— Він вас фотографував?

— Він усіх фотографував, бо я у нього не перша і не остання. І боюсь, навіть не двадцять п'ята. Спочатку нормально знімав, як у ательє. Красиво так і задарма. Мовляв, батькам надішли, хай порадіють. Ну, а ми — що? Сільські дурепи. Де ми те життя до Києва бачили? А він такий культурний, у жінок навіть закурити дозволу просить… слова усі теж такі, як у книжках чи в кіно. Голову задурити вмів. І про любов, і про почуття… хоча, що я про це діло знала? Мене ж так батьки виховували. Як я у мами про «це діло» питала, то вона мені кричала: цить, як тобі не соромно! А батько, як вип'є, то своє: принесеш байстря у пелені, вб'ю обох! Тож коли Едік мене вперше на тахту завалив, я й не зрозуміла спершу, що він робити збирається. А як зрозуміла, то вже пізно було.

— Завагітніли від нього?

— Я ж нічого не тямила, а він заспокоював: я, каже, все знаю, про все подбаю. Може, й знав. Але не дбав. А як я залетіла, то знущатися почав, мовляв, якщо сучка не схоче, то кобель не скоче.

— Вибачайте, може я щось не те скажу, але можна було в профком піти, в дирекцію, до його редактора, нарешті. Чого ж ви? Не в лісі ж живемо.

— А він пообіцяв по всьому заводу порозкладати оті фото, де у мене все видно, як на кріслі у гінеколога. І ще в село послати, в кожну хату. Я ще дужче злякалася і втекла. Забігла до одної землячки, вона мені аборт організувала, тільки щось там уже не так вийшло, ледь сама на той світ не пішла. Ну, видряпалася, але бачите, яка стала? Ні здоров'я, ні життя…

— Вибачайте, що мучаю, але в мене служба така, собача. Ви часом не пам'ятаєте, де він оті знімки ховав, котрими вам погрожував?

— Сумка у нього була така: чорна, велика, там завжди фотоапарат лежав і ще щось. Він її завжди з собою носив. Отам вони в нього і були, у чорному такому конверті. Коли умовляв знятися, казав: це тільки для нас із тобою, для нас із тобою. А вже потім… усім покажу, всім розішлю…

— Заспокойтеся, він уже нікому нічого не покаже і нікуди не пошле.

— Тоді для чого ж вам ці фото потрібні? Аби знайти ту, що вбила?

— Аби вони випадково в чужі руки не втрапили. Слово таке «шантаж» чули коли-небудь? Оце те, що він колись із вами робив. Між іншим, кримінальний злочин, за це строк належить.

— Тепер знаю, а тоді поняття не мала. От і вляпалася… шкода тільки, що мене випередили. Я б його… він би у мене помучився! А з цими фотками що робити будуть?

— Знищать після суду, як речовий доказ.

— Господи, швидше б!

— Тому і прошу пригадати все, що знаєте.

На жаль, знала вона небагато. Хоча підтвердила головне: крім порнографії, підтоптаний Едік розважався ще й шантажем. І то напевне мій друг-психіатр зміг би визначити, від чого покійник мав більшу втіху: власне від сексу чи зі знущання над беззахисними дівчатами.

Технологію зваблення, даруй за цинізм, ми, звичайно, до справи підшили. В усякому разі, це дало нам підстави не тільки продовжити слідство, а й виділити мені на підмогу ще кілька інспекторів. Вони добряче розпрацювали оточення фотографа, перевірили всі його зв'язки за останні кільканадцять років. Але не знайшли двох дуже суттєвих для нас речей: де і у кого він заховав найважливіші речові докази. Складалося таке враження, що ми маємо справу не з людиною, у якої, щоправда, збочена психіка, а з якимсь раком-самітником, який лише раз-пораз визирав з-під своєї скряжки, хапав дурну рибку, що підпливала надто близько, висмоктував і викидав.

Все, що ми могли на той час розшукати традиційним, оперативним шляхом, ми розшукали. І це мусила визнати навіть прокуратура, котра хоч і не надокучала, але час від часу встромлялася з недоречними запитаннями. І на тому спасибі.

