— А я вже казав. А вони: нічого, самі приїдемо. Напевне, їх хтось згори прикрутив, що вони такі добренькі. Мені колись для своєї халтури пару старих фотографій знадобилося. Так ці архівні пацюки ганяли мене по інстанціям, як старшина салагу. Хоча, «дай» — то не «на».

Саме ці слова і мобілізували мене до негайних дій. Передивитися негативи, звичайно, потрібно, але ж яка це купа часу! А час підпирав, у будь-який момент могли з'явитися архівісти, завантажити все у «рафік» — і поминай, як звали! Дідька лисого потім підступишся. З іншого боку, мені абсолютно не хотілося сваритися ще з архівістами. Як вони такі зануди, то попсують нерви — дай Боже моїм ворогам! Найдієвіше у цій ситуації — з'явитися особисто з могутнім підкріпленням у вигляді офіційних паперів плюс моя вища філософська освіта.

Вже у приймальні директора архіву я похвалив себе за передбачливість. Бо з таблички на дверях зрозумів, що збереженням для нащадків усіх фото і кінодокументів керує не якийсь там бюрократ, а доктор наук і членкор республіканської Академії! А редактор казав — пацюки!

Директор уважно прочитав службового листа на бланку управи і підписом Генерала, а потім розгублено розвів руками:

— Вибачте, але тут якась дифамація. Тобто, я хотів сказати — вас неправильно поінформували. Ми справді забираємо на збереження оригінали негативів з багатотиражок, але в тому самому порядку, що і з інших газет та журналів. Тільки ті фото, які були опубліковані. З відповідним формуляром. А робочих матеріалів ми навіть у Давидзона не вимагаємо. Зрозумійте, архів же не безрозмірний. У нас одних районних газет біля шестисот. Навіть якщо раз на тиждень і по одному фото — скільки це вже буде? Три тисячі одиниць зберігання на рік! А є ж такі, що не по одному дають і частіше виходять. Тому нехай не умовляють, передадуть нам те, що належить згідно з інструкцією, а решта — то їхній клопіт.

— А давно ви оцей порядок для багатотиражок встановили?

— Доки їх було небагато і поліграфія шкутильгала, то такої потреби не було. А тепер, коли все налагодилося, то… четвертий рік буде.

— Як? Не з цього року?

— Ні, я ж сам це розпорядження підписував, тому добре пам'ятаю. Це, мабуть, точно хтось у редакції наплутав… ви хоч бачили ті архіви?

— Бачив, там коробок з п'ятдесят.

— І куди би ми все це добро поділи? Нам би за рік Палацу спорту не вистачило.

Я вибачився перед членкором, повернувся в Управу і подзвонив до багатотиражки. Редактор не повірив;

— Як це — ми переплутали? Щойно перед вами нам подзвонили і попередили, що машина буде завтра.

Оце уже цікаво.

Наступного ранку в кабінеті редактора замість нього сидів я і вдавав з себе акулу пера, шакала ротаціонки і… як там іще писали Ільф та Петров? Не пам'ятаю. Не в цьому суть. Ще кілька оперативників дуже вдало замаскувалися по сусідству. На прохідній теж були наші люди. Одне слово, навіть якби замість підозрюваних у вульгарному вбивстві з'явився б спецпідрозділ ізраїльських диверсантів з метою викрасти секрети виробництва «мотьчиної фабрики» з гендиректором на додачу — і у них би нічого не вийшло.

Точно у визначений час замість кремезного одноокого Моше Даяна до кабінету увійшов типовий слов'янин: молодий, худющий і десь навіть гарний. Як на мене — так занадто красивий для чоловіка, але то справа смаку. Привітався, представився, сказав, що він з Держархіву, і попросив допомоги у перенесенні негативів до машини, бо часу, мовляв, в обріз. Я водночас і вибачився, і заспокоїв:

— На жаль, мої в розгоні, позачерговий номер готуємо. Я мушу бути на телефоні. Але ви не переймайтеся, коробки легенькі. Тільки не забудьте залишити мені акт прийому-здачі, бо за ворота не випустять. У нас, знаєте, режим.

