3. Палац.

Доктор Генрі Джекіл радий оголосити про довгоочікуваний початок випуску відомого всьому світові «Порошка Джекіла» для широкого вжитку! Відтепер не тільки для обраних. Відкрийте заново своє друге «Я»! Для внутрішньої і зовнішньої Гармонії! Надто багато людей, чоловіків і жінок, страждають від душевного запору! «Порошок Джекіла» принесе негайне і недороге полегшення! (Доступний з ванільним і оригінальним ментоловим смаком).

Консорт королеви, принц Альберт, виявився повним чоловіком із залисинами і вражаючими, закрученими вгору вусами. Беззаперечно і поза всяким сумнівом, він був людиною. Він зустрів нас у коридорі, кивнув моєму другові й мені, не спитавши наших імен і не подавши руки.

– Королева дуже засмучена, – сказав він з акцентом. Душе. Зазмучена. – Франц був одним з її улюбленців. У неї багато племінників, але він так її смішив. Ви знайдете тих, хто зробив це з ним.

– Я зроблю все, що від мене залежить, – сказав мій друг.

– Я читав ваші монографії, – сказав принц Альберт. – Саме я запропонував звернутися до вас по консультацію. Сподіваюсь, я не помилився.

– Я теж, – сказав мій друг.

А тоді парадні двері відчинились і нас запросили до темної зали, де на нас чекала королева.

Її звали Вікторією, бо вона перемогла нас у бою сімсот років тому, її звали Глоріаною, тобто славетною, і ще її звали королевою, тому що будова людського рота не дозволяла вимовити її справжнє ім‘я. Вона була величезна, більша, ніж я вважав це можливим. Лежачи на підлозі, вона дивилася на нас згори вниз і не рухалась.

– Зссправу потрібно розсскрити, – долинули до нас із тіні її слова.

– Так, мадам, – сказав мій друг.

Її кінцівка, звиваючись, вказала на мене.

– Зсступіть уперед.

Я хотів зробити крок, але ноги відмовили мені.

На допомогу прийшов мій друг.  Він узяв мене за лікоть і підвів до її величності.

– Не бійзсся. Будежш коризссним. Будежш товарижшем.

Ось що вона мені сказала. В її вельми приємному контральто чулося легке дзижчання. Її кінцівка розвернулась, витяглась і торкнулась мого плеча. На секунду, лише на секунду, мене прошив біль сильніший і глибший, ніж я будь-коли відчував, а тоді мене наповнило відчуття легкості. Я відчув, як м‘язи плеча розслабляються, і, вперше після Афганістану, біль покинув мене.

Тоді уперед ступив мій друг. Вікторія звернулася до нього, але слів я не чув; я подумав, чи не передає вона їх зі свого мозку прямо в його? Певно, це була та сама Королівська Рада, про яку я читав у хроніках. Він відповів уголос:

– Звісно, мадам. Я стверджую, що у тій кімнаті в Шордічі з вашим племінником було ще двоє людей. Сліди, хоч і затоптані, не залишають місця сумнівам.

А потім:

– Так, я розумію. Думаю, що так… Так…

Коли ми вийшли з палацу, він мовчав і не зронив у кебі ані слова аж до самої Бейкер-стріт.

Було вже темно. Скільки ж часу ми провели в палаці?

Кіптявий туман вився під ногами й над головою.

Після нашого повернення на Бейкер-стріт, у дзеркалі в себе в кімнаті я побачив, що бліда шкіра на плечі стала рожевою. Я сподівався, що це мені не привиділося в оманливому місячному сяйві.

4. Вистава

Скаржитесь на печінку?! Розливається жовч?! Приступи неврастенії?! Тонзиліт?! Артрит?! Недугам немає кінця, але від усіх допоможе професійне кровопускання. У наші відділення оберемками приходять подяки і рекомендації, з якими можна ознайомитися коли завгодно. Не довіряйте здоров‘я аматорам! Ми займаємося цією справою вже дуже давно. В. Цепеш, професійні кровопускання (Увага! Наголос на перший склад – ЦЕ-пеш). Румунія, Париж, Лондон, Вітбі. Надія остання – кровопускання!

Те, що мій друг виявився майстром перевтілень, не мало б мене дивувати, але таки здивувало. Наступні десять днів до нашого будинку на Бейкер-стріт ходила на диво різноманітна публіка: підстаркуватий китаєць, молодий гуляка, гладка руда жінка, колишня професія котрої ні в кого не могла викликати сумніву, поважний дідуган з розпухлою, враженою подагрою перев‘язаною ногою. Усі вони заходили до кімнати мого друга, а потім звідти виходив він сам, перевдягнувшись зі швидкістю, що зробила б честь театральному актору, який грає кілька ролей.

