Весною — очищення. Повторюючи подумки слова із Дао де дзін про те, що лише тендітне й гнучке є сильним, ми вимітаємо з дому, саду і з серця засохлі уламки гілок, торішнє листя, змертвілі плоди, листи, спогади і павутиння. Виносимо надвір, під сонце, і спалюємо. Гіркий дим то стелиться понад землею, то підіймається рівним стовпом у небо, наче жертва, благання, щоб світ цей змінився на краще чи на гірше, аби лише не залишався незмінним. Від диму сльозяться очі. На місці багаття нескоро виткнуться паростки рослин, але на попелі вони виростають буйнішими і зеленішими.
Не можна без очищення. Як моторошно виглядають смітники, заповнені іржавими конструкціями, незнищенним пластиком, поміж яких проростає чиста, ще не торкнута старінням, трава… Втім, сміття залишається за межами наших оселей і садів, так ніби узбіччя доріг, галявини, яри належать до іншого, паралельного світу. Весна — це суміш невинної зелені дитинства із закам’янілим брудом старості. Цей трагічний контраст не може не зачепити наших почуттів. Зміна дня і ночі, послідовність пір року, як зауважував Ґьоте, є пружиною земного життя, і від того, наскільки ми її помічаємо, залежить наше щастя. Без контакту з природою людське життя стає абсурдним і важким. Навіть спогади про море чи гори, чи якусь стежку в лісі здатні викликати втіху. Ми не навчені носити прекрасні образи з собою, викликати їх, втратили здатність відчувати зв’язки між явищами і називаємо містикою рідкісні моменти пробудження. Тоді, коли можна щохвилі дивуватись красі світу, захоплюватися життям інших живих істот. Для цього не потрібно тренувань, медитацій та різних магічних трюків. Просто відкрити серце і полюбити те гарне, що є у цьому світі. Відчути, як стискається пружина життя взимку, коли земля засинає, відчути наближення дощу, який ось-ось принесе вітер зі сходу, як тисне крапля роси на листок… Ні, нам це не під силу… Наші почуття збуджують інші речі: політика, проблеми щоденного життя, інші люди. На зміну шляхетному пізнанню природи, як у Ґьоте, котрий намагався зблизити Схід і Захід, з’являється брутальне: не треба соромитись того, що природне. Насправді тварини живуть у злагоді з природою, а люди зробили її найбільшим ворогом, і коли намагаються слухатись «природних» інстинктів, йдуть усупереч тій же природі, зневажуючи простоту і чистоту взаємин між людьми. Гармонія Всесвіту полягає у мірі й врівноваженості, а основний закон — не зашкодь — стосується також і людських взаємин. У Всесвіті, як це й не прикро дізнатись, «вершині творіння», усі істоти рівні між собою. Ніщо не домінує, ніщо не залишається поза увагою, нічим не можна нехтувати. Зразком такого ставлення до світу є вірш Тараса Шевченка:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають ідучи дівчата…
Те саме знаходимо у поемах Гомера: об’єктивне бачення, що виростає з нічим не спотвореної свідомості. Для когось опис щита Ахіллеса може видатися таким же нудним, як вигляд з вікна на море, бо здатність сприймати у нього давно притупилась. Шевченків опис весняного вечора викликає не лише видіння, а й почуття втіхи, миру, спокою. Бо сутність пейзажу чи мистецької речі — в деталях.
Тим часом краса Єлени в «Іліаді» не описується в деталях. Старійшини Трої встають, коли заходить полонянка Паріса. Вони мовчать. У їхній мовчанці — хода жінки, її очі, волосся, постава… Ця краса змушує державних мужів забути про власні роки і тягар політичних обов’язків. Вона — протиприродна і, як усе вище людського розуміння, вимагає жертви.
Натомість самі поеми Гомера нагадують море. Ритм віршів — це ритм хвиль, який пробивається навіть через переклад, дихання землі, що іноді переходить в уривчастий подих схвильованої людини. Знаходити відповідні слова для кожної речі є найважливішою місією поезії, яка є найближчою до правди, недаремно Ґьоте ставив їх поруч.
