Литмир - Электронная Библиотека

Він нізащо б не насмілився підійти і познайомитися з такою дівчиною на вулиці.

Для них обох ця зустріч стане найособливішою.

– Ну що ж, Бенедикте… Ви маєте заплатити за шість місяців проживання?

– Так, звичайно.

Хлопець потягнувся до рюкзака. Почалася звична процедура заселення нового жильця. Анна віддала Бенедикту ключі від його кімнати і від вхідних дверей; показала, де туалет, де кухня; сказала, що у вітальні є ще одна полиця з книжками і телевізор – якими він може користуватися в будь-який час.

– Ну що ж… Це, напевно, все, – закінчувала знайомити Бенедикта з пансіонатом дівчина. – Якщо будуть якісь питання, звертайся.

– Дякую тобі, Анно.

Вони востаннє обмінялись посмішками, дівчина побажала хлопцю всього доброго і вирушила до свого робочого місця. А Бенедикт відчинив крихітну кімнату (в якій нічого, крім стола, ліжка, шафи і двох крісел, не було) і почав витягати з рюкзака скромні зажитки.

Після того він сів. Вдихнув запах свого нового дому. Поглянув у ніч за вікном. Знову подумки перенісся на вокзал. Подумав: «А що, як саме зараз хтось на тому вокзалі теж приїхав у це місто, щоб змінити життя? Хтось такий же самотній, трохи переляканий, проте натхненний, як і я?» Бенедикт думав і писав вірш, чи то про себе, чи про якогось уявного хлопчика, чи про кожну людину на цій планеті, яка наважилася щось змінити.

В одну світлу і зоряну ніч
На вокзалі хлопчик стояв,
З собою він мав лиш одну річ, —
Любов у душі, від якої сіяв.
Він дивився на потяги,
На величнеє небо
І сильно радів, —
Він щасливий за себе.
Не було ні минулого,
Ні майбутнього теж.
Був тільки хлопчик
І свідомість без меж.

А в іншому кінці міста, у найбагатшому районі, у вітальні свого великого будинку, лежала на дорогому дивані Рута Кулакова. Немов чекаючи якогось прозріння, вона тупилася в стелю. Про що вона думала тоді, знає тільки вона.

Збоку на журнальному столику лежав клавішний синтезатор, чекаючи, коли власниця нарешті його торкнеться і він матиме змогу створити нову мелодію. Та Рута його того вечора не торкалась. Вона просто лежала і тупилася в стелю.

Біля синтезатора лежали аркуш і ручка. Нею Рута повинна була виводити прекрасні тексти, які згодом стануть піснею. Та цього теж не сталося.

– По-ро-жне-ча… – пробурмотіла Рута.

За хвилину випросталась і сіла. Напроти неї стояла велика скляна шафа, в якій акуратно стояли всі Рутині нагороди і медалі. Вона багато чого досягла своїм талантом. Була дуже відомою і якоюсь мірою впливовою людиною в країні.

В неї було прекрасне життя. Десять років у шоу-бізнесі; багато прихильників; сотні відспіваних концертів; десятки написаних пісень, які ставали хітами.

– Можливо, в мене творча криза? – спитала вона сама в себе.

В неї такого ніколи не було. Навіть якщо це й криза – то коли вона пройде? Рута вже рік нічого не пише. Нічого вартісного.

«Авжеж, у тебе творча криза», – одразу ж подумалось їй.

У той момент вона ненавиділа сама себе. Всі нагороди, що височіли над нею, тиснули на неї. Ніби принижували: «Ти колись писала такі гарні пісні. Ти отримувала за них нагороди. А тепер що? Не можеш і кілька вартісних рядків написати! Невдаха!»

Рута з ненавистю кинула подушкою в шафу. Кілька нагород перекинулось.

Іще кілька років тому жінка була впевнена, що зробила незабутній внесок в українську музику. Тепер вона розуміла, як жорстоко помилялась. Вона літала в небесах, серед хмар власних ілюзій.

Про неї давно ніхто не пише. Ніхто з колег про неї не згадує. Жінка розуміла, що її найбільший страх стає реальністю. Страх забуття. Страх – що ти помреш, а після тебе нічого не залишиться.

Десь вночі додому повернувся її чоловік – Гектор. Він працює «важливою шишкою» в компанії, яка виготовляє різноманітні лічильники. Часто затримується на роботі; часто пропускає свята; вони з Рутою часто жертвують хорошими поїздками, лиш би Гектор уклав новий вигідний договір.

