— Знаєте, панотче, — сказав коваль, присівши на Гаянів поріг, — поки ви в той Труад ходили, у нас тут купа всього відбулося.

— Та ну, — скептично гмукнув Гаян, чудово знаючи, що «подією» за евдейськими мірками могла стати навіть купівля кметовою дружиною нового шалика з мальвами.

— Це ж ви ще не чули! — зрадів коваль: — А в нас дурник Бузь повісився!

— Чого ж це? — вразився Гаян. — Чого ще йому бракувало?

— А хто його зна… Кажуть, він перед смертю цілком доладний став, припинив бачити невідь-що та реготати як дурний. А потім каже: як, мовляв, так жити можна… І повісився. А ще, знаєте? Тілла заміж вийшла. За Марушчиного Ганя.

— А! Нарешті! — Гаян зітхнув. — А то вже думали, так сама й лишиться вікувати.

— Ну! Все вона за вашим, панотче, братчиком сумувала. За тим, що у війну згинув.

Молодий жрець замружився:

— Мені теж… його бракує.

— Ну, то звісно, — кивнув Кей, — все-таки родина. А ще — ледь не забув! — до вас тут один гість навідувався, все розпитував, що та де.

— Який ще гість?

— Та… Ніякий такий… У мишастому плащі з каптуром. Олах казав, ви знаєте.

Гаян ледь не підскочив, ураз пригадавши нетутешнього добродія із його чудним попередженням: «Скажи йому… Скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане». Олах сказав, що то був вартовий, а бог тоді ще стенув плечима і промовив: «Це ж ви їх створили».

Гаян так і не зібрався розпитати Айну, але після сельджабської навали він неоднораз згадував той вечір, роздумуючи, чи не було часом гостеве попередження погрозою. Так чи так, поява вартового нічого доброго не віщувала, отож не слід було відкладати задумане на невиразне потім.

Проте молодий жрець не знав, із чого йому починати. Якби мова йшла про людину, що собі спить, слід би шукати її вдома, але Айну був усюди й не був ніде; він приходив, коли йому заманеться, і Гаян зовсім не був певен, що той потребував якоїсь домівки. Те, що евдейське святилище не було богові оселею, Гаян збагнув уже давно. Айну почувався там, як привид на поминках; його вівтарем був брід коло запруди, і танок при багатті, і світлотінь поміж олив… Гаян обійшов усі куточки, де він колись зустрічав бога, але жоден порух не виказував його присутності.

Якось після звичних ранкових славоспівів, Гаян присів на приступці храму, задумливо озираючи округу. Легкий морозець притрусив траву і східці сизим інеєм; Гаянові було холодно навіть крізь пухнастий ліжник, у котрий він загорнувся, прихопивши перше, що стрибнуло під руку. Молодий жрець не знав, що йому робити далі й чи є в тому бодай якийсь сенс. Багато років тому він став на цю дорогу, але дорога, як годиться, надурила його, принадивши обрієм, і…

Раптом Гаянові ясно згадалось, як він стояв тут, на цій же приступці, коли ще будучи молодшим жерцем намірявся обійти півсвіту, аби знайти тому світові задовільне пояснення. Тоді він ще подумав, що всесвіт просто з порога підкидає йому ману — тінь хибкої хатинки на сусідньому узгір'ї… Гаян притримав подих, а тоді зареготав мов навіжений. Яка ж то була мана?! Він нікуди не мусив іти, бо вже тоді він мав перед очима й пояснення, і відповідь на всі запитання. От тільки він не зумів іх побачити!

Зараз на узгір'ї не прозирало жодних сторонніх обрисів. Але Гаянові це було байдуже. Він кинув ліжника й ледь не бігцем подався шукати дорогу нагору. Стежка була крива і благенька, як бідарський талан, тож Гаян обдер свою останню парадну мантію на якихось вражих шпичаках та гіллі. Це вже, правда, не важило ані крихти, і пошарпаний, зате затятий Гаян вибрався на верхів'я пагорка й роззирнувся.

Галявинка не мала нічого бартого уваги, окрім хіба краєвиду. З того пагорка видно було все містечко, нині сонне й незграбне, огорнене першими цівками диму з димарів. Видно було храм, смішний і невиразний, коли дивитися згори. Дійсно, виснував Гаян, бог міг би обрати для себе таку… точку зору.

Він знав, що не помилився. Однак слід іще було виконати пораду колеги з храму Йогде, і Гаян не мав жодної певності, що це спрацює. Ця порада видавалася йому трохи наївною та якоюсь навіть недоладною. То була вранішня молитва, таке собі побажання доброго ранку і, як завжди, прохання бути почутим, звернене до всесвіту…

Гаян зітхнув, пригадуючи.

