— Хороший день, чи не так? — ризикнув Барт заповнити незатишну мовчанку.

— Еге, — поважно кивнув рибалка, — нічогенький… Вам допомога не потрібна? Може, мені сісти лівим бортом? Щоб вам сонце в око не било — ач як вирячилося…

Художник здивовано пирхнув:

— Вирячилося… Це вже точно. Та, вельми вдячний, не треба пересідати. Я вже все, вважай, закінчив.

— А, ну чудово, бо я вже намірявся відчалювати. От лише гонорар від вас дістану — і до хати…

— Що, даруйте? — вразився Барт: — Ви сказали — гонорар?

— Аякже, — лукаво усміхнувся рибалка, — винагорода за використання моєї подоби. Що дивуєтесь — невже погана? Я її все життя, вважай, готував — для цієї нагоди…

Нарешті Барт збагнув, що старий бавиться з ним, немов хлоп'я — з дурним цуценям. Отак от, друже, не слід плекати нісенітну провину… Рибалка зареготав, та наскільки зичливо, що де вже тут ображатися.

— Та не лякайтесь, — весело порадив він. — Якби я хотів підзаробити, то возив би туристів на Лисий Острів і лишав би там. А потім віз додому — найщедріших. А з вас що взяти? Хіба попросити намалювати портрета — так ви все одно вже впоралися… Та раджу вам усе ж таки відкупитись — ну, як це, символічно. Щоби угода набула чинності.

— Угода?! — Бартові вже почало здаватися, що він таки проспав і нині додивляється свої химерні світанкові сни.

— Ну, звісно ж. Угода про використання копії, — терпляче розтлумачив рибалка. — Так, принаймні, чинять на острові Фаеллан.

Старий зітхнув і мрійливо задивився на млистий небокрай.

— Щось я не чув про такий острів. У всякому разі не в нас в Архаді.

— Еге ж, ви не чули, — кивнув рибалка. — Мабуть, тому, що острова Фаеллан не існує.

— Розкажете?

Рибалка лукаво зиркнув на художника:

— Скучили за мамчиними казками? Коли так, то гріх не розповісти…

…Мерла — саме так звали старого рибалку — від самого малечку пов'язав своє життя з морем. Воно й не дивно — усе узбережжя платило подушне цьому щедрому, але свавільному феодалові. Море годувало, але й вимагало особливої до себе шани; щоправда, із настанням купального сезону відступали навіть закони природи — рибалки починали пити граппу і крутити романи з туристками, які швидко п'яніли від вина й курортного сонця.

Мерла не був винятком, та одного дня він підчепив рибинку, яку витягти був не в змозі. Вона була танцівниця, носила лише червоне, пила граппу не розбавляючи й встигла вже тричі відмовити юному рибалці. Він приносив їй рожеві коралі та уламки давніх амфор, які встеляли дно Месабрської затоки. «Знайдеш цілу, — вуркітливо промовила вона, поклавши пишні перса та шинквас, — тоді й приходь…» Відтоді Мерла став запеклим нирцем, марнуючи дні й ночі у своєму човні, дно якого замість рибальського знаряддя встеляли замулені уламки минувшини. Злощасна амфора приходила до нього у снах, але не насправжки, та Мерла з властивою всім рибалкам упертістю не полишав пошуків.

Одного дня у своєму археологічному запалі він заплив надто далеко; спускався вечір, і Мерла, втомлений і розмачулений, мов пес у зливу, вже не ладен був плисти назад. Неподалік виднілися скелі, і Мерла, думаючи, що його віднесло до Лисого Острова, вирішив переночувати на березі. Та уявіть собі його зачудування, коли замість скелястого узбережжя, куди він ще змалечку вештався полювати на мідії, перед молодим рибалкою постала занедбана кам'яна гавань.

Рибалка ходив молом мов громом побитий, розглядаючи несподівану дивовижу. Це було невелике містечко, витесане зі скелі, різьблені арки, східці й балюстради здіймалися ошатними терасами, чиї витончені обриси свідчили про неабиякий митецький хист невідомих каменярів. «Невже ніхто не знає про це місце? — дивувався Мерла. — Бо, якби знали, — вирішив він, — тут би вже й клаптя не лишилося, вільного від туристичної параферналії…» Натомість тут було неймовірно порожньо. І неймовірно гарно, хоч і моторошно водночас.

Наче зачарований, Мерла рушив углиб містечка, йдучи засипаною піском бруківкою поміж ошатних колись будинків, з вікон яких нині визирало хіба пагіння дикого винограду. Та ось, коли Мерла розглядав кам'яного фонтанчика посеред круглої площі, у мертвій тиші покинутого міста пролунав звук чиїхось квапливих кроків.

