У цьому маніфесті Фуше виразно наголошує, що не треба задовольнятися самими грішми. «Батьківщина, – веде він далі, – потребує всього, чого є надміру і що може згодитися захисникам Республіки. Є люди, що мають неймовірну зайвину білизни, сорочок, сукна й чобіт. Усі ці речі мають бути складником революційних надходжень». Крім того, він вимагає просто позабирати все золото й срібло, «métaux vils et corrupteurs»[6], які справжній республіканець зневажає, до національної скарбниці, щоб там на них «викарбували зображення Республіки, і, очищені вогнем, вони служитимуть тільки потребам усього загалу. Нам потрібні лише криця й залізо, і тоді Республіка переможе». Всі вимоги завершуються страшним закликом до нещадності: «Ми застосуємо всю повноту наданої нам влади; як зловмисність каратимемо все, що за інших обставин, можливо, називали б недбальством, слабкістю чи повільністю. Час напівзаходів і милосердя вже минув. Допоможіть нам щосили вдарити, бо інакше цей удар дістанеться й вам. Вибирайте – свобода або смерть».

У цьому теоретичному дописі вже згадано проконсульську діяльність Фуше. В департаменті Нижньої Луари – в Нанті, Невері та Мулені – він зважується на боротьбу з наймогутнішими силами Франції, перед якими з полохливою обережністю зупинилися навіть Робесп’єр і Дантон, – з приватною власністю та церквою. Фуше швидко й рішуче діє в дусі «égalisation des fortunes»[7], заснувавши так звані філантропічні комітети, куди нібито з власної волі заможні дають дарунки. Щоб цей захід не видався чимсь незначущим, Фуше відразу делікатно нагадує: якщо ніяк не скористається «багатій своїм правом полюбити режим свободи», то «Республіка має право конфіскувати все його майно». Фуше не терпить жодної зайвини, заповзятливо накладаючи руку на ті «superflu»: «Республіканцеві потрібні лише залізо, хліб і сорок екю ренти». Фуше забирає коні зі стаєнь, борошно з мішків, і кожен орендар власним життям відповідає за виконання його приписів; проконсул наказує випікати тільки хліб боротьби з усім світом, хліб рівності, заборонивши будь-яку пишну білу випічку. Щотижня таким самим робом виставляє п’ять тисяч рекрутів, споряджених кіньми, взуттям, одягом і рушницями; силоміць запускає фабрики – все кориться його залізному завзяттю. Течуть гроші й податки, збори й побори, постави й надходження, і через два місяці діяльності Фуше гордо сповіщає Конвент: «On rougit ici d’être riche», «Тут соромляться бути багатим». Та насправді годилося б казати: «Тут бояться бути багатим».

Жозеф Фуше, згодом мільйонер і герцоґ Отрантський, що з ласки короля знову побожно навернувся до церкви, за тих часів виявляє себе не тільки радикалом і комуністом, а й найлютішим, найзапеклішим борцем проти християнства. «Цей лицемірний культ треба заступити вірою в Республіку й добропорядністю», – гримить він у відозвах, і вже палючими блискавками впали перші заходи на церкви й собори. Закон за законом, декрет за декретом: «Жодному священикові не вільно ходити в сутані за межами релігійних осередків»; священиків позбавили всіх привілеїв, бо «цьому зарозумілому класові, – арґументує Фуше, – пора повернутися до чистоти первісного християнства й стати громадянами». А невдовзі Фуше вже не досить очолювати армію, заправляти правосуддям, урядувати, мов необмежений диктатор: усі церковні повноваження він теж перебирає на себе. Скасовує целібат, звелівши священикам за місяць або оженитись, або всиновити дитину; просто серед ринку шлюбує і розлучає, сходить на кафедру (звідки завбачливо прибрано всі хрести та ікони) й виголошує атеїстичних казань, заперечуючи існування Бога та безсмертя. Були скасовані християнські погребові церемонії, єдиним піклуванням про небіжчиків став напис, вирізьблений на цвинтарі: «Смерть – це вічний сон». У Невері новітній папа для своєї доньки вперше заводить громадянські хрестини, назвавши її Ньєвр на честь свого департаменту. З барабанами й сурмами вишикувалась національна ґвардія, і на майдані просто неба без ніякої церкви охрещено й названо дитину. В Мулені на чолі загону Фуше з молотком у руках проїхав верхи всім містом, розбиваючи хрести, розп’яття та ікони, оті «ганебні» символи фанатизму. З пограбованих священицьких митр і вівтарних покровів палили вогнища, а коли полум’я яскраво бухало вгору, навколо цих атеїстичних аутодафе витанцьовувала потолоч. Але боротися з неживим, з беззахисними кам’яними фігурами й потрощеними хрестами було лише половинним тріумфом для Фуше. Справжній настав тоді, коли, пройнявшись його красномовністю, архієпископ Франсуа Лоран зірвав із себе ризи й віджбурнув червону шапку, а за ним натхненно пішли ще тридцятеро священиків – успіх, що вогненним спалахом облетів усю Францію. Тепер перед своїми не такими меткими колеґами-атеїстами Фуше міг чванькувато вихвалятися, що в підпорядкованій йому окрузі розчавлено фанатизм, услід за багатством викорінено й християнство.

