У цій корчмі, судячи з бундючного вигляду її завсідників, збиралися грошовиті купці, тож господар озирнув мене з певною підозрою.

— Гюнайдин! — непривітно мовив він. — Не алирсиниз?

Ну що тут скажеш, чесне слово! Я лише стенула плечима і, простягнувши йому долоню з блискучим камінцем, тицьнула пальцем у щось більш-менш їстівне на вигляд, що його якраз несли котромусь із замовників. Хазяїн ухопив камінця й заходився зацікавлено розглядати його на світло. Зрештою він запопадливо закивав і вказав рукою на вільний столик коло завішаної килимами стінки. При цьому, правда, підозра з його погляду нікуди не поділась… Але їсти хотілося до нестями, тож я вирішила не зважати.

Отож, поки я споживала своє замовлення, яке виявилося надто гострим, надто пряним невідомо чим, хазяїн примружено позирав у мій бік, щось швидко товкмачачи своєму помічникові. Це мене бентежило, і я вже зібралася йти, аж тут коло мого столика виник якийсь незнайомий суб'єкт у темному повстяному халаті. Не питаючись мого дозволу, він присів поряд. То був невисокий смаглявий дядько, трохи схожий на скуйовдженого ґава.

— Сен де амма делі ха оглум! — глузливо промовив він.

— Даруйте? — якомога ввічливіше проказала я.

Незнайомець ляснув себе по чолі, заусміхався:

— Кажу, ну і дурень ти, синку!

Ага! По-перше, він знав мою мову, а по-друге… Синку? Оце так новини!

— Покарай мене Ілла, то ти з Архади! — не знати чому зрадів незнайомець. — Бююк чаршиси… тобто, е-е-е, цей ринок тобі, либонь, усі баки заморочив?

— Ну… тут таки трохи гамірно, — обережно промовила я.

Незнайомець зареготав:

— Гамірно, є? Ха-ха! — Нараз він посерйознішав: — Та хай би там як, не слід отими скельцями світити перед усією корчмою. Бо знаєш, що буде, є? — він черкнув по горлянці ребром долоні, висолопив язика і знов зареготав. Ну що за чарівний веселун!

— Дякую за попередження, — зітхнула я, підводячись, — та я мушу йти.

Він — от біда! — підхопився разом зі мною.

— Спішимо, є? Вино? Куриво? — він лукаво примружився: — Гарненькі дівчатка? Є на що купити, є? Я знаю ринок, знаю, де дешевше!

О! Чимдалі веселіше!

— Даруйте, але мені треба якнайшвидше знайти того, хто покаже мені дорогу на Єрухалом. Маю там термінові справи.

Дядько сів, тобто, швидше, впав на лаву, кліпаючи очима.

— Е, джаним… Ніхто тут не ходить до Єрухалому, хлопче, — повідомив він. — Ніхто не знає дороги. Хіба маджнун, — він гидливо сплюнув на втоптану долівку. — Ті знають.

— Значить, мені потрібно знайти отих маджнун, — зітхнула я. — Це складно?

Він змовницьки заусміхався, перехилившись через столик:

— Складно — ні. Дорого — так.

Я знизала плечима. Чомусь я була певна, що моїх заощаджень вистачить для оплати цієї прогулянки. Дядько схвально кивнув, простягаючи мені долоню:

— Джума.

— Е-ее… Еллан, — знайшлася я.

Він радісно потис мені руку, поплескав по плечі й виголосив:

— Тамам, Еллан! Товаришуй зі мною — буде тобі щастя!

Згодом я мала нагоду переконатися, що вчинила правильно, не виправивши Джуминої помилки. Подорожуючи разом із ним вулицями Бедестану, я збагнула, що не бачила тут жодної жінки — окрім тих, звісно, що на продаж. Не те, щоб моє вбрання чи зачіска робили мене аж такою вже подібною на хлопця, та Джума, здається, просто не був готовий побачити в самотньому подорожньому когось іншого. На моє запитання щодо тутешніх жінок він зауважив, що від них, мовляв, лише блуд і сором, отож доводиться їх зачиняти вдома і взагалі пильнувати як око в лобі. Правильно, щоби блуд часом не вивітрився… Чарівні порядки, що не кажи.

