– Як ся маєш, мій маленький пеліканчику? – невимушено запитав Макс, нахиляючи голову, як сорока, й очікуючи на м’якушку хліба у відповідь.

– Добре маю, – з осторогою відповіла я, згадавши слова Даффі про те, що Макс, як павук укусом, знерухомлює тебе й не забереться, доки не вип’є до останньої краплі всю кров із твого життя – ще й посягне на життя твоїх домашніх.

– А твій тато, вельмишановний полковник?

– У нього сила-силенна справ, то те, то се, – сказала я. І серце затріпало в мене в грудях.

– А міс Офелія? – повів він далі. – Вона все так само розмальовує обличчя, неначе Ієзавель,[94] і милується своїм відображенням у чайному сервізі?

Удар влучив просто в яблучко, як на мене, він таки перебрав міру. Його це не обходило, але я знала, що Максиміліан міг скажено розлютитися й через позаторішню вишкварку. Фелі іноді кликала його позаочі Румпельштіцхеном,[95] а Даффі – Александром Поупом-або-нижчим.[96]

Однак, незважаючи на його осоружні вподобання, часом Максиміліан видавався мені, – можливо, через подібність наших статур, – цікавим і корисним співрозмовником, доки не сприймаєш його крихітний зріст за слабкість.

– У неї все гаразд, дякую, – сказала я. – Сьогодні вранці вона мала чудову церу.

Я вирішила не докидати «лоскітливо для нервів».

– Максе, – запитала я, доки він ще не почав сипати питаннями як із мішка, – як на твою думку, можу я навчитися грати ту маленьку токату Парадізі?

– Ні, – відповів він без найменшого сумніву. – Твої руки – не руки славетного віртуоза. Це руки отруйниці.

Я мимохіть усміхнулась. Ми тримали на озброєнні цей маленький дотеп. Вочевидь, він ні сном ні духом не відав про вбивство в Букшоу.

– А друга? – повів він далі. – Дафна? Ведмедкувата сестричка?

«Ведмедкувата» стосувалося майстерності гри Дафни на роялі чи, точніше кажучи, її відсутності: нескінченні, марудні спроби вкласти неслухняні пальці на клавіші, котрі, здавалося, вислизали з-під доторку.

Боротьба Даффі з інструментом, наче бійка курки з лисицею, нагадувала наперед програну сутичку, що завжди закінчується слізьми. Проте, на татову настійну вимогу, війна тривала.

Одного разу я надибала на неї, коли вона ридма ридала, сидячи на стільчику й опустивши голову на кришку рояля. Тоді я прошепотіла їй: «Покинь це, Даффі», вона ж замість відповіді накинулася на мене, як півень-бояк.

Я навіть робила спроби її підбадьорити. Коли я чула її за «Бродвудом», я переходила до вітальні, прихилялася до рояля й стовбичила там, задумливо втупивши погляд у далечінь, немовби мене повивають чари видобутих нею звуків. Зазвичай вона не звертала на мене уваги, але якось, коли я поцікавилася: «Що за мила п’єска! Як вона називається?», вона мало не прищикнула мені пальці кришкою.

«Це гама соль-мажор!» – заволала вона й прожогом вискочила з кімнати.

У Букшоу жити було непросто.

– У неї все добре, – відповіла я. – Поринула з головою в Діккенса. Не можу витягнути з неї ні слова.

– Он як, – сказав протягом Максиміліан. – Безцінний старчик Діккенс.

Скидалося на те, що він не мав більше питань на цю тему, і я скористалася хвилинною мовчанкою.

– Максе, – розпочала я. – Ти побачив багато світу…

Зачувши ці слова, він закопилив губу й виструнчився, наскільки була змога при його куцому зрості.

– Я, щоб ти знала, бувалець, – заявив він.

– Саме так, – погодилась я, міркуючи, що означає це слово. – Тобі доводилось бувати в Ставанґері? Це могло би заощадити мені час, щоб я не шукала в атласі.

– Де? У Ставанґері в Норвегії?

«Поцілила!» – мало не закричала я. Горацій Бонепенні був у Норвегії! Я вдихнула на повні груди, опановуючи себе. Сподіваюся, Макс подумав, що це я з нетерплячки.

– Звісно, в Норвегії, – сказала я з погордою. – Хіба є інші Ставанґери?