Шма колейну Елохай хамаавір шена мейай-най атнама мейафапай.

Почуй нас, Той, що скидає сон з очей, сновиддя — з повік.

Шма колейну Елохай ханотейн лаяейф коач.

Почуй нас, Той, що надає сили заслаблим.

Шма колейну Елохай матір асурім.

Почуй нас, Той, що звільняє бранців.

Шма колейну Елохай…

Ця молитва була іншою, не подібною до тих гімнів, що звучали у храмах. Вона не потребувала жерців та ритуалів, бо її святилище містилося прямісінько в серці. Якщо, звісно, воно ще не цілком затерпло.

Договоривши, Гаян розплющив очі й роззирнувся. Нічого не змінилось.

Дійсно, а на що він розраховував? На те, що ось тут, просто зараз відкриються осяйні двері в захмарну далечінь? На те, що світ вивернеться підбоєм назовні — тому лише, що він, Гаян, вимовив кілька слів? Ха! Гаян привітав себе з безболісним завершенням розумового затьмарення й розвернувсь, аби йти геть.

І ледь не впав, перечепившись через якусь колоду. Як же він її раніше не помітив? Гаян люто вилаявся, пригадавши блюзнірську юність — покалічений палець болів немилосердно. І звідки ця колода взялася, стрибнувши під ногу, наче якийсь непоказний… поріг? Гаян ошелешено підняв погляд і побачив, що край галявини між двома ялицями бовваніє похилена халабуда. Слід було вглядатись, аби вирізнити між гіллям благенький навіс, півпрозорі подоби стін і за плетеною завісою — кучугуру картатих ліжників. Гаянове серце теленькнуло вівчарським дзвіночком, та мужньо ігноруючи раптову слабкість у колінах, він навшпиньки рушив ближче.

Мешканець халабуди солодко спав, заховавшись десь у потаємних надрах ковдр, лише лікоть та край світлої чуприни прозирали між подушкою, смугастим рядном та хутровиною.

Гаян розгубився. Що йому робити далі? Чи має він право… втручатися? Може, краще лишити все як є? Може…

Він легенько поторсав сновиду за плече. Той пробубнів щось несхвальне й накрив голову подушкою. Гаян погриз ніготь, роздумуючи, а потім поторсав сильніше. Айну дратівливо чмихнув і відмахнувся. Гаян прикусив губу. Ні, не так він собі це уявляв, зовсім не так…

Нарешті Айну розплющив одне око й осудливо зиркнув на гостя:

— Ну?! — сонно промимрив він. — Якого біса?

— Е-е-е, я… — Гаян присів навпочіпки: — Пробач, коли я невчасно… Але ти спиш уже чотири роки. З гачечком. От я й подумав…

— Скільки?!

Айну стражденно насупився, а потім, крекчучи, сів на ліжку. Вигляд у нього був кволий і скривджений, а в нечесаній чуприні заплуталась пір'їнка. Гаян мимохіть усміхнувся. Айну роздратовано зиркнув на нього, скрививсь і потер скроні.

— Оце так задрімав, — він ніяково усміхнувся. — Не голова, а горщик із бджолами… А чого ти раніше не явився?

Гаян соромливо кахикнув:

— Та я, е-е-е… не знав, як це робиться. Думав у книжників розпитати, ну, в Труаді. Про замовляння Мертвих Імен, і…

— Ти що, дурний? — миттєво підкинувся бог. — Збожеволів? Це ж наче як із душі зробити опудало, тирсою набити й ґудзики — замість очей!

— Та мені пояснили, що це… не годиться. Там одні вже спробували, навіженці, у храмі Йогде…

Айну підняв на жерця тяжкий тьмяний погляд, майже як тоді, давно, пропонуючи йому навіч познайомитися з безоднею. Гаян навіть замружився, але нічого страшного не відбулось.

— Та-а-ак… — протягнув бог. — Отже, Магараль і його здібні учні…

— Еге, вони, — озвався Гаян. — А я навіть пообіцяв повернутись і помогти навести лад.

Бог скептично гмукнув:

— Ти диви. Пообіцяв? Та ще й, либонь, від мого імені? Хоча, що я нарікаю, це ж твоя робота… Ну, пообіцяв, значить треба йти.

Айну рвучко підвівсь, але відразу ж був змушений спертися на стовбур найближчої ялиці. Гаян збентежено спостерігав за ним, починаючи підозрювати, що чотири роки вимушеного сну не минулися богові задурно. Щось та й змінилося…