Столиця, як на власній шкурі пересвідчився Барт, висотувала зі своїх мешканців усі душевні соки, сповиваючи пластиком та оздоблюючи належним прейскурантом. Цнотливість була коштовним, але нетривким товаром, який у неонових променях прогресу псувався швидше, ніж риба на сонці. А Барт певною мірою заробляв якраз на власній цнотливості: він був художником, одним із небагатьох, хто не спокусився електричними конвульсіями сучасного мистецтва, залишившись вірним первісній магії природної краси.
Бартові полотна містили світ, який можна побачити, зазирнувши у власні сни або щільно примружившись, щоби світло порснуло врізнобіч, огортаючи дійсність присмерковою млою. Або ж просто відвідавши Месабр.
Бартова агентиня, єхидно шкірячись, називала його казкарем. І справді, йдучи поміж старовинними будиночками, оздобленими барвистою керамікою та мереживними простирадлами, пірнаючи під навіс із лапатого виноградного листя та виринаючи над пінявим урвищем, навколо якого срібними стрілами шугали чайки, цілком можна було уявити, що опинивсь у казці.
Власне, так воно й було. Принаймні, для Барта, котрий ні в що не вірив, чи, радше, вірив у все відразу. Так воно було і для Натана Вара, Бартового приятеля, який теж стверджував, що стоїть однією ногою в казці, хоча насправді він давно вже скочив туди з головою.
Вони познайомилися тут же, в Месабрі, давній Мессаламбрії, чиє ім'я вкоротилося, сточене корозією історії. Барт якраз закінчував одного зі своїх дозвільних ескізів, останніми штрихами окреслюючи старого вітряка, оплетеного зеленою лозою із розсипом багряних квітів. «Чоловіче, продайте мені цього малюнка, — попросив Натан Вара. — Він схожий на сон, якого я ніколи не бачив». — «Беріть так, — відказав Барт, — мені мої сни дістаються задурно».
Втім, Натан Вара наполягав на бодай якійсь матеріальній компенсації митцевих щедрот, тому художник і його купець вирушили до найближчого ресторанчика пити вино, яке тут ішло як не задурно, то за безцінь. Отож, цмулячи «чайчине молоко», як месабрійці називали витвір своїх виноробів, Натан оповів Барту про власні наукові пошуки, які наразі перетворилися на поневіряння жерця, що шалено скучив за своїм втраченим божеством.
Казки, легенди, магія… Барт слухав і впізнавав у затятому фольклористі самого себе. Проте виглядали приятелі майже контрастно: Барт гордо носив митецьку триденну неголеність і максимально барвисті шати, в яких особливе місце посідали смужки й ремінці; Натан же мав дещо безпорадний вид, завдяки, мабуть, своєму м'ятому полотняному піджакові й довірливому погляду з-за круглих скелець окулярів. їхня спільність лежала десь значно глибше, недоступна окові стороннього спостерігача, котрий, маруда, ще й пирхнув би, либонь, побачивши їх поруч.
— Ось гляньте, — вказував Вара на незмірно прекрасні руїни давнього храму, що виринали з-поміж ресторанних парасольок. — Це — храм Тахеї Елеус, доброї долі. Хто з нас лишень не молився їй? Але храм її лежить нині в руїнах, на вівтар видираються п'яні туристи, аби нашкрябати там свої криві ініціали, а тубільці намагаються якнайближче притулити свій ресторанчик, щоб і собі урвати прибутків від того вандальського шалу… Чому не відновити храм? Та ж ми, либонь, боїмося визнати в собі адептів богині, боїмося втратити лице, тобто маску сучасного цинічного, досвідченого покидька. Чому тоді не знищити храм взагалі? Е-е-е, ні… Навіть такі, якими ми стали, ми не можемо не відчувати, що доведеться різати по живому… Адже боги не можуть померти, лише заснути чи, може, втратити пам'ять.
— Пам'ять — так, — підхоплював Барт, — але пам'ять лишається. Подивіться на бабусь, що продають на береговині намиста з фарбованих мушель, чи на рибалок, які вивантажують із човнів своїх лускатих потвор: хіба щось змінилося за останні кілька століть? А вслухайтесь у назви вулиць Месабру — Русалка, Бриз, Чайка… Здається, саме море викарбувало ці вулиці з крайбережного каміння.
— Є такі місця, — побожно кивав Натан Вара. — Місця, які оминає час, як хвиля оминає узбережні скелі. Месабр, без сумніву, — одне з них. Але бризки, ядучі бризки часу сягають і сюди. На жаль, на жаль, друже мій… Чи не доводилося вам бувати в Хону? Маленькому хуторі в Альбійських горах? Ні? Що ж, дарма. Це теж одне з таких місць. Говорять, ніби там ясними ночами можна бачити потайне місто, що відбивається у швидких водах річки Ара.
