Андрій вперто дивився просто себе. Тому й не бачив, що відбувається позаду. Увесь цей час Остап тусувався десь в районі ручки дверей. Але після останньої фрази йому зненацька закортіло озирнутись. Нестримно закортіло. Бо в районі ручки дверей щось-таки трапилося. Повисло мовчання, гучне, як ляпас.
Та Андрій не озирнувся. Марка. Честь фірми.
Двері вкотре рипнули. Цікаво, що такого було в останній фразі, що могло налякати Фаната? Андрій вимкнув непотрібного телевізора і підклав руки під голову.
Двері хряснули об стіну. Бах!
— Що все це значить?!!
Тепер Андрій міг не обертатись з чистим сумлінням: пан господар не стали надміру кремпуватися, підійшли впритул до дивана і все, що вони думали про розпростертого на ньому бідолаху, красномовно зобразили на своєму обличчі. Те «все» легко і просто вміщалося в чотирьох словах: «Тут тобі й кінець…».
Тільки не шарпатись, не метушитись… Андрій повільно сів. Розлючений Ігор Васильович мав грізний вигляд навіть у халаті й капцях, нависаючи кремезною брилою над бідолашною Андрієвою головою.
— Доброго ранку, пане лікарю! Надворі досить похолодало і…
— Кінчай випендрюватись і відповідай, що це все означає?!
Андрій крадькома кинув погляд вліво. Юний донощик підпирав плечем одвірок і скреготів зубами. Ще б пак, турнули з власної буди! Один-нуль на користь бомжа.
— Я дочекаюсь відповіді в своєму домі чи ні?! — проревло згори.
Один-один.
Андрій зітхнув і вмостився зручніше. Пасувало б встати і чемно вибачитись, але честь фірми — то є честь фірми… зараза б її взяла!
— Ігоре Васильовичу, а що трапилось?
Обидва Дудії на мить втратили дар мови.
— Ти вдерся до мого сина…
— Я постукав, і мені відчинили…
— Бреше! Він… він скористався тим, що я спав!..
— І що? Я напав на тебе? Чи взяв у заручники? А може, згвалтував?
— Ти… ти розбудив мене і… вигнав…
— Я хоч пальцем тебе рушив? Я попросив, і ти вийшов.
— Брешеш!
Навіть повітря навколо Остапа тіпалося від безсилої люті. Андрій залишався незворушним, як тенісний корт. Якщо з самого початку не розтлумачити декотрим надто розумним, де закінчуються їхні сигарети і починається ваш ніс, то незабаром доведеться вашого носа вкорочувати. Звичайно, можна примиритися і погодитись труїтися димом чужих сигарет. Але то рецепт на любителя.
Гостра відповідь уже танцювала на язиці. Остап наїжачився.
І саме цієї миті, коли ворота ще не взяли під охорону і є можливість забити остаточний гол, він відчув, як неприємно прилип до його вогкого тіла стовідсотковий котон. І геть-чисто забув рахунок гри, яку розпочав з цим домом.
Біля одвірка стояв і скреготів зубами…
БРАТ.
— Якщо ти брешеш, — несподівано спокійно озвався лікар, — ноги твоєї більше тут не буде.
Щось знайоме проглянуло в його очах. Андрієві не треба було придивлятися, щоб зрозуміти, що то прокинувся недавній сумнів.
Ось і добре. Він піде звідси і дорогою спалить усі рахунки. Всі обіцянки.
На попіл.
— Брешу, Ігоре Васильовичу. — Андрій підвівся й пригладив долонями ще мокре волосся. — Я просто хотів дещо перевірити. І вибрав для цього не зовсім цивілізований спосіб.
«А ви, звісно, мислили собі, що я пригнався, бо мені не вистачає грошей на вашу дієту. Про мене, то можете мислити так і надалі…»
— Вийди, — раптом кинув у бік Остапа хірург, не зводячи погляду з гостя.
За хвилину:
— Я сказав — вийди.
Ще за хвилину:
— Не сердь мене.
І все це — не повертаючи голови.
Андрій досить виразно уявив собі, що відчув би він, якби батько вигнав його з його ж кімнати в присутності його ворога. Батько, на якого він покладав такі надії!
Завал!
Чутно було, як сходами вниз збігли кроки.
— І що конкретно ти хотів перевірити?
Починалося найцікавіше.
— А ви не спізнитеся на роботу?
— Не хвилюйся. Та ти сідай, в ногах правди нема.
Добрий лікар Айболить… що він там робив під деревом?
— Я постою… щоб життя раєм не здавалося.
Лікар зміряв його замріяним поглядом.
— Ти колись нарвешся, чує моя душа.