До речі, алібі прибиральниці ми, звичайно, перевірили. Воно було бездоганним. На момент убивства фотографа вона вилежувалася у витверезнику. І не вперше…

Доки оперативники трусили всіх бодай віддалено причетних, а я малював чортиків у робочому зошиті і плакався портрету Л. І. Брежнєва на стінці, у гуртожитку зафіксували один дивний дзвінок. Якийсь чоловічий голос поцікавився нашим фотографом, де він, мовляв, у себе чи на роботі? Непроінструктований вахтер (не той, що з колишніх конвойних), щоправда, поцікавився, хто дзвонить. Зачувши, що родич, взяв і ляпнув:

— До міліції звертайтеся, він чи то пропав, чи то його вбили. Бо вже і нас тут усіх передопитали, і в кімнаті навіть плінтуси поздирали. Це ляпало вилетіло з роботи — аж загуло. Проте, й мені перепало. Генерал не втримався, щоб не ущипнути:

— А ви, товаришу капітан, обов'язково беріть із собою в напарники когось із незакінченою середньою освітою. Такого, що від життя не відірвався. І тоді ви будете робити філософські узагальнення, а він працюватиме зі свідками і речовими доказами.

Я хотів, звичайно, огризнутися, що в усій Управі незакінчену середню освіту має тільки мій безпосередній начальник — Старий. Атестат зрілості екстерном, звичайно, до уваги не береться. Але щось мене стримало від продовження дискусії. Я тільки сказав:

— Єсть бути ближчим до життя!

І пішов до редакції.

Після екскурсії у морг редактор був, як шовковий: без офіційності, але й без амікошонства. Та й решта співробітників, із блатняками включно, після багатогодинних розмов з нашими оперативниками вже не позирали на мене зверхньо.

— Я розумію, товаришу капітан, — делікатно почав журналістський начальник, — це не від вас залежить, але коли приблизно ви закінчите слідство?

— А що, виникли якісь проблеми?

— Власне, дві. Одна велика, а друга маленька, але похідна. По-перше, нам же треба когось взяти на його місце.

— Ну, так беріть, міліція тут до чого? Ви ж його бачили, оскаржувати не буде, хіба що у страшному сні.

— Та ви розумієте, для того, щоб взяти іншу людину, нам треба звільнити попередника. У даному випадку — в зв'язку з фізичною смертю, формулювання таке.

— Ну, так звільняйте.

— Та ви розумієте, кадровики вперлися. Кажуть, виключно на підставі свідоцтва про смерть, а нам його загс не видасть без вашої довідки.

— Тепер я знаю, що робитиму, коли за мною прийде смерть. Я зажадаю від неї довідку від того, хто її послав. Із круглою печаткою… Добре, давайте другу проблему.

— Ви ж опечатали лабораторію, а нам треба терміново передати негативи в державний архів. Звідти вже двічі дзвонили.

— А навіщо це їм? Хіба ви свою газету туди не надсилаєте?

— Надсилаємо і не тільки туди. Але газета — то один архів, а фото-кіно — зовсім інший. Вони навіть у різних приміщеннях. Преса біля Золотих воріт, а фото-кіно у Софійському заповіднику. Ви хіба не звертали уваги? Це ж коло вас, там і вивіска є на стіні.

— А ви що — негативи раз у п'ятирічку здаєте? Бо їх же там, на стелажі, пригадую, коробок зо тридцять стоїть, якщо не більше.

— Та ми їх раніше взагалі не здавали — і негативи, і позитиви. Республіканські, обласні і міські видання — це я знаю зі старої роботи — щороку відсилають. Але не всі поспіль, а тільки ті фото, що друкувалися. А це якийсь новий порядок завели з минулого року, що тепер і робочі матеріали треба здавати, і багатотиражкам теж.

Я тільки розтулив рота, мовляв, вигрібайте своє добро, а щодо довідки, то я попрошу у начальства у порядку винятку — ще до закінчення слідства. І раптом ледь не прикусив собі язика. Я ж ті негативи на світло не розглядав, повірив тому, що на конвертах написано! Ану там в якусь підбірку передовиків затесалася зовсім інша тематика? Адже будь-який фотограф як знімає? Доки до кінця котушку не доклацає, проявляти не буде. Тож цілком ймовірно, що мій бригадир-передовик і Едікова русалка на якійсь плівці — сусіди.

Коли я зайшов до лабораторії, усвідомлення своєї геніальності втратив миттю: коробок було з п'ятдесят і у кожній лежало десь приблизно тридцять — тридцять п'ять конвертів з касетами. Загалом — мало не дві тисячі «одиниць збереження» — так, здається, називаються вони у архівістів. Тому я одразу порадив редактору:

— Ви б пояснили цим, які негативи у вас вимагають, що так просто здати всю цю гору неможливо. Тут грузовик у директора просити треба…