Прекрасна мить здатна осяяти ціле життя, і кожен з нас зберігає у пам’яті такі особливі моменти. Однак часто забуваємо покликати їх на допомогу. Правда, іноді вони можуть прийти і без поклику, самі. Тоді це називають містикою, містичним випадком, що здатний зламати лінійність буття. Ми відчуваємо любов, яку так проникливо описав Платон у «Бенкеті»: «Любов повинна соромитися ганебного і прагнути до прекрасного, без чого ні держава, ні окрема людина не здатні на великі та добрі діяння». Містики часто говорять про злиття в любові, але це важко сприйняти людині, яка не схильна до екстазу і не є ні пророком, ні поетом чи навіть фанатиком. Одержимість нагадує спалах, що обпікає. Блискавка, виверження вулкана, нестримна повінь прекрасні здалеку, проте й сліпі можуть зруйнувати те, що потрібно зберегти. Кожна сліпа пристрасть завдає шкоди іншим людям своєю егоїстичністю й водночас є каталізатором тих процесів, які необхідно змінити. Це не той виняток, що може служити взірцем для наслідування. Одержимість майже завжди закінчується трагічно, навіть коли спадає її напруга.
Як ми бачимо із японської середньовічної прози XI—XIV століть, тодішня еліта вважала вульгарними прояви одержимості, егоїзму, будь-яке афішування почуттів. Існувала знакова система почуттів, яка стояла набагато вище, ніж алегорична мова західноєвропейської куртуазної епохи, бо була природніша й не поривала зв’язків з традиційною народною образністю. Варто порівняти «Повість про Ґендзі» Мурасакі Сікібу з романом «Принцеса Клевська» Марі де Лафайєт, хоч їх розділяє цілих п’ять століть. Обидві письменниці належали до двору, обидві шукали справжні почуття, обидві бачили життя з вікон карети, почуваючи легку заздрість до простого люду, не скованого суворістю етикету. Вони бачать очима серця цей недосконалий світ, намагаючись облагородити його властивими їм чутливістю, ніжністю, покірністю. Через те їх можна читати через століття.
Ось перед нами текст Мурасакі Сікібу:
«Якось тихої місячної ночі, коли над морем в небі не було ні хмаринки, Ґендзі раптом здалося, що він дивиться на ставок біля свого рідного дому, і безмежна туга стиснула його серце. Він відчув себе самотнім мандрівником, котрий бреде невідомо куди і не знає, що чекає його попереду. У безоглядному русі рвонулась до столиці його душа, та, шкода, перед очима виднівся лиш острів Авадзі».
А це текст Марі де Лафайєт:
«Йому здавалось божевіллям не те, що він з’явився сюди, аби глянути па принцесу непомітно для неї, а те, що він вирішив видати їй власну присутність, адже він був свідком того, чого ніколи ще в житті не бачив. Йому видалось надто великим зухвальством раптово серед ночі постати перед жінкою, якій ще жодного разу не оповів про своє кохання. Як він міг уявити, що вона побажає його вислухати, а чи не справедливіше очікувати, що вона обуриться від думки про небезпеку, знаючи про випадковості, що можуть трапитися? Мужність покинула герцога, й він уже кілька разів ладен був повернути назад, не видавши своєї присутності».
І в першому, і в другому уривках нерішучість молодих чоловіків зображається різними засобами, але психологічний ефект досягається: від самозаглиблення до пробудження самоусвідомлення. Ґендзі складає вірш, його почуття самотності дістає полегшення через естетизацію. Герцог Немурський наступної ночі знову приходить в сад, щоб побачити принцесу, але та, відчувши його присутність, ховається у віддалених покоях, наче місяць у хмарах. Ні, там немає нічого про місяць, але я, як читач, відчуваю цю присутність.
Недомовленість, незакінченість, повторення тих самих ситуацій під різним кутом, залежно від настрою, — хіба так не легше усвідомити минущість життя на тлі руху небесних світил і хвиль моря, цей танець життя з посмішкою чи без неї на його обличчі? Гольбейнівський танок смерті надто примітивний у порівнянні з буддистською круговертю життя і смерті. Втім, у японській культурі середніх віків, а ще раніше у китайській, мало що від буддизму. Тут панує естетика дзен або чань, яка спонукає людину розвивати почуття, помічаючи красу, й насолоджуватись нею до останньої хвилини життя.
