— Добре ім’я, — мовила бабуся. І вчинив ти добре. А що бажаєш діяти далі?

Загорівся Правдосвіт. Гаряче сказав бабусі:

— Хочу звільнити весь народ з рабства. Хочу послужити землі рідній.

Задумалась бабуся. Правдосвіт терпляче ждав її слова. Нарешті вона сумно похитала головою й одказала:

— Слова всі можуть говорити, синку. В годину гарячу серце кипить і гадає, що світ переверне. А на ділі — важче. Набагато важче, Правдосвіте!

— Хочу до діла! Навчіть, як діяти, бабусю…

— Не поспішай. Молодий ще, немудрий. Терпіння мало. Звільнити народ від неволі — ой, якого терпіння треба, синочку. Залишайся в мене на рік. Ти хотів послужити землі рідній? Послужи спочатку в мене. Згода?

— Згода, бабусю, — сказав Правдосвіт. — Ви врятували мене. Вам я завдячую життям. Лише скажіть одне — чому посіпаки не побачили хатки? Чому проїхали мимо?

— Прийде час — дізнаєшся, — хитро всміхнулася бабуся. — Май терпіння, Правдосвіте.

Почав жити хлопець у гірському притулку. Спочатку нову покрівлю поклав на хатку з тесу букового. Полагодив призьбу. Залатав стіни. Похвалила його за це баба. Потім сказала:

— Важку роботу загадаю тобі. Витерпиш — нагороду матимеш. Відкрию тобі, що бажаєш. Не витерпиш — підеш, куди очі дивляться…

Згодився хлопець. Повела його баба в глибоку, темну печеру. Запалила смолоскип, звеліла світити. Довго йшли вони. Стежина вела нижче й нижче. Блищали на стінах самоцвіти, зміїлися жили золоті, срібні.

— Отакі багатства? — дивувався Правдосвіт. — Чому ніхто не знає про них?

— Вільному народу належать ті багатства, — промовила баба. — До того часу ніхто не торкнеться їх. Та ось ми прийшли вже, синку. Тут твоя робота…

Дивиться Правдосвіт, дивується. Зупинилися вони біля каменя величезного, сірого. Вріс він в скелю, стоїть непорушно. Ба ні, здається йому, що ворушиться той камінь.

— Торкнися, — звеліла баба.

Торкнув рукою Правдосвіт камінь. Дихає камінь. Що за диво?

— А ще послухай.

Притулив вухо до каменя хлопець. Чує стук тихий, тривожний. Ніби віддається той стук у глибині землі, завмирав десь вдалині. І ще ніби стогін чути в камені, плач якийсь тужливий. Чи йому здається?

— Бабусю, — тривожився Правдосвіт, — що це за камінь? Що з ним треба робити?

— Що за камінь — дізнаєшся потім, — суворо сказала бабуся. — Глянь — він холодний. Його треба розігріти тяжким, щирим трудом, щоб сяяв, як сонце. Чуєш — він ледве стукає? Треба, щоб він бився громово в надра гори. Маєш роботу. Носи дрова в оцю печеру, поряд з каменем, пали. Щоб не згасав огонь. Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння і щирість. Інше — знатимеш потім. Згода?

— Згода! — рішуче сказав Правдосвіт.

— Їжу матимеш щодня при вході. Пам’ятай же, синку, — щоб вогонь не згасав ні на годину.

— Пам’ятаю…

Вийшли вони з бабою на білий світ. Показала вона хлопцю на хащі смерекові, кинула до ніг кресало, велику сокиру.

— Маєш вогонь. Маєш сокиру. Рубай. Пали.

Пішла бабуся. Зникла в лісі. Недовго думав Правдосвіт. Вхопив сокиру, рушив до дерева.

Силу велику мав Правдосвіт. Повалив він смереку. По рубав на плахи. Поніс до печери. Тяжка була праця. Сто потів спливало з хлопця, доки тягнув він дрова в глибину гори. Нарешті наносив велику купу, склав у широкій за глибині, яку вказала бабуся. Почав кресати вогонь. Кресав, дивувався.

— Як же воно горітиме? Повітря не вистачить. Та й від диму я задихнуся в печері…

Спалахнули язики полум’я. Загоготіло багаття. Потяглося вгору.

Ще більше здивувався хлопець.

— Отже, є отвір в печері?

Поглянув він на камінь, і здалося йому, що хтось зітхнув радісно в печері. Хто ж? Адже нікого нема. Знову зітхання, і мовби сильне тремтіння прокотилося в надрах гори.

Пішов Правдосвіт назад, бо й жар уже допікав. Вийшов з печери, почав рубати нову смереку. Витираючи піт, глянув на вершину гори. Над нею вився дим, пломеніли вогні.

