… Забув. Загубив. Зараз пошукаю.

А що він іще мав сказати?

У шафі капелюха не було, в хатці Барбі — теж, під ліжком…

— Скоріше за все, я залишив його внизу, — ставши на рівні й обтрушуючись, висловив він геніальне припущення.

Віра тієї геніальности не поцінувала, а просто перегорнула сторінку альбома.

Який там йому відпущений термін? Тиждень? Такими темпами вони й за місяць до букваря не доберуться. А Ігор Васильович скажуть: «Я так і знав».

— Що ж, треба йти шукати капелюха внизу. Бо як же без капелюха? Без капелюха ніяк! Але, — він зітхнув так жалібно, аж самому мурашки пішли по шкірі, — там у вас стільки кімнат! Сам я ніяк не впораюся.

Роздумуючи, зітхнути ще раз чи дати собі спокій, він рушив до дверей.

— Бо опудала беж капелюха не буває, — впевнено констатувала королева дракончиків.

— Атож! — скрушно підтвердив Андрій. — Ну, я пішов. Скоро обернутись не обіцяю, але якби мені хтось поміг…

«Вимітайся вже, ти, артисте погорілого театру!»

Він вимівся й покволом пошкандибав у напрямку сходів. «Якщо вона не вийде… якщо зараз не вийде, то й за тиждень нічого з цього не вийде…»

— Ти шо, і до тата в кабінет підеш шукати? — наздогнала вона його, а очиська — як світлофори.