– Чому ти так гадаєш? – дихнув він мені у вухо.
– Це Бонепенні був на даху вежі, – сказала я. – Бонепенні кричав «Vale!». Він підробився під голос містера Твайнінґа. А ви скинули його тіло в діру.
Пембертон увібрав повітря носом.
– Тобі Бонепенні розповів?
– Я знайшла мантію й конфедератку, – розтлумачила я. – Під черепицею. Я додумалась самотужки.
– Ти дуже кмітлива дівчинка, – сказав він мало не із жалем.
– А тепер ви вбили Бонепенні, і марки ваші. Принаймні були б ваші, якби ви знали, де вони сховані.
Скидалося на те, що мої слова розлютили його. Він сильніше стиснув мені руку, упинаючи великого пальця в м’яз. Я скрикнула від болю.
– Чотири слова, Флавіє, – процідив він крізь зуби. – Де ці бісові марки?
У довгій мовчанці, що запала, у запаморочливій болісті я знайшла рятунок, вислизнувши у свої думки.
Це вже кончина Флавії? – промайнуло в мене в голові.
Якщо так, чи дивиться на мене зараз Гаррієт? Чи сидить вона просто зараз на хмарині, спустивши ноги додолу й кажучи: «О ні, Флавіє! Не роби цього, не кажи ні слова! Небезпека, Флавіє! Небезпека!»
Може бути, однак я її не чую, певно, через те, що я далі від неї, ніж Фелі й Даффі. Або ж вона любила мене менше від них.
Сумний факт, але з трьох дітей Гаррієт лише в мене не залишилось жодних спогадів про неї. Фелі пережила вісім років материнської любові й берегла їх, як скнара. І Даффі наполягала, що, хоч їй виповнилося лише три роки, коли Гаррієт зникла, вона цілком ясно пам’ятала струнку, розсміяну молоду жінку, котра вбирала її в накрохмалену сукенку й чіпець, садовила на килимок на осяяному сонцем лужку й робила світлини розсувною фотокамерою, до того як пригостити її огірковим розсолом.
Ще один укол повернув мене назад до реальності – голка увігналась глибше.
– «Ольстерські Месники». Негайно кажи, де вони.
Я тицьнула пальцем у куток ями, де переснована тінями лежала зжужмлена носова хусточка. Коли промінь пембертонівського ліхтарика мотнувся туди, я відвела погляд геть, потому підвела очі, як, кажуть, робили стародавні святі, шукаючи порятунку.
Я почула його до того, як це невідомо що навернулося мені на очі. Пролунало здавлене гурчання, неначе величезний механічний птеродактиль летів над ремонтним гаражем. За мить розлігся страхітливий звук зіткнення й посипався дощ зі скла.
Приміщення над нами, над ямою, вибухнуло мигтючим жовтим світлом, у якому плавали хмарки диму, немов душі покійників злинули вгору.
Прикипівши до місця, я уп’ялила очі прямо в повітря на дивовижно знайому примару, що, здригаючись, навалилась на яму.
Я очманіла, подумала я. Я з’їхала з глузду.
Якраз над головою, тремтячи, немов жива істота, було днище «ролс-ройса» Гаррієт.
Не встигла я й бровою повести, як почула звуки розчинюваних дверей і ніг, що стрибають на підлогу наді мною.
Пембертон шмигнув до сходів, деручись угору, немов спійманий пацюк. Нагорі він стишився, відчайдушно намагаючись пролізти між краєм ями й переднім бампером «фантома».
З’явилась безтілесна рука й схопила його за комір, висмикнувши з ями, наче рибу зі ставу. Його черевики щезли у снопах світла наді мною, і я почула голос – голос Доґґера! – що казав: «Даруйте мою незграбність».
Пролунав нудотний хруст, і щось гуркнуло додолу, як мішок із ріпою.
Я ще була в заціпенілому стані, коли з’явився привид. Увесь у білому, він легко прошмигнув у вузьку щілину між хромом і бетоном і навально, погойдуючись, шугнув до ями.
Щойно він схопив мене в обійми й заридав у мене на плечі, я відчула тендітне тіло, що дрижить, як лист.
– Пуцьвірінку нетямущий! Пуцьвірінку нетямущий! – кричав він на всі заставки, притуляючись набубнявілими губами до моєї шиї.
– Фелі! – сказала я, очманівши від подиву. – Ти замастиш олією свою найкращу сукню!
* * *
За порогом ремонтного гаража, у Коров’ячому провулку, коїлося щось несусвітне. Фелі ридала, стоячи навколішках і міцно обхопивши мене за талію. Поки я стовбичила там нерухомо, здавалося, наче між нами пощезла вся задиристість і на мить Фелі та я стали однією істотою, що полощиться в місячному сяйві тінистого провулка.