Можна було б подумати, ніби це витівки одержимого, оскаженілий шал фанатичного химерника! Та насправді, навіть перебравшись в удавану пристрасть, Жозеф Фуше вираховує й далі, завжди залишаючись реалістом. Він знає, що мусить звітувати Конвентові, знає також, що разом з асиґнаціями давно вже впав курс патріотичних фраз та відозв, і, якщо прагнеш зачудування, треба вдатися до мови металу. Тому, коли полки, які спорядив Фуше, йдуть маршем до кордонів, усю здобич з пограбованих церков він надсилає до Парижа. Скрині за скринями довозять до Конвенту, повні золотих ковчегів, розбитих і розплавлених срібних свічників, важких щирозлотих розп’ять і виколупаних самоцвітів. Фуше знає, що Республіці над усе потрібні живі гроші, і перший, сам-один посилає депутатам таку промовисту здобич із провінції. Депутати спершу вражені таким свіжим завзяттям, а потім вітають його гучними оплесками. Відтоді в Конвенті знають і згадують Фуше як залізного чоловіка, найбезстрашнішого, найзавзятішого республіканця Республіки.

Коли, виконавши місію, Фуше повернувся до Конвенту, то вже не був незначним і незнаним депутатом 1792 року. Чоловік, що виставив десять тисяч рекрутів, вичавив з провінції сотню тисяч золотих екю, двісті тисяч фунтів щирого золота, тисячі зливків срібла, жодного разу не вдаючись до «rasoir national»[8], до ґільйотини, звичайно ж, «pour sa vigilance», своєю ревністю, породив захват у Конвенті. Ультраякобінець Шомет публікує гімн про його звитяги. «Громадянин Фуше, – пише він, – доконав того дива, про яке я повім. Він ушанував старість, піклувався про немічних, стерігся лиха, розтоптав фанатизм, знищив федералізм. Він знову почав виплавляти залізо, арештував підозрілих, показово карав кожен злочин, переслідував та ув’язнював визискувачів». Через рік після того як несміливо, вагаючись, Фуше сідав на лави поміркованих, його вважають за найрадикальнішого радикала, і тепер, коли Ліонське повстання вимагало надто вже енергійної людини без докорів і вагань, хто міг видатись придатнішою кандидатурою для запровадження найстрахітливішого едикту, який коли-небудь вигадувала ця чи якась інша революція? «Твої дотеперішні заслуги перед Революцією, – декретує пишномовним жарґоном Конвент, – громадяни прирівнюють до завдання, що постає перед тобою. Ти маєш розпалити загаслий смолоскип громадянського духу у Ville Affranchie[9] (Ліоні). Завершуй Революцію, доведи до кінця війну з аристократами, і та руїна, яку вони готували, нехай упаде на них самих і розчавить їх!»

І в образі месника та руйнівника, «Mitrailleur de Lyon»[10], Жозеф Фуше, майбутній мільйонер, а згодом герцоґ Отрантський, уперше потрапляє на сторінки світової історії.

Книгу Французької революції рідко розгортають саме на одній з найкривавіших її сторінок, присвяченій Ліонському повстанню. Проте навряд чи ще десь, навіть у самому Парижі, так контрастно вимальовувались соціальні суперечності, ніж у цьому осередку шовкоткацтва, першому промисловому місті тодішньої дрібнобуржуазної й селянської Франції. Ще під час суто буржуазної революції 1792 року робітники там уперше згуртувались у значну пролетарську масу, гостро відмежувавшись від роялістичних духом капіталістів-підприємців. Не дивно, що саме на цьому гарячому конфліктному ґрунті і реакція, і революція прибрали найкривавіших, найфанатичніших форм.