Прийняв душ, перевдягнувся й пішов на прогулянку. По дорозі зайшов до так званого «лайнера», якого називав глузливо «Бродвейською забігайлівкою», і замовив собі кукурудзяну кашу, два смажені яйця з беконом і млинець із кленовим сиропом на десерт. Це мене значно підкріпило. Я подався до Клойстера, сів у прохолодній келії між скульптурами святих і, занурившись у григоріанські напіви, почав серйозніше роздумувати над вчорашньою розмовою з Джуліаною.

Все тепер виглядало людяніше перед моїм внутрішнім зором. Дуже можливо, що Джуліана щодня ходила до шпиталю й цікавилася моїм здоров'ям не тому, щоб чимскоріше втягнути мене в нову схему жорстокостей, а тому, що я був батьком її дитини й повинен був зайняти відповідне місце в житті тієї дитини. Я, звичайно, був готовий брати на себе батьківські обов'язки. Хоч я ніяк не міг уявити гармонійного співжиття з Джуліаною. Бо досі навіть не з'ясував собі, ким вона справді була для мене. Не була вона ані коханкою, ані подругою, ані навіть доброю знайомою людиною. Вона була жінкою, яка ненавиділа мене і яку я зґвалтував. І що на цьому можна було будувати? Зрештою, вона не подавала ніяких ознак, що хотіла яких-небудь взаємин зі мною.

Тепер я теж яскравіше збагнув, у чому полягала зміна у ній. Завагітнівши, вона раптово відчула себе жінкою і, тим самим, стала привабливішою й чуттєвішою. Тепер я по-справжньому міг подивляти її як жінку.

Можливо, вона зазнала таку ж зміну в собі, як і я. Можливо, у ній зродилося навіть щось тепліше й у відношенні до мене. Глянувши в глибину своїх почувань, я був певний, що зміг би забути всі неприємності, які вона чинила мені, зміг би задля дитини зблизитися інтимніше з Джуліаною й, можливо, полюбити її. Роздумуючи так, я просидів у Клойстері кілька годин. Нарешті підвівся й пішов додому. Почувався вичерпаним, тому ліг на ліжко й відразу заснув.

Відтепер Джуліана приємно виповнювала мої сни. Завжди заходила до мене усміхнена й пристрасно цілувала мене в уста. Я втрачав межу між сном і дійсністю й починав вірити, що вона справді приходила до мене, і ми разом переживали всі ті екстатичні сексуальні насолоди. Але межа, різка й непроходима, існувала далі.

Відколи я усвідомив, що Джуліана була майбутньою матір'ю моєї дитини, почав захоплюватися нею й любити її. Досі вона завжди закидала мені, що мене тягнуло до неї тільки жадання злягатися з нею як із матір'ю. Можливо, так воно й було. Я звернув на неї увагу, як і на Шері, тільки тому, що вона була дуже подібна до моєї матері. Але чи я хотів мати її як матір? Чи в дитинстві я підсвідомо хотів брати свою матір як жінку? Відповіді на ці питання дуже затьмарені й невиразні. Та якісь комплекси я напевно мусив мати. Бо, щойно зґвалтувавши Джуліану, я знайшов нормальне синівське відношення до своєї матері; щойно коли Джуліана відчула в лоні мою дитину, я став поважати й любити її як жінку і людину.

Але непокоїло мене трішки те, що відколи я повернувся з лікарні, Джуліана ні разу не заходила до мене. Я взагалі не бачив її від того часу. Хотів поговорити з нею. Хотів доторкнутися рукою до її обличчя, відчути запах її тіла й почути її голос.

Все це виснажувало мене й ослаблювало мій ще слабкий, після операції, організм. Та одного пополудня, коли я ледве волочив ногами, повертаючись додому, помітив одним оком, що Джуліана стежила за мною крізь ледь відхилену фіранку. Мене раптово охопила лють. Значить, вона й далі безсердно гралася зі мною. Ввесь цей час спостерігала за мною здалека й бачила, як я бився в сітях непевностей, жадаючи її. Я відразу збагнув її задум: вона мала намір стояти осторонь, щоб довести мене до шалу чи нервового розладу. Усвідомивши це, я відчув наплив енергії й узяв себе в руки. Повернувся мій апетит, і за кілька днів я почувся на силах іти на роботу.