— А моя чує, що вже нарвався. Знаєте — як добрий ніс чує кулак?
Закопував він звірят під тим деревом, чи що?
— Я поставив конкретне запитання. Повторити?
— Не треба.
Цілком можливо, що закопував. Всі вони добрі… поки на трупах тренуються.
— Довго я чекатиму?
— Хотів я перевірити, що могло налякати мою попередницю-психолога, що вона аж відмовилася від такого прибуткового місця. Зараз, щоб знайти роботу…
— І що ж?
— Звідки я знаю, я не психолог.
— І я думаю, навіщо мені хтось без освіти і досвіду?
— Зустрічне запитання: якщо ви не збиралися мене наймати, навіщо ви збирали на мене досьє?
Влучити пробним каменем у небо не так важко, як думають.
— Ти начитався детективів. Я просто навів кілька довідок, одержав кілька рекомендацій. — Тут лікар посміхнувся. — Як ти здогадався?
— Не могли ж ви допустити до доньки цілком чужу людину з вулиці.
Пробні камені. Вони вертають із-за хмар і б’ють по тенісних кортах. Щосили.
— Справді, не міг, — невідомо чому розвеселився лікар. — Звичайно, я особисто цим не займався, але можу тебе запевнити, що все було проведено акуратно і коректно. Мене цікавило, насамперед, твоє ставлення до навчання, до наркотиків і — стосунки з законом…
Андрій відчув, як поволеньки, кігтик за кігтиком, розщіплює свої обійми страх.
— Треба думати, що за всіма цими пунктами я отримав схвальні відгуки.
Пункти… Інколи їх буває так багато, а інколи стачає й одного.
— Що з тобою? Ти образився? Розумію, нічого приємного в тому, що хтось риється в твоєму житті…
Чи образився він? За те, що акуратні й коректні хлопці дечого не догледіли, полінувалися шпортнути глибше, довідатись конкретніше? Про його батька, наприклад. Хіба на таке ображаються? За таке можна хіба що розцілувати. Але до страху перед викриттям несподівано домішався жаль. Жаль за правдою, яка так і залишиться нерозкритою.
— Ніхто в твоє особисте життя не ліз, зрозумій… Холера ясна, ти зчинив у моїй хаті вселенський рейвах, а я ще, виявляється, маю вибачатися?!
— Ви для того мене й найняли, щоб було кому рейвахи здіймати.
— Що-що? Ти щось не так зрозумів.
— Ігоре Васильовичу, ви пробували вирізати апендикс без єдиної краплі крові?
— Я — фахівець щодо вирізання апендиксів, щоб ти знав, а ти…
— А в мене — чуйка, як каже Славко.
— І я повинен вірити твоєму пришибленому Славкові?!
— Ви повинні вірити своїй чуйці. Тільки не кажіть, що хірурги не знають, що це таке і з чим його їдять.
Переводячи подих, вони одночасно замовкли. І подивились один на одного.
— А ти зухвалий… — протягнув, примруживши очі, лікар.
— Це в мене в генах, — в тон йому відповів Андрій, живцем спалюючи в собі пронизливий, волаючий до небес, жаль. На попіл.
— Добре, мені час на роботу, а ти… — глянув на годинника, — прийдеш о четвертій. Тільки не забудь, що ти репетитор моєї дочки, а не сина.
— Дайте мені карт-бланш, — раптово охрипнувши, перебив лікаря. Прокашлявся.
— Слухаю?
— Свободу дії. Щоб ніхто не лазив за мною, не дихав мені в комір і за кожним разом не тицяв пальцем: а чому так, а не так? Щоб я не звітував щохвилини, як піонер на лінійці.
Андрій одразу зрозумів, що сказане було зайвим. Але сказати мусив.
— А не забагато ти собі дозволяєш?
Лікар неначе скинув його поглядом з шістнадцятого поверху. «Знай своє місце», — промовляли ці очі, спостерігаючи, як він копирсається внизу.
— Шмаркач. Знаєш, скільки людей з дипломами і неабияким досвідом хотіли б дістати таку роботу? Я, здається, забув сказати, що в тебе тиждень випробувального терміну.
Це був майже кінець. «Марка», — нагадав він собі.
— Кажуть, що Ковчег було побудовано любитилем. Професіонали побудували «Титанік». А щодо досвіду… — охриплість повернулась, і він знову змушений був прокашлятись. Розуміючи, що його слухають лише за інерцією. — Досвіду в мене, хоч на базар неси. Дорослі чомусь вважають дитинство найкращою частиною життя. Але я в дитинстві хотів померти. А в тринадцять років ледь не здійснив свого задуму. Мене тоді буквально за шкірку витягнули з того світу. І та людина професіоналом не була.