Він не розповідав, що робив у такі дні, а натомість відпочивав, дивився в нікуди, зрідка роблячи помітки, в яких я, чесно кажучи, не зміг розібратися, на будь-якому шматку паперу, що був під рукою. Здавалось, що думки повністю поглинули його, він зосереджувався настільки сильно, що я почав хвилюватися за його здоров‘я. А тоді, якось надвечір, він повернувся не в чужій личині, а у власному одязі, і з легкою посмішкою спитав, чи подобається мені театр.

– Як і всім, – відповів я йому.

– Тоді шукайте свій бінокль, – сказав він. – Ми їдемо на Друрі-лейн.

Я думав, що ми дивитимемось оперету чи щось подібне, але натомість ми опинились, напевне, у найгіршому на Друрі-лейн театрі, хоч і називався він «Королівським двором». Якщо бути точним, то він навіть не зовсім на Друрі-лейн, бо стоїть у кінці вулиці з боку Шафтсбері-авеню, де та підходить до нетрів Сент-Джилс. За порадою свого друга я переклав гаманця до внутрішньої кишені й прихопив із собою міцного ціпка.

Коли ми розмістилися в партері (я купив апельсинового соку у миловидної дівчини, що розносила його глядачам, і саме пив, чекаючи початку вистави), мій друг тихо сказав:

– Вам неймовірно пощастило, що ви не супроводжували мене до лігов картярів чи борделів. Чи до божевільні – ще одного місця, яке принц Франц вшанував своїм візитом. Але він ніде не був двічі. Ніде, окрім…

Заграв оркестр, і куліси піднялись. Мій друг затих.

По-своєму, це була непогана вистава: зіграли три одноактові п‘єси, між якими співали комічні куплети. Провідний актор був високим і пластичним, мав хороший співочий голос; елегантна провідна актриса співала так, що її чудово чули по всьому театру; куплети комедіанту вдавалися блискуче.

Перша п‘єса була легкою комедією положень: провідний актор грав пару близнюків, які ніколи не бачилися, але низка кумедних непорозумінь призвела до того, що вони обидва заручилися з однією дівчиною, а та вважала, що заручилася з одним. Актор раз-по-раз перевтілювався, і двері декорацій грюкали безперестанку.

Друга п‘єса розповідала зворушливу історію сирітки, що продавала тепличні фіалки на вулиці, голодна і заметена снігом. Її бабуся нарешті впізнала її і заприсяглась, що саме цю дитину вкрали десять років тому розбійники, але було пізно - змерзле маленьке янголятко вже не дихало. Мушу зізнатися, що мені не раз довелося витирати очі льняною хусткою.

Вистава закінчилась вражаючою історичною постановкою: уся трупа грала жителів села, що сім віків тому стояло на березі моря. Вдалині вони побачили фігури, що виринали з води. Головний герой радісно оголосив селянам, що це, як сказано в пророцтві, Одвічні повертаються зі Р’льєху і з туманної Каркози, і з рівнин Ленга, де вони спали чи чекали, чи перебували час своєї смерті. Комедіант висловив думку, що усі селяни з‘їли забагато пирога і випили забагато елю, і що фігури їм увижаються. Огрядний джентльмен, який грав жерця римського Бога, сказав селянам, що це монстри і демони з глибин, і що їх треба знищити.

У кульмінації герой убив священика його власним розп‘яттям і приготувався привітати Їх. Героїня співала арію, яка надовго запала мені в пам‘ять, а тим часом на задньому плані чарівний ліхтар створював дивовижну ілюзію. Здавалося, що це Їхні тіні пролітають у небі: самої Королеви Альбіону, Чорного Володаря Єгипту (його обрис був майже людський), а тоді тінь Прадавнього Цапа, Батька Тисячі, Імператора Всього Китаю, Царя Незбагненного, Того, Хто Керує Новим Світом, Білої Пані Антарктичної Твердині та решти. Коли тіні пролітали над сценою, у публіки в залі виривалося таке могутнє «Ура!», від якого, здавалось, аж повітря тремтіло. На намальованому небі зійшов місяць, а тоді, в зеніті, знову завдяки театральній магії, він із блідо-жовтого, яким описують його старі легенди, став затишно-багряним, яким усі ми звикли бачити його сьогодні.