Якби йому дали другий шанс, він би навіть і не вагався.

Сторожко теленькнув дзвінок. Раз, вдруге… Цього разу, проте, ніхто не відгукнувся.

— То ви кажете, його так і не знайшли? — Натанів сусід скептично підібгав губи. — Невже правда?

Натан Вара поважно кивнув, надливаючи запітнілий келишок з анісовою настоянкою. Коли її добряче охолодити, у білястій гущавині починали витанцьовувати блискучі кольорові зірочки. Пиятика тоді перетворювалася на процес вельми медитативний і споглядальний. Натан мав якраз такий настрій.

За вікном швидкого потяга торохкотіла нічна Архада; позаду була презентація його монографії у Сварні, загалом доладна й виважена, мов чайна церемонія; попереду — затишні, присипані пухнастим порохом архіви Труада. На вулиці люто хльоскав холодний дощ, у вагоні було тепло, м'яко й дозвільно. Хотілося говорити про щось таке мудре і трошечки нетутешнє.

— На жаль, — скорботно промовив фольклорист, — такі були часи. Йому довелося знищити всі копії свого трактату. Це, безперечно, величезна втрата для нас, нащадків… Навіть ті уривки, які дійшли до нас, свідчать про напрочуд глибоке розуміння причинності світу, властиве авторові «Виправдання…».

Натан замислився. А що, непогано сказано. Особливо ж коли зважити на конотацію. Причинності світу… Світ, відтак, причинний. Він, Натан Вара, давно це підозрював.

— Особливий жаль викликає той факт, що ми втратили текст, написаний людиною, яка пережила війну і стала свідком формування нового світогляду, будучи при цьому нащадком старого світу. Кажуть, його мати була чарівницею.

— Та ні, — задумливо відказав сусід, — це ви щось плутаєте.

Натан Вара здивовано блимнув і щільніше приладнав окуляри, змусивши себе придивитися до сусіда, хоч кольорові блискітки поступово емігрували з келишка в навколишню дійсність, заважаючи розбирати деталі. Той був високий і смаглявий, з-під лискучих чорних пасм проглядав гострий погляд, губи глузливо вигинались, і взагалі він мав такий вигляд, мовби всі довкола повдягали штани навиворіт і ніхто того не помічає. Нахаба, подумав фольклорист.

— А ви, може, знайомі з родиною Олаха Труадського? — іронічно поцікавився Натан.

Сусід гостро зломив чорну брову:

— Я? Хіба мова про мене? Чи не здається вам, пане Вара, що ви трохи заглибоко занурились у… так би мовити, предмет своїх досліджень?

Хіба я називався йому? — здивувавсь Натан. Він не міг пригадати такого, але сусід знав його ім'я, отже, певно, називався. Але якось зовсім про те забув.

— До чого це ви ведете?

— Та от до чого, — усміхнувся сусід: — Ви переповіли мені зміст своєї монографії — вельми своєрідного, як на мене, дослідження, — і я не можу не зауважити однієї дивної деталі: ви говорите про старожитні вигадки так, мовби йдеться про історичні факти. У вашому викладі різниця між дійсністю та фантазіями надто непевна. От я й питаю: а чи бачите ви її взагалі?

Натан завмер із порожнім келишком на півдорозі до столу. Він щойно пережив не надто втішне дежавю — після презентації до нього підійшов якийсь газетяр, неприємний такий тип у потертому сірому костюмі, і запитав щось подібне. Автор, заскочении зненацька, ледь не вдавився канапкою, а газетяр, мовби й не чекаючи на відповідь, паскудно всміхнувся й пішов собі геть.

— Чи знаєте ви, добродію, — хряпнувши келишком об стіл, хрипко відказав Натан, — таку простеньку теорему: реальним є те, що має реальні наслідки? От, приміром, міф про Єрухалом призвів до утворення руху хіліастів, які в повоєнні роки ледь не скинули владу труадського князя? То яка нам нині різниця, був Єрухалом чи ні?

На його подив, нахаба-сусід здригнувся і, прикусивши губу, відвернув погляд до вікна.

