Заревли посіпаки. Зарепетували. Повалилися деякі з них на пилюку дороги, спливаючи кров’ю. А інші кинулися круками на сміливця, порубали його кривими шаблями.

Заклякла від жаху мати, дивлячись на те видовище. Не могла вимовити й слова. А баба суворо сказала:

— Пам’ятай про заповіт, жінко. Здійсниться надія народу. Три знаки над сином твоїм Правдосвітом. Народження його освятило вільне молоко, укріпило вільне зерно, шлях його окропила вільна кров. Чоловік твій, взявши меча до рук, став вільним! Бережи сина, жінко!

Пішла баба.

Залишилась мати з маленьким Правдосвітом. Поховала посічене тіло чоловіка. Проливала сльози над могилою. Ходила на панщину сіяти, полоти та жати.

Минали засніжені зими, сльотисті осені, квітучі весни, буйні, багаті літа.

Виростав хлопчик Правдосвіт.

Став ходити. Навчився розмовляти. Вже помагав мамі по господарству, полов просо на городі, носив воду від криниці, ходив з нею на широкі панські лани.

Вечорами любив син слухати казки. Тихо розповідала їх мати, бо посіпаки Володаря карали людей за стародавні казки. До півночі не спав Правдосвіт, переживав пригоди великих героїв, уявляв себе поряд з ними. І все запитував:

— А де нині, мамо, герої? Чом не видно їх? Де кінь Герояр, про якого ти розповіла? Де меч Вогневид? Де сміливі вояки?

— Тихо, синку, — шепотіла злякана мати. — Не кричи так. Почують, біда буде. Не скажу тобі нічого, синочку, не знаю. Виростеш — сам дізнаєшся про все…

Минали роки.

Виростав, мужнів Правдосвіт. Та чомусь обминали його в селі товариші, дівчата, хоч гарний і сильний був він. Дивувався хлопець. Знову питав матері.

— Ймення твого бояться, синку, — сказала мати. — За правду посіпаки Володаря б’ють. Тому не хочуть люди на віть наймення твого промовляти…

Йшов хлопець до однолітків своїх, звертався до них:

— Хлопці, чому ви такі лякливі? Чи не чули ви казок від своїх матерів? Чи не знаєте ви про героїв великих? Про коня Герояра, що переносить через прірви широкі? Про меча Вогневида, що рубає ворогів? Чому ж ви такі боязкі?

— Знайшов дурних! — шепотіли хлопці, ховаючи очі. — Батька його посікли на капусту, хоче й нас призвести. Не бажаємо слухати казок та твоїх дурних речей. Вигадки то все. Не Правдосвіт ти, а Брехосвіт!

Зареготалися люди, почувши те слово. І пішло гуляти по селу — Брехосвіт.

Засумував хлопець. А тут ще посіпаки навідалися до хати нужденної. Звеліли матері:

— Синові твоєму сповняється завтра п’ятнадцять літ. Пора до роботи. Хай з’явиться до палацу. Буде служити Володареві. Ха-ха-ха! Побачимо, як він там послужить з найменням своїм!..

Не спала мати всю ніч. Не спав син.

Думали думу тяжку.

— Замучать тебе, синку. Не забудуть вони тих посіпак, що впали від руки батька твого…

— Не піду я в палац, — вирішив син. — Піду в гори, пошукаю долі вільної…

Заплакала сива мати. Вдарилась грудьми об землю, як чайка степова.

— Одна-однісінька залишуся на білім світі. Нікому буде очей закрити. Нікому поплакати над домовиною. І ти пропадеш, мій синочку, в горах. Вовки-сіромахи розтягнуть кості твої, круки вип’ють очі ясні! Ой горенько моє тяжкеє!..

Мовчав Правдосвіт. Думав тяжко. Нарешті сказав:

— Ти розповідала мені, нене, казки про богатирів предковічних. На розпутті треба вибирати шлях. Який же мені обрати, матусю?

Витерла мати сльози. Обняла сина, пестила кучері буйні. Зітхнувши, мовила сумно:

— Що можна вдіяти, дитино моя? Правда твоя. І моє серце каже те саме. Не слухай плачу мого. То горе вікове, материнське виливається в сльозах. Залишишся тут — заб’ють тебе посіпаки до смерті. В рабстві помреш. Підеш в гори — вільний будеш, хоч і згинути можеш. Баба-повитуха заповіт лишила для тебе, що звільниш ти землю рідну од неволі. Тільки не знаю, як ти це можеш зробити, де силу таку візьмеш?

Стрепенувся Правдосвіт, почувши мову материну.

— Чому не сказала одразу про той заповіт?

— Малий ти зовсім був, синочку…

— Тепер знатиму, що шукати, — радісно сказав син. — Не лише для себе, а для всіх, для всієї землі. Благослови, нене, в дорогу невідому.

