Роззирнувшись, я угледіла чоловічка, який мчав, мов ґедзем вкушений, розштовхуючи перехожих та хвацько перестрибуючи через повалені стіни й колони. Був він маленький і кострубатий, вбраний у щось рясне й недоладне, наче капустяний жмут. Та який би чудний він не був, чоловічок, схоже, знав, де шукати тутешнього князя! Повагавшись лише якусь мить, я помчала за ним.

Чудернацькою була ця гонитва. Чоловічок біг усе швидше і швидше, здавалося, зовсім не чуючи моїх відчайдушних зойків із проханням зачекати, лише бурмотів безнастанно: «Ой, запізнююсь! Ой, лишенько!» Зрештою він зник із-перед моїх очей, завернувши за ріг, а рвонувши за ним, я з'ясувала, що знову потрапила на той самий майдан із поваленою колоною, звідки почалася гонитва. От тільки оратор уже десь завіявся, а на його місці сиділо четверо добродіїв, тобто двоє добродіїв і двоє добродійок, котрі, схоже, були занурені в шалено цікаву гру з якимись кубиками й фішками.

— Даруйте, шановні! — звернулась я до них. — Тут чоловік пробігав, маленький такий нечупара… кострубатий, наче будячок. Ви не бачили куди?

Гравці підняли на мене замислені погляди й раптом, неначе змовившись, вони вказали руками напрямок — кожен в інший бік.

— А… он як, — зітхнула я. — То, може, ви знаєте, де тут мешкає князь?

— Жодних шансів, — сказала сувора поставна панна в пелерині, фарбованій білим і багряним.

— Вона просто дуже маленька, — промовила друга жіночка, граючи зичливими ямочками на щоках. — Так і не встигла вирости.

— А я, до речі, знаю його, — вагомо промовив кремезний дядько з дужими червоними долонями. — Хороший хлопець, та й у справі тямить.

Четвертий — юнак у полотняних штанах і синій свитці — труснув світлою чуприною і глянув співчутливо:

— Нащо тобі князь? Не йди, бо знаєш, що буде? — він чиркнув по горлянці ребром долоні й висолопив язика.

Дивно це було, дивно й лячно. Я підібрала сумку й поквапилася піти собі далі. Місто крутило вулицями як бажало, тож невдовзі я знову помітила, що блукаю знайомими місцями. Слід було все ж таки запитати дорогу, бо шансів вибратися звідси самотужки в мене, схоже, не було.

Неподалік на рештках якогось обеліска сиділа бабця з маленьким білим козеням на колінах.

— Ви не знаєте, — запитала я, — де тут князь живе?

Бабця зиркнула пронизливо, сяйнувши мерехтливим сріблом зіниць:

— Та відки ж мені знати, доню?

— А чоловічка такого недоладного не бачили? Він біг швидко, певне, спізнювався…

— Авжеж. Усі спізнюються, — промовила вона, — бо поспішають. А ти от сядь, як я, почекай — може, наздоженеш.

Це була, що не кажи, цікава думка. Та все ж таки я вирішила ще трохи поблукати. І таки наблукалася вдосталь, не знайшовши і сліду князівського вістового. Втомившись від марних пошуків, я надумала присісти, і тут-таки виявилося: бабця знала, що говорить… Варто було мені притулитися до якоїсь теплої каменюки, як із-за рогу вигулькнув мій миршавенький знайомий. От правда, не сам — із загоном однаковісіньких дужих вояків.

— Хапайте її, хапайте! — заволав чоловічок, вказуючи на мене: — Це вона — зрадниця і втікачка!

— Що, оце-от лихо у штанях? — реготнув один із вояків, котрі швидко мене обступили, відрізавши шлях до втечі.

— Так-так! Тримайте її!

— Це помилка! — лише і встигла зойкнути я. — Кого ж це я зрадила?

— Як кого? — здивувався будячок. — Його князівську високість, звісно. Зараз ідемо до палацу, де тобі зачитають вирок. А потім стратять. Ну, рушаймо веселіше!

Довелося мені йти за чоловічком, в оточенні збройного ескорту. Стратять? Ну, це ще ми побачимо. А тим часом з'ясується, де живе тутешній князь. Котрого я, виявляється, вже встигла зрадити. Дивина, та й годі!

Князівський палац знайшовся якось сам собою. То була висока похмура будова, поплямована визубнями і слідами вогню. Чоловічок пірнув у темний коридор, і, йдучи слідом за ним, я потрапила до великої зали, наприкінці якої бовванів трон — або вівтар. Щойно ми зайшли, до нас наблизився високий чоловік, чиє обличчя ховалося під сірим каптуром. На його поясі метелявся мідний каламар.