Він зайшов у вітальню свого будинку і помітив уже звичну йому картину: синтезатор, порожні аркуші паперу збоку і дружину, котра спить на дивані.

Він спочатку вимкнув світло, а потім повільно підійшов до крісла, взяв ковдру, підійшов до дружини і влігся й собі на диван. Обійняв дружину, відчув її запах, накрився разом з нею ковдрою і заплющив очі.

Гектор знав, як їй нелегко. Як вона себе мучить тим, що натхнення її покинуло. Він би хотів якось їй допомогти, та не міг. Він міг тільки її підтримувати – що, як йому здавалось, він і робив.

Він дуже сильно її кохав, так само як і вона його.

Другий крок назустріч вітру:

«Подолати страхи»

З Яриною Джусь Бенедикт познайомився наступного ранку. Він прокинувся близько восьмої від того, що йому звело ногу. Біль був такий сильний, що хлопець одразу зірвався з ліжка і застрибав на іншій нозі, жваво трясучи тою, яку судомило.

Кілька нестерпних хвилин – і все минуло. Він копнув незручне ліжко, бо в усьому винив його. Сьогоднішня ніч для нього була здебільшого безсонною. Та чи це через незручне старомодне ліжко, чи через думки про сьогоднішній день – він визначитися не міг.

Пансіонат іще спав і здавався найтихішим місцем у світі. Пшеничного кольору промені пробивались крізь пожовклі штори в коридор. Деякі дошки на підлозі скрипіли, коли Бенедикт на них наступав, – і той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокої. Але все це було дрібницями. Той ранок був чи не найприємнішим для Бенедикта за останні кілька місяців.

Він прямував на кухню попити ранішнього чаю. У руках мав печиво «Марія»,[3] яке купив вчора на залізничному вокзалі, а в голові вирував захват. Бенедиктові неабияк подобався цей старий будинок. Він торкнувся шорстких стін коридору і буквально відчув дух цього приміщення.

Пансіонат здавався хлопцю неймовірно затишним. Особливо зараз, коли всі його мешканці ще спали.

Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нічної сорочки. Їхнє знайомство пройшло доволі кумедно: жінка злякалась присутності в таку рань на кухні ще когось, окрім неї.

– Вибачте… Не хотів вас налякати…

– Але налякав, – буркнула жінка. – А ти – новий жилець мого пансіонату?

– О, ви пані Ярина?

– Так… а ти?

– Я – Бенедикт, – відповів хлопець.

– Ну… Ласкаво просимо в наш пансіонат, – прохрипіла сонна жінка. – Надіюсь, Анна все тобі пояснила.

– Так, так… Звісно, пояснила.

Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотів чимшвидше звідси піти, а Ярина подріботіла до кухонних полиць, начебто щось там шукати.

– У вас дуже хороший пансіонат, – нарешті знайшов чим заповнити тишу хлопець.

– Дякую, – відповіла Ярина і поглянула на нього, мов на божевільного. Вона була впевнена, що він лукавить.

– А ти для чого приїхав у наше велике місто?

– Ну…е-е… Я захотів усе змінити… Кинув усе і вирушив сюди… Буду жити заново.

– Жити заново? – скептично повторила стара. – Хлопче, щоб «жити заново», треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив.

Запала чергова мовчанка. Тільки тепер Бенедикт уважно дивився старій просто в очі. Так само пильно, як і вчора на Анну. Здається, після тих її слів він зрозумів, що жінка знає більше, ніж сама здогадується.

– Знаєте, ви абсолютно маєте рацію, – мовив Бенедикт. – Я втік з попереднього місця, щоб почати жити… Бо час іде, а життя не починається… Ви маєте рацію…

– Ну, молодець, – все, що відповіла йому стара, а потай подумала, що сама ж вона жити досі не почала.

вернуться

3

Печиво «Марія» – затяжне печиво. Користується попитом у Західній Україні, здебільшого через низьку ціну. Цей кондитерський виріб з’явився в другій половині ХІХ століття, коли донька російського царя Олександра II виходила заміж за принца Альфреда, сина королеви Британії. Титуловану наречену звали Марією, і на честь її грандіозного весілля було випущено однойменне печиво.

4
{"b":"566392","o":1}