Поцілувала мати сина в чоло чисте. Наготувала в торбу йому харчу всякого, сорочечку на зміну. Надів син на ноги нові постоли, перекинув торбу за плечі, поклонився матері, потім рідній хаті.

Надворі було темно. Шлях осявали зірки. Правдосвіт поглянув на обрій. Там громадилися серед туманів високі гори.

— Терпи, мамо. Жди мене. Ждатимеш — повернусь.

Пропав Правдосвіт у темряві. Ніч проковтнула його. До ранку сиділа мати на призьбі мовчазна, захолола, ніби мертва.

А як сонце зійшло, прилетіли до хатки нужденної вершники, загриміли:

— Чому не йде твій Брехосвіт? Чи ще одсипається? Ха-ха-ха! Так ми його навчимо вставати раненько! Чому мовчиш, стара відьмо?

Не поворухнулася навіть мати від крику злобного. Дивилася смутно на далекі гори, шепотіла щось зів’ялими вустами.

— Вона божевільна, — крикнув головний лакуза. — Шукайте Брехосвіта! Тягніть його надвір.

Кинулися попихачі до хати. Перевернули все. Не знайшли Правдосвіта. Загорлали до матері:

— Куди подівся? І на дні моря знайдемо! І під землею викопаємо!

— Не знайдете! — усміхнулася мати. — Не буде в рабстві син мій Правдосвіт. Не шукайте, даремна справа…

Ой як розлютувалися лакузи! Посиніли від гніву, штовхнули матір на вулицю. Запалили притулок столітній. Спалахнуло полум’я, сягнуло неба.

— Хай пропаде й кубло зміяче! — кричали попихачі. — А ти, відьмо стара, йди жебрачкою по дорогах. І хай сміються люди над тобою. Мати Брехосвіта! Ха-ха-ха! Мати Брехосвіта!

Пошкандибала стара мати попід тинами. А вже біжать шолудиві собаки, гавкають на жінку. А вже зібралася юрба холуйська, плює на неї, кидає грудками, шпетить на всю губу. Дивляться люди з-за тинів на те ганьбище, кусають губи, шепотять прокляття. А ніхто нічого сказати не може. Бояться…

— Погоню до гір! — гримнув головний лакуза. — Спіймаєте — тягніть до палацу. Сам Володар бажає бачити цього бунтаря з таким химерним ім’ям. Чуєте?

Помчали вершники до гір. Всі стежини вкрили, мовби мошкара чорна. Коли сонце підбилося до обіду, побачили попихачі самотню постать на полонині.

— Ось він! Доганяйте!

Загуркотіли копита ковані по камінню. Засвистіли нагаї. Мов змії, помчали коні вгодовані за втікачем. А перед ними злобні пси з ошкіреними пащами, навчені хапати й рвати людей. Ой, Правдосвіте, що буде з тобою?

Побачив лиху погоню хлопець. Побіг він щодуху до скелі.. Випирає з нього дух, котиться градом піт. А погоня все ближче.

Вбіг Правдосвіт під покрив буків вікових. Перескочив потічок бурхливий. Потрапив на невелику зелену галявину. Стоїть серед галявини хатка благенька, аж світиться вся. Мохом поросла, похилилася. А біля хатки бабуся. Зігнулася вона аж до землі, руки чорні, кістляві, ніс гачком, ніби в баби-яги, пооране глибочезними зморшками лице.

А погоня вже зовсім недалеко. Ось-ось вихопиться вона на галявину.

— Йди за мною, — сказала бабуся і повела Правдосвіта до хатки. Невідомо, як протиснувся в двері високий та плечистий Правдосвіт. Виглянув у віконечко, жахнувся. Посіпаки вже мчать по галявині, гукають щось несамовито.

Причаївся Правдосвіт, навіть подих затамував. Чує він крики зловісні:

— Куди подівся втікач? Чому не хапаєте його?

— Наче крізь землю провалився. До галявини добіг і зник.

— Шукайте, може, на галявині яма є або хід підземний?

— Нема. Пусто. Скелі та колючки…

Дивується Правдосвіт. Невже вони не бачать хатки, що стоїть серед галявини? Адже ось лакузи зовсім поряд! І не скелі голі навкруги, а ніжна зелена трава. Чи не сниться йому?

Завмирають голоси погоні. Ось зовсім уже не чуть. Повернувся Правдосвіт до бабусі, вклонився, поцілував зморщену руку.

Бабуся покивала схвально головою.

— Поштивий, синку. Гарно мати виховала тебе. Хто будеш? Звідки?

— Правдосвітом звати. Втік від Володаря. Не хочу в рабстві гнити.