Барт Антолій усміхнувся, відкинувшись у плетеному кріслі ресторанчика, який і собі заробляв на доволі-таки вигідному «вандальському шалі».
— Ви збираєте казки, Натане? Такі гарні сумні історії про примарні міста і зниклих богів? Хочете, я розкажу вам одну з таких казок? Я почув її від місцевого рибалки — старого дивака Мерли.
Художник не міг не помітити, яким котячим вогнем зблиснули скельця Натанових окулярів.
— Жартуєте? Звичайно ж, хочу! Ви зробите послугу не лише мені особисто, але й усій народознавчій спільноті!
Барт скептично гмукнув. Утім, якщо ота спільнота містить таких самих навісних фанатиків, як і Натан Вара, то що ж… їм це вже не зашкодить.
— Ну, отже… Якось старий Мерла розповів мені про острів Фаеллан — острів, якого насправді не існує.
* * *
Одного ранку Гаян прокинувся з розумінням, що він мусить відшукати бога. Живого бога. Чого б це йому не бартувало.
Біда полягала в тому, що Гаян був жерцем, вирощеним і вишколеним для служіння. Старійшини відібрали його для навчання у святилищі ще в ніжному віці, коли до нього щойно почали приходити сни про польоти над стрімчаками. Гаянові батьки, чия химерна спадковість спричинила появу всіх дванадцяти відзнак жерця на хлопчачому тілі, щиро втішилися, сподіваючись, що їхньому синові перепаде некопітка й вигідна праця. Принаймні, так вони уявляли собі служіння Айну, божеству доброму й невибагливому. Якого, звісно, ніхто ніколи не бачив.
Біда була ще й у тому, що Гаян, вихований у сім'ї працьовитих і простодушних ткачів, приніс із дому, крім окрайця хліба й теплої ковдри, ще й розуміння служіння божеству як роботи — такої ж серйозної та відповідальної, як і всі решта. Спершу, казав він собі, доки ти ще ходиш в учнях, подаєш теслі рубанок чи жерцю — ритуального ножа, тебе, власне, й не повинно обходити, що виготовляє майстер і хто замовник. Та чимдалі відповідальнішими ставали Гаянові обов'язки, тим менше він розумів, із чим йому доводиться мати справу.
— Звідки ми знаємо про бога? — питався він у старшого жерця.
Той бентежно озирав юного послушника, дратівливо смикаючи ріденьку сиву борідку. Гаянова щиросердна допитливість була тяжким випробуванням не лише його віри, але й терплячості.
— Божественне буття вимірюється самим існуванням всесвіту, — нарешті значуще відповідав жрець.
— А, е-е, більше ніяк не вимірюється? — не вгавав Гаян. — Звідки ж тоді ми знаємо, який він, чого хоче?
— Ну, ось послухай, — зітхав старий. — Якщо небо похмуре й сонця не видно, ти ж усе одно знаєш, що воно є — десь там, за хмарами?
— Так! Але я ж бачив сонце! А якби не бачив, то думав би, що то хмари світяться, як надходить день… Чи бачив хто Айну? Може, ви, панотче?
— Не мели дурниць! — лютився той, і цілком даремно, бо Гаян зовсім не глузував, а щиро сподівався знайти бодай одного свідка хоч би якого завалящого богоявлення.
Після цього Гаянові, переважно, доручали вигрібати стійла храмових овець, і проблема божественного на якийсь час втрачала свою актуальність. Але, швидко встановивши тісний зв'язок теологічних бесід і копирсання в овечому гної, Гаян відмовився від пошуку істини у досвіді жрецької братії. Він вирішив шукати бога самотужки, а знайшовши, взяти нарешті до рук той матеріал, із якого твориться професійне священнодійство.
Був пронизливо сонячний ранок, коли Гаян, віднині молодший жрець, кощавий і вихрастий, але наділений тією гордовитою поставою, котру здатні виховати лише регулярні урочисті відправи, спинився на порозі святилища, аби набратись наснаги перед далекою дорогою. Сонце немовби теж зупинилося на якусь мить, зачепившись гарячим краєм за пелехату чуприну сосен на сусідньому узгір'ї. Гаян усміхнувся сонцеві, в яке повірити було значно легше, ніж у божий промисел, і в ту мить йому здалося, ніби між соснами прозирає хибка хатина, що примостилася над самим урвищем. Молодий жрець ніколи не бачив там ніяких хаток, та й справді, придивившись, він збагнув, що то лише мішанка світла й тіні проміж дерев. Що ж, усміхнувся до себе Гаян, я йду шукати бога, а світ уже з порога підкидає мені якусь ману.