За час моєї відсутности призбиралося багато роботи. Тепер я щодня сидів у планетарії до пізньої ночі, поглинутий працею. Праця була мирром на мою зранену душу. Ущухали внутрішні конфлікти, гоїлися емоційні рани, і я входив у гармонію із самим собою. Образ Джуліани ледь зарисовувався на плівці моєї свідомости. Я давно вже не почувався так добре. Якось вийшов із роботи раніше, і мені забажалося поїхати до ресторану на Восьмій вулиці. Джінні відразу підбігла до мене, зависла мені на шиї, піднявши в повітря зігнуті в колінах ноги, й поцілувала в уста. Тоді потягнула до «мого» столика в кутку.

— Тебе так довго, Марку, не було! Я народила вже другу дочку за той час!

— Вітаю тебе, Джінні! Але я думав, що ти мала народити хлопця…

— Хотіла душа до раю, та мій чоловік не вміє робити хлопців.

— Пошли його на курси.

— Трохи запізно радиш мені! Але ми щасливі. Воно таке маленьке, таке чудове, мусиш колись зайти до нас і подивитися.

— Дуже радо. Дорогу знаю…

— Тільки не закохуйся в мою маленьку доньку! Вона не для тебе.

— Це трагедія мого життя: ти була не для мене, твоя дочка не для мене…

— Не нарікай, не нарікай, Марку. Може, третю дочку видам за тебе.

— Це мене справді втішає, матиму на кого чекати й для чого жити.

— І то довго жити! Що замовиш сьогодні?

— Картопляний суп і креветки в білому соусі з макаронами.

— Може, щось вип'єш?

— А так, я забув! Принеси два келихи білого вина. Але гарного!

— Два келихи нараз? — здивувалася Джінні.

— Один для тебе. Вип'ємо за твою донечку.

— Нам не дозволено пити на роботі, та з такої гарної нагоди я вип'ю з тобою.

Джінні принесла вино, ми цокнулися й випили по ковтку. Вино було дуже добре, м'яке й сухувате, точно таке, як я любив.

— То де ти так довго пропадав? — спитала Джінні.

— Зі мною, як звичайно, діялися дивні речі. По-перше, я боронив жінку, яка не хотіла віддати свою порожню торбинку двом грабіжникам.

— І чим це закінчилося? — затривожилася Джінні.

— Тим, що один із грабіжників прострелив мені голову, і з неї витекло трохи розуму.

— То дуже сумно, Марку. Бо того розуму і так не було забагато, якщо ти голіруч кидався на бандитів. Це, знаєш, не жарти. — сказала суворо.

— Не жарти. Тепер я знаю. Але щось у людині противиться всякому злочинству.

— І як ти почуваєшся? — спитала Джінні лагіднішим голосом.

— Тепер почуваюся добро. Але перед тим, повернувшись із шпиталю в домашнє пекло, я почувався дуже погано. Думав, що збожеволію.

— А що сталося?

— Насправді не сталося нічого. В тому-то й трагедія.

— Я не розумію.

— Бачиш, я маю стосунки з жінкою, в будинку якої живу.

— Чи ти живеш із нею?

— Ні, тільки в її будинку.

— Цікаві стосунки…

— Дуже цікаві. Зате не дуже приємні. Я називаю ці взаємини собачим зчепом. Ми — як дві собаки зчеплені задами. Коли одне із нас шарпне, в обох болить.

Я стисло описав їй суть своїх взаємин із Джуліаною.

— Ти мусиш негайно відв'язатися від неї! — твердо сказала Джінні.

— Трагедія в тому, що не можу ще.

— Чому?

— Бо ми ще зчеплені.

— Я нічого не розумію! — вибухнула Джінні.

— Я також не розумію, Джінні, особливо себе.

— Це якесь збочення — і в неї, і в тебе.

— Напевно так. У тому й суть нашого зчепу.

— Твої страви готові! — Джінні встала, принесла суп і кошик з італійським хлібом, а сама побігла до сусіднього столика, при якому саме всідалися нові клієнти.

Останнім часом я харчувався абияк, нерегулярно, тому споживав замовлені страви з великим апетитом. На завершення трапези замовив ще сирник із суницями й каву. Після вечері тепло попрощався з Джінні й подався на Західну Четверту вулицю до метро.

Наступного вечора я пізно повернувся додому, взяв душ і ліг у ліжко. Невдовзі почув, як заскрипіли вхідні двері до моєї вітальні. Тоді ледве чутні кроки наблизилися до моєї спальні, й у дверях появилася Джуліана. Я сів на ліжку й запитально дивився на неї. Мене зовсім не здивувало, що вона зайшла: я ж бо вислизав з-під її впливу. Вона була в коротенькому білому халаті й виглядала, як то мужчини полюбляють казати, апетитно.