– Тепер, коли ви пояснили, – сказав він, – це здається очевидним.
Мій друг відсунув тарілку.
– Так і є, – буркнув він.
Ми поїхали до Іст-Енду в кебі. Інспектор Лестрейд пішов на Мерілебон-роуд, залишивши нас удвох.
– То ви справді детектив-консультант? – спитав я.
– Єдиний у Лондоні, а, можливо, і в усьому світі, – сказав мій друг. – Я не веду справи, а консультую. Люди приходять зі своїми нерозв‘язними проблемами, описують їх, а я іноді знаходжу відповідь.
– То люди, що приходять до вас…
– Здебільшого поліцейські чи інші детективи.
Ранок був ясним, але ми вже трусили майже в нетрях Сент-Джилса, в цьому кублі грабіжників і зарізяк, яке сидить на тілі Лондона, мов рак на обличчі миловидної дівчини, що продає квіти, тож світло, що проникало в кеб, було слабким і невиразним.
– Чи певні ви, що хочете, аби я був поруч?
У відповідь мій друг не блимаючи подивився на мене.
– У мене таке відчуття, – сказав він, – ніби нам судилося зустрітися. Наче ми билися разом, пліч-о-пліч, в минулому чи в майбутньому, не знаю напевне. Я людина раціональна, але знаю ціну хорошому товаришу. З тієї миті нашого знайомства, я знав, що можу довіряти вам, як собі самому. Так, я хочу, щоб ви були поруч.
Я почервонів і, певне, сказав щось безглузде. Вперше після повернення з Афганістану я відчув, що чогось у цім світі вартий.
2. Кімната.
«Жива вода» від Віктора! Електрична рідина! Кінцівки і низ тулуба стали слабкими? Прагнете повернутись у часи, коли були молоді? Втіхи плоті давно забуті й поховані? «Жива вода» від Віктора поверне життя туди, звідки воно давно пішло: навіть стара шкапа знову стане жвавим жеребчиком! Воскресіння мертвих за старовинним родинним рецептом із використанням сучасних наукових методик. Щоб отримати завірені докази ефективності «Живої води» від Віктора, пишіть на адресу товариства В. фон Ф., Чіп-стріт, 1б, Лондон.
Це був будинок з дешевими мебльованими кімнатами в Шордічі. Біля входу стояв поліцейський. Коли Лестрейд привітав його по імені і наказав пропустити нас, я вже зібрався увійти, але мій друг сів на порозі навпочіпки і витяг із кишені збільшувальне скло. Він оглянув бруд на кованій решітці для обчищання взуття і помацав його пальцем. Тільки після того, як огляд його вдовольнив, він дозволив нам іти далі. Ми піднялися нагору. Кімнату, в якій скоїли злочин, було легко знайти: обабіч дверей стояли констеблі.
Лестрейд їм кивнув, і ми увійшли.
Як я вже казав, я не письменник, тож і не беруся описати те приміщення, розуміючи, що не зможу зробити це ясно. Втім, боюся, що коли я вже почав, треба продовжувати. Вбивство було скоєне у маленькій спальні. Тіло, чи те, що від нього лишилось, усе ще лежало на підлозі. Воно лежало на виду, але я чомусь не одразу його помітив. Натомість, я побачив те, що розбризкалось і вилилось із горла жертви: палітра кольорів різнилася від кольору жовчі до кольору трави. Рідина увібралась у пошарпаний килим і заляпала шпалери. На мить я уявив, що це полотно одержимого злим духом художника, який вирішив написати етюд у смарагдових тонах.
Минула ціла вічність, поки я подивився на тіло, розпатране, мов кролик на столі м‘ясника, і спробував осмислити побачене. Я зняв капелюха, і мій друг зробив те ж саме.
Він опустився на коліна і оглянув тіло, роздивляючись рани й надрізи. Тоді він узяв збільшувальне скло і підійшов до стіни, щоб оглянути засохлі бризки рідини.
– Ми це вже зробили, – сказав інспектор Лестрейд.
– Справді? – сказав мій друг. – І що ви тоді тут прочитали? Я впевнений, що це слово.
Лестрейд підійшов до мого друга і подивився на стіну. Трохи вище Лестрейдової голови на пожовклих шпалерах зеленою кров’ю великими літерами було написане слово.
– Rache – прочитав Лестрейд по буквах. – Очевидно, він хотів написати «Рейчел», але щось йому завадило. Отож, треба шукати жінку…
Мій друг нічого не сказав. Він підійшов до тіла і оглянув руки, одну за однією. Пальці були чистими.