За мить на площу вибігла дівчинка в гаптованій камізельці та явно завеликих на неї штанях. Вона рвучко роззирнулася, розкуйовдивши коротку витку чуприну, і швидко попрямувала до Мерли.

— Ви не знаєте, як тут швидше вийти до гавані? — відсапуючись запитала вона.

Мерла махнув рукою в бік узбережжя, та коли дівчинка налаштувалася бігти далі, він здогадався запитати:

— Зачекай! Що це за місце? Як зветься?

Вона зміряла його пронизливим поглядом темних очей:

— Фаеллан. Даруйте, я мушу бігти. Там корабель… боюсь, щоб не відпливли без мене.

— Корабель?! — вразився Мерла: — Який корабель? Там же немає жодних…

Проте дівчинка не слухала. Підкинувши на плече плетену сумку, вона чкурнула вулицею, і скоро стихло навіть відлуння її кроків. На якусь коротку мить Мерлі стало страшно, але він швидко переконав себе, що в гавані мусив бути човен чи катер, якого він просто не розгледів. Так чи інак, молодого рибалку блукання містом більше не вабило, тож він поспішив до узбережжя, аби влаштуватися на ніч у власному човні.

Йому вдалося навіть розвести вогник із плавнів та підсмажити собі на вечерю смугасту скумбрію. Потім Мерла довго сидів, споглядаючи вогонь, в якому, йому уявлялося, танцює жадана жінка, спалахуючи іскрами браслетів та пломеніючи злетами багряної сукні.

Прокинувся він удосвіта, коли над морем ще курилася сива вранішня мла. Покинуте місто спало сторожко, немов вартовий пес, прислухаючись та розплющивши одне око, тож Мерла, почуваючись не надто затишно, поспішив відшукати весло, аби плисти додому. Втім, місту таки вдалося затримати його на якусь хвильку. Розсунувши вчорашні знахідки, сповиті чіпкими зеленими водоростями, рибалка натрапив на те, чого ще вчора в човні не було. Амфора. До того ж, ціла. Хоча нині амфора трохи зблідла, обтесана хвилями, вона й досі залишалася мальовничою і поставною. Червона випалена глина з чорними фігурками бігунів… Така, ну майже така, приходила до Мерли в його бентежних снах. Але звідки вона взялась у човні?

Він роззирнувся, шукаючи невідомого благодійника, але навколо — та сама лунка порожнеча. І якесь немовби очікування. Тут уже Мерлина душа метнулась під п'яти, і він заходився веслувати так швидко, наче йому хвоста припалили. Відпливши трохи, Мерла озирнувсь, аби востаннє пересвідчитися, що місто йому не примарилось. Обриси Фаеллана ховалися в імлі, але на березі ще можна було розгледіти дві постаті — високий чоловік, чия статура здалася Мерлі напрочуд знайомою, обіймав за талію струнку жінку в червоній сукні…

— Отака історія, — підсумував Мерла. — Ну, і як вам?

Барт вищирився й поцілував пучки пальців, немовби нахвалюючи добірний частунок.

— Отож-бо… Так от, я тоді вирішив, що Фаелланові потрібні були мешканці. Настільки, що місто просто скопіювало мене і моє… сновиддя. Не забувши щедро за те віддячити.

Барт зачудовано хитнув головою.

— А жінка?

— Яка жінка?

— Ну, та, заради якої ви обнишпорили дно всієї Месабрської затоки!

— А, ця, — рибалка витрусив вулканічний попіл із жерла своєї титанічної люльки. — Вона, як виявилося, була повією, і та амфора була їй потрібна, як зайцю — бубон, — він зітхнув: — Проте мені приємно іноді уявити, що та, котра залишилась у Фаеллані, була саме такою, про яку я мріяв. Я не зміг більше потрапити на той острів… Може, то й добре — бо це ж як би я ділив її зі своїм двійником?

Перед тим, як розпрощатися зі старим, Барт Антолій подарував йому свою механічну запальничку, аби, за рибалчиною пропозицією, скріпити угоду. Старий зрадів подарунку, бо, як він стверджував, саме запальнички йому і бракувало.

Приїхавши додому, художник переніс месабрський ескіз на полотно. Але картину він так і не продав. Потім він жартував, що не має права на відтворення й розповсюдження чужої душі. За свою запальничку він придбав лише можливість домашнього перегляду й легенду про острів Фаеллан. Та й те, вважай, дісталося йому задурно.