Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Шо кротодил, — відповів Нельсон, примощуючись на розстеленій клейонці.

— А як Туз туди доліз? Неходячий же, — поцікавився Захур.

— Мо’, поміг хто… — витер піт зі скроні Нельсон.

— Хто поміг? — обернувся Пабло, перебираючи пальцями тонкі голубині кістки на імпровізованій скатертині.

— Може, й ти, ілуха. Звідки мені знать? — задумливо мовив Нельсон.

З ангару повернувся Гектор зі жменею болтів і гайок. Знайденого було явно замало, щоб замінити прогнилі кріплення на фланцях під час нового монтажу труб на Кориті.

— От, не густо, — розтиснув долоні брат. Нельсон був радий змінити тему.

— Значить, усі «хомути» розбирать не будем, бо потім назад не зберем, — оголосив він своє технологічне рішення.

— Отадзип, — саркастично відгукнувся Веня.

— Один кусень-то ми можем із ями вирвать, а три-чотири ціляком — хребти розваляться, — песимістично кинув Кабигроб.

— Тре’ людей більше. Чого вони сидять по норах? — потряс повітря Нельсон.

— Вони думають, шо луччє з голоду здохнуть і не робить, чим робить і потім здохнуть, — поділився психоаналітичним спостереженням Пабло.

— Ми для того й робим, шоб не здохнуть, тапок-таб’є! Чорнуху будем пить до кінця віку, — гарячково запевнив Нельсон.

— І мені наллєш? — пролунав у нього за спиною дзвінкий голос Майї. — Якшо я робить буду.

— Яким місцем ти хочеш робить, ханадзип? — уточнив Захур.

— Не тим, куди тебе Пабло дрючить, — кинула Майя.

Усі заіржали, але водночас присутність жінки, хоч і такої юної, відігнала гірке шумовиння їхніх думок і змусила поглянути на свої марноти по-чоловічому.

* * *

Торба за плечима холодила спину. На півдорозі до Корита Нельсон подумки визнав, що холодок цей — не що інше як страх перед незвичним мертвим вантажем, який він ніс. Під ногами він помітив уламок циліндричної люмінесцентної лампи і не відмовив собі в задоволенні бахнути ним об стіну розваленого будинку.

— Цить, не бушуй! — долинув обурений голос.

Горбата Кет сиділа під стіною, склавши ноги по-турецьки. У такій позі вона ніби вросла в землю і була геть непримітна. Хустка колись червоного кольору накривала очі. Нельсон підійшов ближче і розгледів, що на плечі вона тримала чорну коробочку з антеною, настовбурченою в бік Корита.

— Радіво робе, не мішайся, — пояснила Кет.

— Де ж воно робе, як мовчить. Воно ж шипіть повинне, — не зрозумів Нельсон.

— Це радіво мовчки робе, — витягнула черепашаче підборіддя Кет.

— І шо ж воно робе?

— Хвилі невидимі пуска — кротодила проганя, а птичку приманює.

— Тупа ти ханаврук, — поставив діагноз Нельсон.

— Де тобі техніку пойнять! — натягнула хустку на лоба Кет.

Вона піднялася і повернулась дуговидною спиною до нього, з виразом утаємниченості крутячи коліщатко на приймачі, котрий не видавав ані звуку.

— Знаєш про Туза? — змінив тему Нельсон, і мурашки в нього побігли по шкірі від думки, що фрагмент загиблого лежить у торбі за плечима.

— Знаю. Того і радіво кручу, — поправила антену Кет.

— Міг він сам на Корито залізти?

— Коли я його знала, Туз усяке різне міг, — усміхнулась Кет. — А тепер уже не знаю.

— Чого ти рішила, шо так кротодила налякаєш? — вказав Нельсон пальцем на чорну коробку в руках жінки.

— Старі казали, його радіво бісить. А чує він з-під землі все. І те, шо ми самі коло себе не почуєм. Ше казали, він на людину напада, тіки коли дітей висижує. Потім діти вилупляться і одне одне жеруть, а матка тіка од них, шоб не з’їли.

— Кажеш, так і жеруть одне одне? — перепитав Нельсон.

— Шо ж їм іще жрать… А ти чого тут лазиш, волну перебиваєш? — підкрутила вона коліщатко приймача. Однак запитання повисло в повітрі. Нельсон уже хутко прямував назад до селища. Клейонка на його плечах надималася, як парашут.

— Мутний який, — зітхнула Горбата Кет.