– Я думаю, можна не сумніватися, що це слово писала не його королівська високість…
– З чого, в дідька, ви…
– Мій любий Лестрейде! Будь ласка, скажіть, що ви не думаєте, буцімто моя голова порожня. Тіло явно не належало людині: колір крові, кількість кінцівок, очі, розташування обличчя – усе це видає особу королівської крові. Я поки не можу сказати, до якої сім‘ї він належав, але ризикну висунути здогад, що це, можливо, перший… ні, другий наслідник трону… котрогось із німецьких князівств.
– Вражаюче. – Лестрейд трохи подумав. – Це Франц Драго, принц Богемський. Він прибув на Альбіон у якості гостя її величності королеви Вікторії. Приїхав розвіятися, змінити оточення...
– Тобто, заради театрів, повій і азартних ігор.
– Якщо вам завгодно, – сказав Лестрейд роздратовано. – Як би там не було, ви вказали нам напрям, де шукати цю Рейчел. Хоча я не сумніваюся, що ми все одно знайшли б її.
– Поза всяким сумнівом, – сказав мій друг.
Він продовжив огляд кімнати, кілька разів ущипливо зауваживши, що поліцейські затоптали сліди і пересунули речі, які могли б допомогти відтворити події минулого вечора.
Втім, його зацікавила невеличка брудна пляма, яку він знайшов за дверима.
Біля каміну він також знайшов щось схоже на попіл чи землю.
– Ви бачили це? – спитав він у Лестрейда.
– Поліцейські її величності, – відповів Лестрейд, – зазвичай не звикли хвилюватися через попіл в каміні. Попіл переважно там і знаходять. – Він стиха засміявся над жартом.
Мій друг узяв пучку попелу, розтер між пальцями і понюхав його. Нарешті, він зібрав залишки, всипав їх у скляну баночку, закрив її і поклав до кишені.
Він підвівся.
– Як щодо тіла?
Лестрейд відповів:
– По нього прийдуть люди з палацу.
Мій друг кивнув мені, і ми разом пішли до виходу. Він позіхнув.
– Інспекторе, ваш пошук міс Рейчел може не принести користі. Окрім усього іншого, Rache – німецьке слово. Означає помсту. Зазирніть у словник, є ще й кілька інших значень.
Ми спустилися сходами і вийшли на вулицю.
– Ви до сьогоднішнього дня не бачили осіб королівського роду, чи не так? – спитав він.
Я похитав головою.
– Що ж, таке видовище легко може позбавити духу того, хто до нього не звик. Любий мій друже, та ви ж тремтите!
– Вибачте, через хвилинку мені стане краще.
– Чи не хочете трохи прогулятись? – запропонував він, і я погодився, певний того, що як не прогуляюсь просто зараз, то почну кричати.
– Тоді підемо на захід, – сказав мій друг, вказуючи на темну башту Палацу. І ми пішли.
– Отож, – сказав мій друг через деякий час. – З коронованими особами Європи ви ніколи не зустрічались?
– Ні, – сказав я.
– Гадаю, я можу запевнити вас у тому, що скоро зустрінетесь, – сказав він мені. – І цього разу не з трупом. Дуже скоро.
– Дорогий друже, з чого ви робите такий...
Замість відповіді він показав чорну карету, що стояла ярдах у п’ятдесяти попереду. Чоловік у пальто і в чорному циліндрі мовчки чекав поруч із її відкритими дверцятами. На них був зображений золотий герб, знайомий на Альбіоні кожній дитині.
– Такі запрошення не відхиляють, – сказав мій друг. Він привітав лакея, припіднявши капелюха, і мені здалося, що він усміхався, залазячи у коробку карети і вмощуючись на м‘яких шкіряних сидіннях.
Коли під час поїздки до Палацу я спробував заговорити, він приклав пальця до губ. Потім він закрив очі і, здавалось, поринув у думки. В свою чергу, я спробував пригадати усе, що знав про королівську сім‘ю Німеччини, але, окрім того, що консорт королеви, принц Альберт – німець, я знав дуже мало.
Я витяг із кишені жменю монет: коричневих, сріблястих, чорних і мідно-зелених. Я вдивлявся у викарбуваний на кожній з них портрет нашої королеви і одночасно відчував патріотичну гордість і смертельний жах. Я нагадав собі, що колись був військовим і не знав страху. Я пам‘ятав, що колись це була чиста правда. На хвилину я згадав, як був вправним стрільцем, навіть, снайпером, як я любив думати, але тепер моя права рука трусилась, мов у пропасниці, монетки стрибали і дзенькали, і я відчував один тільки смуток.