— Я розповім вам історію, — значно м'якше продовжив Натан, — яка трапилася з моїм другом. Він був художник, обдарований хистом бачити дивовижне там, де іншим ввижалося тільки нудне й буденне… Якось він поїхав до гірського хутора понад річкою, в якій, оповідали, вночі можна побачити відображення чарівного міста. Не знаю як, але йому вдалося там щось розгледіти. Він повернувся до Сварни й намалював це місто. Я бачив ті картини… І, знаєте таке неможливо вигадати — про таке можна хіба мріяти, марити кілька століть поспіль, аж доки марево не стане цупкішим за камінь…

Натанів сусід знову заусміхався, пускаючи очима зловтішні бісики.

— То що ж тут такого? Ваш приятель мав добру уяву чи, може, яке добре куриво…

— Можливо, — знизав плечима Натан. — Але якось, посварившись зі своєю агентинею, він зник невідь-куди. А потім на одній із його картин, посеред вулиці того міста, з'явилася деталь, котрої там раніше не було — грубий смугастий шарф, що його носив художник перед тим, як зникнути, бо якраз тоді хворів на застуду.

— Оно як! — ще ширше заусміхався сусід. — Яка розкішна легенда! А ви, часом, не думали складати казки? Для старшого шкільного віку? Ні? Невже ви, доросла людина, поважний учений, можете вірити в подібне безглуздя?

Натан знизав плечима. Зітхнув. А й справді! Барт Антолій, напевне, вирішив шукати кращого життя деінде та й поїхав собі, лишивши на полотні такий своєрідний автограф. Та й усе. Нічого більше.

Сусід дивився глузливо. Ну, звичайно ж, доросла людина, поважний учений… це все про нього. Дурисвіт, ось він хто. Казкар-нездара.

— Та не журіться, — усміхнувся чорнявий. — Ще знайдеться той ваш знайомий. Хоч, певне, вірити в таку легенду значно приємніше, ніж у щось інше, сумне і брутальне… Чи не так?

Натан не відповів. Він затято розглядав посічені дощем краєвиди за вікном. Його добрий настрій десь зник, не лишивши й цидулки. Потяг тим часом рипнув гальмами, сповільнюючи ходу. За вікном блимнула розмита назва якогось містечка. «Моїра»… Натан придивився — звідколи це назви станцій пишуть на кой-не? Мойра, тобто доля, призначення, кінець мандрівки… Та ні, це було б уже занадто.

Це йому, певне, здалося… Назва блимнула і пропала. Скреготнувши колесами, поїзд став.

— Моя станція, — повідомив Натанів сусід, підводячись. — Дякую за частунок. На добраніч, пане Вара. Приємних снів.

— Я не бачу снів, — пробурмотів Натан Вара йому навздогін. — Ніколи не бачив…

Чорнявий сяйнув глузливим усміхом і зник за дверима.

— Агов, зачекайте! — підскочив Натан: — Ви забули свій…

Та поїзд уже рушив, лишаючи позаду просякнуту дощем станцію і чудного Натанового сусіда. На сидінні навпроти лежав забутий ним згорток жовтого паперу, сповитий грубою пакувальною мотузкою.

Якусь хвильку Натан вагався, та зрештою він усе ж таки вирішив оглянути пакунок — ану як там знайдуться якісь відомості про забудькуватого власника? Жодних надписів, проте, ніде не було видно. Зітхнувши, Натан розгорнув пакунка. Дивно… Там була ковдра. Стара пошарпана ковдра, котру можна знайти хіба на забутому горищі чи в бабусиній скрині. Вона була стара, та ще й досі гарна: чепурне біло-червоне плетиво, блищики бісеру, м'які кошлаті китички… Натан пустив ковдру між пальцями, тішачись несподіваним відчуттям тепла й затишку. Хотілося одразу ж загорнутись у неї з головою і заснути. І бачити сни. Такі ж ясні й барвисті, як ця ковдра.

Натан Вара посміхнувся, згортаючи знахідку. Сни й дійсність… Можливо, колись він навчиться бачити різницю, і тоді нарешті настане час прокинутись. Можливо, колись. Згодом. Не сьогодні.