На одну мить я подумала, що він скипить. Його очі стали схожі на щілини, і в мене жижки затряслися, коли хмари-громовиці Максиміліанового гніву заволокли небо. Але потому він хихикнув так, наче джерельна вода задзюркотіла, ллючись у склянку.

– Ставанґер – перший камінь по дорозі в Хелл… яким є залізничний вокзал, – сказав він. – Я проїжджав його на шляху до Тронхейма, а звідти в Хелл – хоч як крути, а це крихітне сільце в Норвегії, звідки обходисвіти часто відправляють листівки друзям із написом «Бажаю тобі потрапити сюди!»[97] Я виконував там концерт Ґріґа[98] ля-мінор для фортепіано. Із Ґріґа, до речі, такий само шотландець, як і норвежець. Батько з Абердина, із відразою вшився після Каллодена[99] – напевно, пройнявся сумнівами, збагнувши, що просто проміняв лимани на фіорди.

У Тронхеймі я пожинав лаври, що й казати… Критики доброзичливі, публіка ввічлива. Але цим людям, знаєш, їм не до ладу власна музика. Я ще грав Скарлатті,[100] щоб трохи опромінити італійським сонячним світлом засніжені північні краї. І під час антракту випадково почув, як один комівояжер із Дубліна прошепотів своєму приятелю: «Усе воно Ґріґ для мене, Торе».

Я слухняно усміхнулася, дарма що чула цей заяложений жарт уже разів сорок п’ять.

– Це було давним-давно, звісно, іще до війни. Ставанґер! Так, безперечно, мені доводилося там бувати. А навіщо тобі?

– Як ти туди дістався? На кораблі?

Горацій Бонепенні в Ставанґері був живий і здоровий, а тепер він мертвий в Англії, і я хочу заповнити прогалину між ними.

– Авжеж, на кораблі. Ти ж не збираєшся втекти з дому, га, Флавіє?

– Ми теревенили про це – точніше кажучи, сперечалися – учора за вечерею.

Не останній спосіб спрямувати брехню – погребти її під щирою правдою.

– Офелія припускала, що треба сісти на корабель у Лондоні; тато наполягав на Халле; Дафна обстоювала Скарборо, але лише тому, що там похована Анна Бронте.[101]

– Ньюкасл-апон-Тайн, – сказав Максиміліан. – Насправді це Ньюкасл-апон-Тайн.

Звіддалік пролунало тарахкотіння – це під’їжджав коттсморський автобус, перехитуючись дорогою між вишикуваними рядком деревами, немов курча-канатоходець. Він зупинився перед лавкою, протяжливо захарчавши в ознаменування того, що його нелегкий шлях пагорбами добіг кінця. Двері розчинилися з металевим лясканням.

– Ерні, mon vieux,[102] – сказав Максиміліан. – Як ведеться транспортній промисловості?

– Сідай, – зажадав Ерні, дивлячись просто перед собою крізь переднє скло. Якщо він і втямив дотеп, то не дав взнаки.

– Сьогодні нікуди не їду, Ерні. Просто вигріваю свої кісточки на твоїй лавці.

– Лавки призначені лише для пасажирів, які чекають на автобус. Так значиться в правилах, Максе. Тобі це так само добре відомо, як і мені.

– Аякже, відомо, Ерні. Дякую, що нагадав. – Макс зіслизнув із лавки додолу. – Так що чао, – сказав він і, трохи піднявши капелюха, попростував дорогою, як Чарлі Чаплін.[103]

Двері автобуса рвучко зачинилися, Ерні зрушив машину, яку трясло, як у пропасниці, із місця, і вона знехотя посунула вперед. І так кожен із нас вирушив своєю дорогою: Ерні та його автобус у Коттсмор, Макс у свій котедж, «Ґледіс» і я помандрували в Гінлі.

Поліцейський відділок у Гінлі розміщувався в будівлі, де колись давно був заїзд. Незатишно втиснутий між маленьким парком і кінотеатром, його напівобшитий деревом фасад понуро нависав над вулицею, бликаючи підвішеним на даху блакитним ліхтарем. Пофарбована в малоцікавий брунатний колір прибудова зі шлакоблоків приклеїлася до одного боку будівлі, як коров’ячий кізяк до тарантаса, котрому випало проїжджати повз. Я здогадувалася, що саме там знаходяться камери.