* * *

Доктор Фрезе жестом вказав на операційний стіл. Нельсон вивалив на його лискучу поверхню продовгуватий пакунок. Підвішена до стелі гасова лампада мерехтіла, пускаючи кволий вогник. По кутах бункера громадилась пітьма. Фрезе натягнув на обличчя пожовклу марлеву пов’язку і рвучко розгорнув целофан. Поправив окуляри.

— Рука Туза. На Кориті найшли. Опізнали, — Нельсон відступив, щоб менше чути запах. Доктор тим часом повертів знекровлений обрубок руки, придивився до рваних тканин вище кисті. Він дістав із полички лупу й крізь неї оцінив темні знаки на шкірі. На зморшкуватому лиці проявилась схвильована гримаса. Фрезе відклав лупу, потер очі так, наче намагався зняти з них вантаж побаченого. Він розкрив тумбу з інструментарієм, дістав звідти велику металеву коробку, добре знайому багатьом коритянам. У ній задзвеніли зубні протези, зроблені з різних тонких металевих предметів. Переважно це були ручки ложок і виделок, розпиляні на сантиметрові заготовки. Доктор дістав плетену дротяну капу для формування зубного ряду, яку він використовував у зубопротезних операціях, і вставив у неї кілька заготовок. Він приклав цю «щелепу» до руки Туза в місці, де вона була відірвана.

— Коркодим но-ні, — скрушно похитав головою ескулап.

— А хто, як не кротодил? — здригнувся Нельсон, хоча доктор лише підтвердив його власні підозри.

— Лютодер. Нямуть-нямуть… — важко ковтнув повітря Фрезе.

— Це точняк, старий танаб’є?!! — схопив його Нельсон за плече.

— Кабанал, — підшукав Фрезе синонім, який, як йому здавалося, звучав більш переконливо.

Вони подивилися одне на одного. Ринви обличчя доктора Фрезе викривились від страху, нижня губа відвисла. Нельсон волів отримати якісь докази сказаного.

— Геля, — вказав доктор пальцем на прокушену шкіру обстежуваної кінцівки. — Тубопрогрес.

Нельсон розгублено кліпав очима.

— Тре’ всім сказать. Це ж… Це ж ханадзип!

— Казан — но-ні! Дин — кабанал, да — кабанал, ри — кабанал… Нямуть-нямуть-нямуть… — загинав пальці Фрезе.

— Ти про шо? Нам людожера хапать тре’! Якшо всім не сказать, то шо ж буде… — не міг збагнути Нельсон.

— Лютодер — цхап, — частково погодився доктор. — Казан — но-ні. Цссс.

Фрезе застиг із притуленим до рота пальцем.

* * *

Під розлогими пальмами було затишно і свіжо. Море розминало пісок своїми аквамариновими долонями. Листя погойдувалося у верховітті, але вітру Нельсон майже не відчував. Це були радше дотики місцевих духів. Над гладінню кружляла чайка, білосніжна, з димно-сизим заломом крила. Вона легко сіла на воду, і дрібна хвиля заколисала її.

Нельсон зробив кілька кроків по гарячому піску. Увійшов спочатку по коліна, відчуваючи, як лагуна вбирає його задавнену змору, потім ліг на груди й поплив — майже полетів над водою, виконуючи невимушені рухи, не занурюючи обличчя. Сонце вигравало на плесі, билось об дзеркало золотого дна. Світлотіні куйовдилися на невисоких скелях.

До чайки лишалася одна мить. Ось-ось він розітне плівку теплого моря і дотягнеться до її ніжного пуху, вправним рухом скрутить шию, а далі… Нельсон раптом згадав, що не вміє плавати, і зробив панічний мах плечем. Його голову накрили солоні бризки. Чайка стрілою злетіла увись. Він замолотив руками по воді, судомно хапаючи повітря…

Під стелею Савиної кімнати бовталась давня пожовкла павутина. Сон розійшовся по швах, напоровшись на колючки ранку, але голод залишився, як незаповнена внутрішня прірва. Нельсон зіперся на лікті в гамаку й помалу приходив до тями. Він дивився на план-схему видобутку чорнухи, і креслення здавалися повною нісенітницею, маренням ідіота, порівняно з реальністю сну, котрий виріс із пейзажу, баченого на принесених бурею фотошпалерах.

* * *

— Раз, два, три! — гаркнув Нельсон. Заскрипіли мотузки і кості. Труба подалася вгору, зависла на рівні з ґрунтом, вдарилась об край рову, але таки перевалилась через нього й прокотилася кілька метрів по землі. Із десятка грудей вирвалося натужне «Хуф».

13
{"b":"567091","o":1}