Актори кілька разів виходили на уклін під аплодисменти і сміх глядачів, а потім куліси опустились востаннє, і вистава закінчилась.

– Отож, – сказав мій друг. – Що ви думаєте?

– Дуже, дуже добре, – відповів я, відчуваючи, що руки мої болять від аплодисментів.

– Оце завзятий театрал! – посміхнувся він. – Ходімо за лаштунки.

Ми вийшли на вулицю, звернули до провулку і стали перед службовим входом, де сиділа жінка з жировиком на щоці і завзято в‘язала. Мій друг подав їй свою візитку, і жінка вказала нам дорогу до загальної гримерної кімнати сходами нагору.

Масляні лампи й свічки блимали перед заляпаними дзеркалами, чоловіки і жінки знімали грим і одяг, не переймаючись правилами пристойності. Я відвів очі, а мій друг залишився незворушним.

– Чи можу я бачити містера Верне? – гучно спитав він.

Дівчина, що грала подругу героїні в першій п‘єсі і зухвалу дочку господаря заїжджого двору в останній, показала у дальній кут кімнати.

– Шеррі! Шеррі Верне! – покликала вона.

На оклик підвівся худий молодий чоловік; по цей бік вогнів рампи він здавався не таким ставним. Він допитливо нас роздивлявся.

– Здається, ми не мали приємності…?

– Мене звуть Генрі Кемберлі, – сказав мій друг, трохи розтягуючи слова. – Ви, певно, чули про мене.

– Мушу зізнатися, що не мав такої честі, – сказав Верне.

Мій друг вручив актору гравіровану картку.

Чоловік прочитав її з живою цікавістю.

– Театральний агент? З Нового Світу? Отакої. А це...? – Він подивився на мене.

– Це мій друг, містер Себастіан. Він не належить до театрального кола.

Я потис акторові руку, пробурмотівши щось про те, як мені надзвичайно сподобалася вистава.

Мій друг сказав:

– Чи бували ви колись у Новому Світі?

– Не мав такої честі, – зізнався Верне, – хоча це моя давня заповітна мрія.

– Що ж, любий друже, – сказав мій друг із безпосередністю жителя Нового Світу, – можливо, ваше бажання здійсниться. Ця ваша остання п‘єса. Я ніколи не бачив подібного. Її написали ви?

– На жаль, ні. Автор п‘єси – мій хороший друг. Втім, я придумав механізм магічного ліхтаря для гри тіней. Кращого на нинішній сцені не знайти.

– Чи можете ви назвати ім‘я автора? Можливо, мені треба буде особисто говорити з вашим другом.

Верне похитав головою.

– Боюся, що це неможливо. Він дорожить своєю професійною репутацією і не бажає, щоб його зв‘язок із театральною сценою став загальновідомим.

– Я розумію. – Мій друг витяг люльку і підніс її до рота. Тоді він поплескав по кишенях.

– Перепрошую, – мовив він, – здається, я десь загубив свого кисета.

– Я палю міцну чорну махорку, – сказав актор, – але якщо ви не проти…

– Аж ніяк! –  жваво відповів мій друг. – Я і сам люблю міцне зілля.

Він набив люльку тютюном актора і вони вдвох пускали дим, поки мій друг описував, якими він бачить гастролі містами Нового Світу, від Манхеттена до самого краєчка континенту далеко на півдні. Він запропонував, щоб першим актом стала остання п‘єса із тих, які ми щойно побачили. Решта вистави могла б розповісти про те, наскільки Одвічні вищі за людство і його богів, про те, яким варварським і темним був би світ, якби Королівські сім‘ї не наглядали за нами.

– Але автором п‘єси має бути ваш таємничий приятель, тож саме йому вирішувати про що йтиме мова, – зауважив мій друг. – Будемо грати за його сценарієм. Я ж, зі свого боку, гарантую вам, що глядачів наб’ється більше, ніж ви можете уявити, а також значну частку прибутку з квитків. Скажімо, п‘ятдесят відсотків!

– Приголомшлива пропозиція, – сказав Верне. – Я сподіваюся, що ми палимо звичайний тютюн, і мені це не ввижається!

– Ні, сер, усе насправді! – сказав мій друг, затягнувшись і усміхнувшись жарту. – Приходьте завтра до мене на Бейкер-стріт, скажімо, о десятій і приводьте свого приятеля-драматурга, а я підготую контракти.

За цими словами актор став на стілець і поплескав у долоні, просячи уваги.

– Пані та панове нашої трупи, я хочу зробити оголошення., – сказав він, і його голос пролунав на всю кімнату. – Цього джентльмена звуть Генрі Кемберлі, він театральний агент, який пропонує нам поїхати на той бік Атлантичного океану, назустріч славі й багатству.