— Та-ак… — хрипко промовив він. — Тебе звати як, нещастя?

— Мене? — вжахнулась я. — Я… не знаю!

— Все збігається! — кивнув кучерявий. — Це — вона! Зачитайте вирок!

Зала почала поволі наповнюватись, і я впізнавала всіх тих, кого бачила на вулицях Єрухалома: ораторів, гравців, дозвільних перехожих; прийшла навіть бабця з козеням, спираючись на цупкого дрючка. Останнім увійшов високий поставний молодик, чимось подібний до одного з гравців — дужого і владного дядька. Я вже бачила його колись, от тільки де? Всі присутні шанобливо вклонилися.

— То що, знайшов її? — запитав молодик, звертаючись до миршавенького.

— Аякже, високосте! — запопадливо вигукнув той. — Ось вона, брудна чаклунка, що знається з мерцями й пустельною нечистю!

Натовп осудливо зашумів, хитаючи головами.

— Оприлюдніть звинувачення й вирок! — звелів князь.

Це було просто жахливо — я ніяк не могла згадати, коли та за яких обставин бачила його… Чомусь це видавалося мені важливішим за всі на світі вироки, от тільки пам'ять пручалася, мов незаймана… Я не могла згадати навіть власного імені, то де вже пригадати чиєсь чуже?

— Е, бок! Пропало твоє життя! — зітхнув чоловік у каптурі, виходячи вперед та розгортаючи якийсь сувій.

— Засуджується, — розпочав він, — безіменна заброда сумнівного походження: за пихатість і зарозумілість, за порушення кордонів та вимог здорового глузду, а також за втечу від реальності, здійснену за обтяжуючих обставин. Владою, даною нам вродженою поміркованістю, засуджуємо звинувачену до страти через відтинання голови.

— Голову — геть! — радісно заволав кучерявий.

Вояки підхопили мене під лікті, вочевидь, прагнучи відвести мене до місця неминучої страти. Сумка моя випала з рук просто на порохняву долівку й розкрилась, явивши світові біло-червоне плетиво. Ковдра! Якось я зовсім про неї забула! Я ж мусила віддати її… віддати комусь…

— Що це таке? — зацікавився князь.

— Не підходьте до неї! — верескнув вістовий: — Вона справжня! Ти, — він люто зиркнув на мене, — ти принесла дійсну річ до міста снів?! Князю, не торкайтеся її!

Князь тим часом підходив ближче — поволі, мовби крізь стромовину.

— Я сплела її для князя перевертнів, — проказала я, збагнувши нарешті призначення цієї ковдри. — Для тебе.

— Хто ти? — здивовано запитав князь.

Боже мій, та я ж знаю цей голос! Він підібрав ковдру, продовжуючи напружено дивитися мені в лице, наче силкуючись щось згадати. Червоні та білі нитки, блискучий бісер та пухнасті китички ковзнули між його пальцями — такий знайомий, до крику знайомий рух…

— Я щоночі бачу тебе уві сні й щоранку не хочу прокидатись, — проказала я. — Я втекла, нічого тобі не сказавши… Вибач мені, Кею!

— Що це? — він бентежно роззирнувся. — Всього лише мій сон?

— Це — наш спільний… Єрухалом, — мовила я, відчуваючи, як просочується в серце живильний струмінь полегкості. — Час прокидатись.

Він прокинувся пізно, коли гарячі патьоки сонця вже сіялися крізь плетені фіранки, веселково плескаючи по ліжку й долівці. Ще якусь довгу блаженну мить він лежав, спроквола пригадуючи, де він, хто він, і куди подівся звичний гуркіт трамвая за вікном. Нещодавнє минуле вертало поволеньки й неохоче, наче хитрий скнара, що не бажає віддавати борги. Однак довелося.

Зрештою Барт згадав і вокзал, що передував потягові, і неприємну мізансцену, що передувала вокзалу. І приємну ніч, що передувала неприємній мізансцені. Чому лишень так мусить бути? Чому обов'язково треба вбирати невимовне в шати нікому не потрібних слів… Та ще й таких безглуздих! Геть здуріла його вірна й віддана — аж занадто! — агентиня, вирішивши, що за його, Барта, допомогою їй вдасться організувати впорядкований побут і здорову сім'ю. І двійко малят на солодке.