І потім, напевно, тут виник із повітря увесь Бішоп-Лейсі, неквапно виступаючи з темряви, кудкудакаючи на осяяній ліхтарем сцені й переповідаючи одне одному, хто що робив, коли звук зіткнення луною розійшовся по селищу. Усе це скидалося на сцену з «Бригадуна», де селище помалу повертається до життя на один день кожні сто років.
«Фантом» Гаррієт, прекрасний радіатор якого був пробитий через те, що його використали як таран, тепер тихо стояв і курів перед ремонтним гаражем, і вода цівками текла в пилюгу. Кілька кремезних чоловіків – мені впало в око, що одним із них був Туллі Стокер, – відсунули важкого автомобіля, щоб Фелі змогла вивести мене з ями на яскраве, жагуче світло, що його розливали великі круглі фари.
Фелі підвелася з колін, але все ще хапалась за мене, як молюск за лінійний корабель, і збуджено торохтіла:
– Ми пішли за ним слідом. Доґґер знав, що ти не повернулась додому, і, коли він постеріг, що хтось вештається будинком…
Вона вперше за все моє життя так доладно говорила, звертаючись до мене, аж я стояла там, насолоджуючись плином адресованих мені слів.
– Звісна річ, він зателефонував до поліції; потім сказав, що коли ми підемо вслід за ним… якщо ми не засвітимо фар і будемо триматися дуже позаду… О Боже! Ти б бачила, як ми мчали провулками!
Старий добрий мовчазний «ролс», промайнуло в мене в голові. Тато розлютиться, коли побачить завдану йому шкоду.
Віддалік стояла міс Маунтджой, щільно кутаючи плечі в шалик і бісом дивлячись на зяяння діри на місці дверей у ремонтному гаражі, немовби таке крищуче паплюження бібліотечної власності було останньою краплею. Я спробувала перехопити її погляд, але вона напружено бликала у бік свого котеджу, немов у неї було вже по маківку хвилювань для одного вечора й треба повертатись додому.
Місіс Мюллет теж була тут, із опасистим коротуном, котрий явно спиняв її. Напевно, це її чоловік, Альф, промайнуло в мене в голові: далеко не Джек Спретт,[133] яким я його малювала в уяві. Якби вона була одна, то кинулась би до мене, схопила б в обійми й зайшлась плачем, але Альф, здавалось, ліпше розумів, що панібратствувати привселюдно не дуже правильно. Коли я їй слабко усміхнулась, вона витерла набіглу сльозу пальцем.
Цієї хвилі з’явився пан Дарбі, виглядаючи так безтурботно, наче вийшов на вечірній променад. Мені впало в око, що, незважаючи на позірну розслабленість, він прихопив із собою чорну медичну валізку. Його хірургічний кабінет, один із покоїв його помешкання, розташовувався просто за рогом на Хай-стрит, і він, мабуть, почув звуки битого скла й тріснутого дерева. Він уважно оглянув мене з голови до п’ят.
– З тобою все гаразд, Флавіє? – запитав він, присунувшись ближче, щоб зазирнути мені у вічі.
– Усе чудово, дякую, пане Дарбі, – чемно відповіла я. – А ви як?
Він сягнув до кишені по м’ятні карамельки. Ще не видобув він паперового пакунка, як у мене вже слинка потекла, як у пса; після довгого полону й кляпа в роті м’ятні карамельки прийшлись би до речі.
Пан Дарбі кілька секунд попорпався в карамельках, обережно вибрав ту, що здавалася найменш бажаною, і пхнув її собі до рота. За мить він уже чимчикував додому.
Маленький натовп дав дорогу автомобілю, коли той повернув із Хай-стрит у Коров’ячий провулок. Щойно він рвучко загальмував перед кам’яною стіною, його передні фари освітили дві постаті, що стовбичили під дубом, – Мері й Неда. Вони не підійшли ближче, а стояли там і несміливо всміхалися мені із затіння.
Чи бачила Фелі їх укупочці? Гадаю, що ні, бо ж вона й далі торохтіла про те, як вони мене рятували. Якби вона їх запримітила, я могла б побачити на власні очі сільську чубанину – із вискубуванням волосся й зубами, які вони б випльовували, як випльовують соняшникову лузгу. Якось Даффі сказала мені, що, коли справа доходить до добрячої лайки, зазвичай перший удар – за дочкою сквайра, і ніхто ліпше за мене не знає, що Фелі здатна на це. Так що я, не тамуючи гордощів, заявляю, що в мене вистачило самовладання – і сміливості – непомітно передати Неду на мигах своє схвалення.