— Невже це від мого багаття? — вразився хлопець.

Наче блискавиця пронизала його мозок. Він згадав давню казку материнську. В тій казці мовилося, що колись гора Вогневиця дихала полум’ям і димом. Це було ще тоді, коли народ не мав Лихого Володаря і жив на вольній землі. Потім століття рабства прийшли на рідну землю. І згасла гора Вогневиця. Лише в казках розповідалося, що як запалає вона знову, то близько вже година волі. Не вірили люди

тим переказам. А глянь — запломеніла гора! Що ж означає сірий камінь? Хто така бабуся, що звеліла палити вогонь?

Захотілося Правдосвітові від радості бігти до хатки на галявину, щоб розпитати про все. Та почулися йому слова суворі:

— Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння…

Зітхнув Правдосвіт. Стримав себе. Знову почав рубати дерево, тягти дрова до печери.

Покотилися дні. Невпинно працював хлопець, підтримуючи незгасний вогонь. Щоранку він знаходив при вході до печери молоко і хліб. Воду пив з гірського потоку, закусював дикими ягодами.

А над горою Вогневицею все густішою ставала чорна хмара диму, все грізніше пломеніли серед ночі багрові вогні.

Настала зима. Снігами завалило гори, ліси.

Правдосвіт розчистив широку стежку до смерекового лісу. Вдень ні на годину не припиняв роботи. А вночі трохи спочивав недалеко від вогнища чарівного там не допікав мороз.

Глянув якось Правдосвіт на камінь сиплються з нього сірі клапті, ніби опадає шкаралупа якась. З-під кори тієї заграли темно-вишневі барви. Ніби збільшуватися почав камінь, заворушився, затремтів. Від того тремтіння колихалась гора, а з нею і вся земля.

— Що за диво? — думав Правдосвіт. — Коли бабуся роз повість мені про камінь?

Прийшла весна. Танули сніги. Прилетіли з далеких країв птахи.

Від тяжкої праці руки Правдосвіта налилися силою, об плуталися сіткою жил, долоні зашкарубли. Інколи, спочиваючи біля печери, думав хлопець сумно про неньку покинуту. Де вона? Що з нею? Може, вбили її посіпаки? Може, ходить вона жебрачкою попідтинню?

Так в роботі невпинній діждався Правдосвіт літа. Вже сотні смерек спалив він у печері гірській. Чекав тривожно, коли покличе його бабуся до себе, розкриє таємницю, скаже, що діяти.

Прийшла бабуся одного ранку. Тільки обличчя в неї закрите. Ніби вищою стала вона. Тихо промовила:

— Рік минув, Правдосвіте. Ти добре трудився.

— А чому в тебе обличчя за крите? — запитав хлопець.

— Потім дізнаєшся. А тепер покажи камінь.

Пішли вони в глибину печери. Дивляться — багровий камінь роздимається, дихає, колише землю. Схвально хитнула бабуся головою, сказала:

Добре, синку, добре. Та ще рік треба потерпіти. Мало розігрівся камінь. Чи згоден? Чи є бажання послужити рідній землі?

Згодився Правдосвіт ще рік палити вічне багаття. Лише на прощання запитав:

— А що чути в народі, бабусю? Що кажуть про мене? Сумую я за матінкою рідною, не знаю, що з нею…

— Не сумуй, синку, за нею, хоч і тяжко їй. Ходила вона по шляхах рідного краю жебрачкою…

— Горе моє, — простогнав Правдосвіт.

— Я сказала — не печалься. Гнали її від села до села посіпаки та лакузи, лаяли, обзивали матір’ю Брехосвіта. Та дізналися люди, що пішов Правдосвіт у гори добувати волю народну, побачили вогні над горою заповітною, почули, як дрижить земля. Тепер оберігають люди твою матір. Тож заспокойся, пали вогонь…

З новою силою взявся до роботи хлопець. Вже вдвічі більше плах смерекових він підкидає до вогняної печі. Пашить печера нестерпним жаром, та обливається Правдосвіт водою з потоку, підтримує незгасний вогонь.

Минув ще рік.

Вже ясно-жовтим промінням сяє камінь. Вже стовп диму й полум’я сягає хмар. Вже вдень і вночі двигтить, гримить Вогневиця.

З’явилася в ранок урочий бабуся. Розігнувся в неї стан, легшою стала хода. Та обличчя закрите непрозорою запоною.

— Добре, синку, добре, — мовила ласкаво. — Далеко видно твою роботу. Показуй камінь.

Пішли вони в печеру. Помилувалася баба каменем, послухала дихання його радісне, стук бадьорий, що віддавався в глибині землі.