Ми з колегами мали величезне задоволення від того, як молодик кривився, струшуючи з коробок пилюку, а потім тягав їх до машини. І лише коли все було винесено і завантажено, я з безневинним виглядом простяг йому аркуш з актом, який він заздалегідь залишив у мене на столі:

— Розумієте, люб'язний, згідно з нашою міністерською інструкцією такі документи підписують керівники установ, а не начальники служб. А тут у вас замість директора заввідділом автограф залишив — і то якийсь невиразний. І потім — бланк. Для матеріальних цінностей необхідний гербовий, а у вас для звичайного листування. Просто не знаю, що з вами робити.

Молодик виразно занепокоївся.

— Та я вам довезу! Щоб двадцять раз не крутитися, я цей акт залишу, а той, що вам треба, закину додатково.

— Це не мені треба, це для порядку треба. Порядок — перш за все. Ви це мусите знати, мабуть, не вперше ж оформлюєте.

— Та я, власне, недавно — за призначенням. Молодий, знаєте, спеціаліст. У нас теж запарка, от мене і послали. Але це ж не патрони. Давайте, я відвезу і одразу повернусь. Бо мені ще треба з «Арсеналу» негативи забрати, а там уже чекають.

— Ну, раз не патрони, то й ми не будемо зайвої бюрократії розводити. Зараз я зателефоную вашому директору, і якщо він згоден підтвердити ваші повноваження, то забирайте наше добро разом із тарганами. А, до речі, як ваше прізвище? Бо тут, в акті чомусь не вписано, лише прочерк стоїть.

Я ще не доторкнувся до телефону, лише руку простягнув, як молодий спеціаліст вже опинився біля дверей. Там його лагідно прийняли двоє дебелих оперативників, закрутили руки, клацнули наручниками і принагідно дали по шиї — легенько, тільки натякнули, щоб не дригався.

Справжній акт я таки підписав. Тільки, звичайно, не про передачу негативів до держархіву, а про тимчасове вилучення як важливі речові докази по кримінальній справі. Потім уся наша кавалькада попрямувала до Управи. Найбільше перелякався водій «рафіка», якого молодик найняв за пляшку. Бо подумав, що його вплутали у якусь грандіозну аферу з крадіжкою державного майна — на великий строк відсидки. Але забігаючи наперед, скажу, що на радощах ми навіть не здали його даішникам. Списали протокол і відпустили.

Я не мав сумніву, що прилапав якщо не самого вбивцю, то як мінімум дуже причетну до цього особу. Тому своє повернення до Управи обставив у традиціях тріумфів давньоримських імператорів. Спочатку оперативники довгою вервечкою несли коробки з негативами, потім під руки не стільки вели, скільки тягли напівпритомного підозрюваного і, нарешті, позаду з безневинним виглядом ішов ваш покірний слуга.

Коли хлопці почали складати коробки в кутку кабінету Старого, він спочатку мовчки розглядав це дійство і лише згодом, зобачивши мене, поцікавився:

— Олексо, це що, у нас виїзна торгівля?

— Так точно! Речовими доказами. А ось і експедитор. Хлопці, садіть його на стілець, бо сам він, здається, ще не в змозі.

А потім до затриманого:

— Громадянин, як вас там, якщо не втямили, то пояснюю офіційно: це Управління внутрішніх справ міста Києва. Конкретно — відділ особливо небезпечних злочинів карного розшуку. Ось цей серйозний товариш — мій начальник, а я старший інспектор, капітан Сирота. Якщо вас цікавить, у якості кого ви тут опинилися, охоче поясню. Вас підозрюють у співучасті, поки що у співучасті, у скоєнні вбивства з обтяжуючими обставинами. Згідно з останніми поясненнями Верховного Суду, доводжу до вашого відома, що саме поняття «співучасть» у даному випадку означає не лише безпосередні фізичні діяння, які призвели до смерті жертви, а й свідому співпрацю з безпосередніми вбивцями з метою підготовки або приховання слідів злочину. Відповідно це тягне за собою повну міру кримінальної відповідальності. У вашому випадку — від дванадцяти до п'ятнадцяти років таборів суворого режиму або смертна кара.

«Як по писаному чеше, зараза!» — було написано на обличчі у Старого. Але він сказав дещо інше.

— Нагадайте затриманому стосовно пом'якшуючих обставин, товаришу капітан.

— А, так, вибачте. Товариш підполковник мають на увазі щиросердне зізнання і активну співпрацю зі слідством.

Красень почав поступово приходити до тями:

— Як же я можу активно співпрацювати, коли я в наручниках? І потім, до чого цей поспіх?