Джума, схоже, знав тут абсолютно все. Маджнун? Ні, в Бедестані їх нема. Ніхто їх, клятих, сюди не пустить. Чому клятих? Бо вони — всі як один божевільні, брудні чаклуниська, що знаються з мерцями й мішаються з пустельною нечистю. Що значить — мішаються? Тут Джума зареготав і ткнув мене ліктем в бік. Ясно… Значить, шукати маджнун слід десь там, у пустелі…

Виявилося, через кілька днів вирушає караван за трояндовим маслом і прянощами, який, прямуючи до землі Сахнех, ітиме якраз повз їхню стоянку. Джума, який планував приєднатися до каравану, пообіцяв і мене туди прилаштувати. Він взагалі настільки перейнявся моїми проблемами — і моїми грішми, — що мені довелося збрехати, ніби я шукаю Єрухалом за дорученням Труадської Ради… Не знаю, чи повірив Джума, та його настирливість дещо вщухла, і мені навіть вдалося на якийсь час здихатися його компанії. Бо й справді, повів би мене по вино й дівок — і все, вважай, пропало моє хире маскування.

Проте вже вирушивши в дорогу, я ще не раз пошкодувала, що завчасно не розпитала Джуму стосовно особливостей подорожі пустелею. Дуже пошкодувала.

Ця дорога звалася Саабхара, що, як мені оповіли, означає «тяжкий шлях». Дуже влучне ймення, як на мене. Спершу, правда, мені навіть подобалося: цибаті верблюди зі смішними бундючними мордами, величні неосяжні краєвиди й ночівля під зорями в цілком пристойних зерібах — просторих прихистках із сухого пальмового листя. Та, як виявилося, ця частина шляху хоч і звалася пустелею, була дуже навіть обжитим краєм — порівняно з тим, що чекало на нас попереду. Скоро не лише зеріби — будь-які згадки про людське житло остаточно щезли. Зникли також останні хирляві деревця та зелене терня, що тулилось до каміння та розколин, зник імбат, свіжий вітер із узбережжя, а з раціону — все, крім якогось гидкого прісного варива. Зате разом зі шпарким вітром, що звався хамсин, з'явився колючий пісок, який краяв відкриту шкіру, забивався в ніс та очі, і не знана доти спека, від якої, здавалося, танеш, поволі розтікаючись тремким пустельним маревом. Вода, що її діставали з глибочезних криниць, була бридка і тхнула гнилизною, та й тої ніколи не було вдосталь, а я ще, до того ж, попекла собі потилицю, надто пізно здогадавшись загорнутися з головою в цупку ряднину; губи порепалися, страшенно боліли натерті всюдисущим піском підошви.

Попервах веселун Джума ще кепкував із моїх потерпань, але невдовзі й він ущух, як той далекий прохолодний імбатп; кепсько було всім, ми могли цілими днями не обмовитись ні словом, перекидаючись лише тоскними поглядами. Сил не було навіть на розмови, не те що на якісь пригоди. І все ж без того таки не минулося.

Це сталось одного вечора, коли караван, щойно впали сутінки, зупинився на ночівлю. Я все не могла звикнути до того, як швидко нестерпна спека обертається пронизливою студінню, ще якийсь час по настанні ночі мене пробирали дикі дрижаки, аж доки я не загорталась у свою ковдру й не сідала до вогню. Багаттячко було тремке і кривувате — клятий хамсин не дозволяв більшого. Але й без нього ніяк: слід було зварити остогидлу вже юшку з жиром і трохи зігрітися. Джума, мандрівник значно досвідченіший за мене, припас олов'яного кухля, в якому вечорами він заварював якесь таємниче зілля. Того вечора, зітхнувши, він вирішив почастувати й мене. Виявилося — чай, гіркий і кислий, проте гарячий! Я вмить перейнялася глибокою вдячністю до свого супутника.

— Завтра буде перша оаза, — розім'явши закляклий поперек, повідомив Джума. — А там, як Ілла зглянеться, вже й земля Сахнех.

— Це там живуть маджнун? — поцікавилась я.

Він кумедно скривився:

— Е, бок! Далися тобі ті маджнуні їдьмо з нами по трояндове масло. Купиш дешево, продаси дорого — буде тобі щастя!

Я здивовано хихотнула.

— Ти знаєш, що таке щастя, Джумо? Він замислився:

— Добра негоція — щастя. Вірний спільник — щастя. Гарячий чай, коли зимно — теж щастя. Хіба ні, є?

Він підвівся й пошкандибав кудись у пітьму, очевидячки, за якимись природними потребами. Тут-таки з другого боку почулися голоси інших подорожан, тих, що ходили збирати — хмиз? Е, аби ж то! — сухий верблюжий кізяк для вогнища. Щось вони аж надто розкричалися — незвично як на таку пору! Та скоро всі згуртувалися коло вогню, і я нарешті побачила, у чому справа.