«— Ну, а де ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.
Дівчинка убік показала очима:
— У хуторі — горниці панам прибирають.
Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.
Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.
— Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів’ята, — не купила.
Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.
— І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно ходити почав й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… «Здра… здра…» — крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.
Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй голівку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням».
Це — уривок з новели Степана Васильченка «Дощ».
Призахідне сонце не пече й не гріє, лише осяває. Воно примирює з темрявою життя. Китайський поет Ду Фу дивиться, як заходить сонце. Вони — удвох. У них згасає життя. На якусь мить обличчя поета торкається відблиск його короткої молодості, й він посміхається. Довкола шелестять сухі трави. Десь тривожно озивається птах. Самотній птах. Ду Фу співчуває самотності іншого птаха, якому не вдасться зігрітись у теплому краю. Рай не існує наприкінці життя. Не вийде навіть просто заснути і не прокинутись — за життя потрібно боротись до останньої хвилини, щоб ніхто не визнав тебе переможеним і мертвим.
Погляньте, як старі люди, паралізовані, з майже відмерлою свідомістю, намагаються щось сказати дуже важливе. Наприклад, про якийсь дитячий спогад, загублену річ, втрачену можливість. Вони протистоять смерті, ці, здавалось, дрібнички, більше, ніж будь-яка віра у безсмертя, більше, ніж усе життя з його багатим досвідом.
Люди усвідомлюють, що час їх розз’єднує, бо справжнє життя надто скороминуче. Одне покоління не розуміє іншого, молодший — старшого. Кожен вік рухається власного стежкою, яка перехрещується з іншими стежками. Яке щастя, коли вчасно, не зарано чи запізно, бо тоді починається «страждання молодого Вертера», розпач Фавста за втраченою молодістю, а Король Лір блукає під дощем, шукаючи найубогіший притулок…
У повісті Бредбері «Кульбабове вино» хлопець закохується у дівчину з фотокартки. Коли вони зустрічаються, виявляється, що то дуже стара фотографія і жінці уже 90 років. Однак обоє відчувають, що вони створені одне для одного, і їх розділяє лише прикре непорозуміння — час. Міс Луміс зізнається:
«Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу і назбираю суниць. Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца».
Так гірко, коли доля нарешті посилає тобі людину, а ти не можеш бути з нею разом. Втішаєш себе: ми зустрінемось в наступному житті знову та вчасно. І тоді не лякаєшся вже так смерті. Людське життя прекрасне у цій незавершеності. Непідвладні старінню досконалі твори мистецтва. Якби людина була досконалою, то Фавсту не довелося би підписувати угоди з дияволом. Втім, молодість була його найскромнішим бажанням. Доктор Фавст хотів пізнати світ і зробити кращим. Він прагнув бути причетним до всього, що там відбувається. Не як вчений, не як Бог, а людина, наділена пристрастю, свідомістю, яка долає простір і час. Натомість, він шукав, а не пізнавав, що зовсім не є одним і тим же. Людина зі Сходу знає це добре. Пізнання — це коли руки у тебе зв’язані за спиною, і тебе волочать коні по розпеченому піску, і кожної миті ти можеш померти. Однак твій син житиме разом зі своїми синами, а отже — чиєсь окреме життя не варте нічого. «Мені однаково чи буду я жить в Украйні, чи ні, чи хтось згадає, чи забуде, мене в снігу на чужині», — писав Тарас Шевченко саме про таке пізнання: через біль до забуття.
Дивно, але характери й обличчя відтворюються протягом тисячоліть, переживаючи війни, голод, епідемії. Вони можуть бути добрими чи лихими. Навіть долі повторюються, але долі — це ті самі характери. Людина поставлена в такі умови, що вона не вдосконалюється, а виживає чи допомагає вижити іншим. Коли ж робиться зовсім нестерпно, вона бунтує і звинувачує Бога, наче він — людина. Досконалі якості у світі не вельми цінуються.
Поет Цюй Юань (III ст. до н. е.) втопився у річці, не витримавши самотності й злиднів. Ду Фу втратив усіх рідних і бурлакував на схилі літ, наче самотній лелека, навіть друзі були від нього далеко.
Лі Бо пише про розлуку з Ду Фу:
Входжу в річку, грає осіння вода…
Люблю свіжість цих лілей…
Зриваю квіти, граюсь перлинами на пелюстках, хвилюється заводь.
Дивна ця година… громадяться шовкові хмари.
Хотів би подарувати це все тому, хто за далеким небокраєм.
З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше…
В горі й надії дивлюся туди… північний вітер в обличчя.
Старість розлучає, залишаючи надію. Смерть розлучає назавжди в одному житті. Дуже часто справедливість має обличчя смерті. Вона не карає винних і не винагороджує скривджених. Для неї всі люди — рівні. Усі ми станемо колись старими і помремо, але не це є абсурдністю нашого існування. Абсурдність у тому, що ми дивимось і не бачимо, слухаємо і не чуємо. Усі наші думки схожі на круків, котрі живляться мертвеччиною.
…Старий чоловік опівдні виносить стілець й сидить біля під’їзду, доки не смеркне. До ніг його тулиться ціпок. Мені цей чоловік радше нагадує дитину, якій заборонено відлучатися з дому, й тому вона мусить дивитися через вікно і знаходити там щось варте уваги. Чи це буде дорожня пригода, чи хмара незвичних обрисів, чи хтось знайомий. Її серце вільне від почуттів. З таким серцем можна кинути крихти горобцям чи вимкнути світло, щоб нетля не обпеклася… А можна вчинити і навпаки. Саме існування довколишнього світу залежить від того, яке серце у наших грудях: чутливе чи байдуже.
ІІ. ВЕСНА
Яке схвильоване твоє серце, коли трапляється:
Годувати горобенят.
Їхати в екіпажі повз дітей, що бавляться.
Лежати самій в покоях, де куряться чудові пахощі.
Помітити, що коштовне дзеркало встигло ледь потьмяніти.
Чути, як вельможа, зупинивши свій екіпаж біля твоїх воріт, наказує слугам запитати щось у тебе.
Помивши голову, напудришся і вдягнеш сукню, просякнуту пахощами. Навіть якщо ніхто тебе не бачить, почуваєш себе щасливою.
Вночі, коли чекаєш коханого, кожен легкий звук змушує тебе здригатись: шелест дощу чи шарудіння вітру.
Сей Сьонаґон, «Записки біля узголів'я», XI століття
Весна — зовсім інша. Вона пробуджує надію, що в час останнього цвітіння яблунь, бузку та жасмину, віддає тліном. Земля всипана пелюстками, як могила тих почуттів, що вмирають, не знайшовши відгуку. У природі кожна істота, не знайшовши собі пари, приречена на загибель. Натомість людина, переступивши поріг невіднайденої взаємності, яку ще називають самотністю, продовжує жити далі. Уже пожовклі пелюстки змішались із землею, а вона все тужить, і це допомагає їй зберегти серце живим для надії наступної весни.