Пролунало кілька схвальних вигуків, а комедіант сказав:

– Ой ні, це ж доведеться їсти ще щось, крім оселедця і квашеної капусти? – і всі засміялись.

Коли ми виходили з театру в туман вулиці, вони проводжали нас посмішками.

– Мій любий друже, – сказав я. – Чим би не…

– Ані слова, – сказав мій друг. – Місто має багато вух.

Ми мовчали аж поки не сіли в кеб, що повіз нас у бік Черінг-Кросс-роуд.

І навіть тоді, перш ніж сказати слово, мій друг витяг з рота люльку і вибив залишки  тютюну в невеличку коробку. Він щільно закрив її кришкою і поклав у кишеню.

– Отак, – сказав він. – Провалитися мені, якщо ми не знайшли Високого. Тепер нам залишається лише сподіватися, що Кульгавий доктор має достатньо жадібності й цікавості, щоб завтра до нас прийти.

– Кульгавий доктор?

Мій друг пирхнув.

– Так я його називаю. Зі слідів його взуття і ще багато з чого, що ми бачили навколо принцового тіла, ясно видно, що тієї ночі в кімнаті було двоє людей: високий, котрого, якщо я не помиляюсь, ми щойно зустріли, і нижчий за нього, трохи кульгавий. Він професійно розітнув принца, що свідчить про медичну освіту.

– Доктор?

– Саме так. Не хотілось би казати таке, але мій досвід свідчить, що доктор, який стає на злочинну стежку, підступніший і зліший за найвідчайдушнішого зарізяку. Візьмемо, наприклад, Хастона і його ванни з кислотою чи Кемпбела, який влаштував прокрустове ложе в Ілінгу... – і він згадував подібні історії до кінця поїздки.

Кеб під‘їхав до тротуару.

– Шилінг і десять пенсів, – сказав візник.

Мій друг кинув йому флорін, тйо спіймав монету й поклав у свій зношений  капелюх.

– Дуже вдячний вам обом, – гукнув він, коли його кінь вже цокав копитами в тумані.

Ми підійшли до дверей. Поки я їх відмикав, мій друг сказав:

– Дивно. Наш візник не звернув уваги того чоловіка на розі.

– В кінці зміни таке буває, – нагадав я.

– Справді, буває, – сказав мій друг.

Тієї ночі мені снилися тіні, могутні тіні, що застилали сонце. Я відчайдушно кликав їх, але вони не слухали.

5. Шкірка і кістка.

Цієї весни додайте пружності вашій ході! Черевики і туфлі від Джека. Ваше серце рвоне у п‘яти! Ми спеціалізуємось на підборах. Лавка Джека. Завітайте також у наш магазин одягу і аксесуарів в Іст-Енді, де на вас чекає одяг на будь-який смак: капелюхи, галантерея, тростини (зі шпагами чи без) і ще безліч усього. Лавка Джека на Піккаділлі. Пружність ходи понад усе!

Першим прибув інспектор Лестрейд.

– Ви поставили своїх людей на вулиці? – спитав мій друг.

– Так, – сказав Лестрейд. – З чітким наказом впускати всіх всередину і арештовувати тих, хто намагатиметься вийти.

– Наручники у вас при собі?

Замість відповіді Лестрейд рішуче опустив руку в кишеню і бряцнув парою наручників.

- А зараз, сер, – сказав він, – у цю хвилину очікування, чому б вам не розповісти, на що, власне, ми чекаємо?

Мій друг витяг із кишені люльку. Він не взяв її до рота, а поклав на стіл перед собою. Тоді він витяг учорашню коробку і скляну баночку, яку я запам‘ятав з поїздки в Шордіч.

– Ось, – показав він. – Думаю, це стане останнім цвяхом у домовину містера Верне. – Він зробив паузу, а тоді витягнув годинника і обережно поклав його на стіл. – У нас є кілька хвилин, перш ніж вони прибудуть. – Він повернувся до мене. – Чи знаєте ви щось про рестораціоністів?

– Не маю про них жодного уявлення, – відповів я йому.

Лестрейд кахикнув.

– Якщо ви говорите про те, що я думаю, – сказав він, – то нам, мабуть, краще на цьому зупинитися. Досить.

– Вже пізно, – сказав мій друг. – Тому що є такі, що не визнають прихід Одвічних благом, яким ми звикли його вважати. Всі як один анархісти, вони воліли б відродити старі часи, коли людство керувало своєю долею власноруч, якщо можна так сказати.