Усе це було вже готуванням до справжньої мети. Ледве оголосили вибори до Конвенту, як колишній монастирський учитель висуває свою кандидатуру. А що робить будь-який кандидат? Одразу обіцяє своїм прихильним виборцям усе, що їм кортить почути. Отож і присягається Фуше боронити торгівлю, захищати власність, шанувати закони, велемовно виступає – бо вітер у Нанті дме більше справа, ніж зліва – як проти баламутів, так і проти старого режиму. І справді, 1792 року його обрано депутатом Конвенту, трибарвна депутатська кокарда надовго заступила вже невидну тонзуру, з якою так супокійно жилося.
Коли Жозефа Фуше обрали, йому виповнилось тридцять два роки. Він аж ніяк не був красенем. Немов справжня мара – худюще тіло, дрібне, кощаве, загострене бридке обличчя. Гострий ніс, вузькі, завжди стулені вуста, холодні риб’ячі очі під важкими, майже заплющеними повіками, водяві, наче скляні кульки, зіниці. На обличчя Фуше і взагалі на все його тіло відпущено живої речовини надзвичайно скупо; він завжди ніби під газовим ліхтарем – блідий і зеленавий. В очах – ані іскорки, почуттів – мов нема, голос нетвердий. Ріденькі пасемця волосся, брови руді й ледь видні, щоки землисті. Немов фарби забракло, щоб надати обличчю здорових барв: цей невсипущий, нечувано працездатний чоловік завжди скидається на стражденного, на хворого, що одужує.
Хто побачить Фуше, той думає: в його жилах нема гарячої, червоної, гомінкої крові. Таки правда: духом він теж належить до породи холоднокровних. Йому не звісні жодні ґвалтовні й поривні пристрасті, жінки та азартні ігри його не ваблять, вина він не п’є, не цвиндрить грошей, не виграє м’язами, його життя – лиш у кімнаті серед паперів і актів. Ніколи не проступить очевидний гнів, на обличчі не здригнеться жоден нерв. Тільки для дрібного – то чемного, то глузливого – сміху брижаться вузькі і безкровні губи, під глинясто-сірою, мовби сонною маскою не відчувається жодної напруги, очі під важкими зачервонілими повіками не зраджують ні думок, ні намірів.
Саме ця несхитна холоднокровність є властивою силою Фуше. Його нерви завжди загнуздані, почуття не зводять на манівці, всі пристрасті займаються й дотлівають за непроникним муром чола. Він нагулює собі силу, чатуючи чужих помилок, дає розпалитися чужим пристрастям і терпляче чекає, поки все догорить або хтось розкриється, втративши владу над собою: аж тоді він безжально б’є. Таке терпіння без нервів має страхітливу силу: хто може отак вичікувати й ховатись, той одурить і найспритнішого. Фуше спокійно служитиме, холодно всміхнувшись, не кліпнувши й оком, стерпить найбрутальніші образи і найганебніші приниження, жодна погроза, нічия лють не злякають цього рибокровного. Робесп’єр і Наполеон – обидва, наче вода об скелі, розбилися об його скам’янілу незворушність, три покоління, цілий народ збурився і розвіявся в пристрастях, а він, єдиний, хто їх не мав, стояв холодно й гордовито.
В оцій холоднокровності полягає властивий геній Фуше. Тіло не обтяжує й не пориває його, воно ніби й участі не бере в усій тій зухвалій і запаморочливій грі. Кров, почуття, душа – всі бентежні чуттєві елементи справжньої людини не діють у цього потайного азартного гравця, чиї пристрасті цілком перебралися до мозку. Адже цей висохлий каламар нестямно кохається в авантюрах, справдешня його пасія – це інтриґа. Але тільки духом задовольняється й тішиться Фуше, його страхітливий потяг до плутанини й крутійства найкраще й найгеніальніше ховається за пісною машкарою сумлінного й відданого урядовця – і маскується він отак усе життя. Напинати з кабінету павутиння, ховатися за актами та реєстрами, вбивати несподівано й непомітно – ось його тактика. Треба глибоко прозирнути в історію, щоб у вогні революції, в леґендарному Наполеоновому сяйві взагалі помітити його існування, зовні залежне і скромне, хоч насправді він докладав рук до всього, формуючи обличчя доби. Все життя Фуше ходить у пітьмі, та пройшов крізь три покоління; давно вже загинув Патрокл, Ахілл і Гектор, а на хитрощі вдатний Одіссей живе й далі. Його талант бере гору над геніальністю, а холоднокровність тривкіша за будь-яку пристрасть.
Уранці 21 вересня відбулися входини новообраного Конвенту до зали засідань. А вітання вже не такі святкові й пишні, як три роки тому на перших Законодавчих зборах. Тоді ще стояв посередині оббитий дамаським шовком і прикрашений білими лілеями коштовний фотель – місце для короля. А коли той заходив, збори підводились у шанобливому захваті перед помазаником. Але нині його фортеці – Бастілію й Тюїльрі – вже відібрано, і нема короля у Франції, а лише гладкий добродій, якого брутальні охоронці та судді звуть Людовіком Капетом, марудиться, мов безправний громадянин, у Тамплі, чекаючи свого присуду. Замість нього в країні порядкують сімсот п’ятдесят депутатів, що засідають у його власному домі. За столом голови величезними літерами здіймалась нова таблиця Мойсеевих законів – текст конституції, а стіни зали прикрашають – о лиховісний символ! – лікторські пучки з убивчими сокирами.
На ґалереях зібрався народ і з цікавістю споглядає своїх представників. Повільним кроком до королівського дому заходять сімсот п’ятдесят членів Конвенту – рідкісна мішанина всіх станів і професій: безпосадні адвокати й блискучі філософи, забіглі священики поряд з уславленими вояками, спритні авантюрники вкупі зі славетними математиками й ґалантними поетами. Мов хто склянку струснув – так у Франції під час революції все знизу попіднімалося нагору. Тепер саме час розвіяти хаос.
Уже розподіл місць свідчить про перші спроби впорядкування. У залі, збудованій амфітеатром і такій вузькій, що вороги говорять один одному у вічі, відчуваючи суперників віддих, у глибині внизу сидять спокійні, навчені та обережні – «marais» – «болото», як глузливо називають оцих безсторонніх у вирішальні миті. А запальні й нетерплячі, всі радикали сідають найвище – на «горі», що останніми лавами вже поєднана з ґалереєю, ніби символізуючи тим, що за радикалами стоять маси, народ, пролетаріат.
Оці дві сили й утримують терези, й між ними коливаються припливи та відпливи революції. Здобувши конституцію, відтрутивши короля й дворян, надавши прав третьому станові, буржуазія й помірковані вважають, що республіку вже збудовано: тепер вони, боронячи власну безпеку, найлюбіше хотіли б знову затамувати і стримати той потік, що надимається знизу. їхні проводирі – жирондисти Кондорсе й Ролан, представники духівництва та буржуазії. Зате ті, що на «горі», хочуть, аби могутня революційна хвиля котилася й далі, потягши за собою все те, що й досі стоїть і не зрушилось; як вожді пролетаріату, Марат, Дантон і Робесп’єр прагнуть «1а révolution intégrale», повної, радикальної революції аж до атеїзму й комунізму. Слідом за королем вони наміряються скинути й решту старих державних потуг: золото й Бога. Без упину витанцьовують терези двох партій. Переможуть помірковані, жирондисти – і революція поступово поглинатиметься мулом спершу ліберальної, а потім консервативної реакції. Переможуть радикали – тоді сколихнуться всі глибинні вихори анархії. Отож нікого з присутніх в історичній залі не стуманює святкова одностайність перших хвилин, кожен знає, що невдовзі тут спалахне боротьба на смерть і життя, за владу і верховенство. І вже те, де сідав депутат, – чи внизу, чи вгорі – заздалегідь провіщало, куди він хилить.
Разом із сімсот п’ятдесятьма, що врочисто вступили до зали поваленого короля, з трибарвною стрічкою народного обранця на грудях мовчки ввійшов і Жозеф Фуше, депутат з Нанта. Тонзура вже заросла, сутани давно немає, він, як і решта, зодягнений у звичайний, без жодних прикрас міщанський костюм.
Ну, а де сяде Жозеф Фуше? З радикалами на «горі» чи з поміркованими внизу? Жозеф Фуше вагався недовго. Він знає тільки одну партію, вірність якій зберігав і зберігатиме аж до скону. Це сильніша партія, партія більшості. Тож і цього разу, подумки зваживши й порахувавши голоси, він побачив: тепер сила ще на боці жирондистів, у поміркованих. Тому й сідає на їхні лави, до Кондорсе, Ролана та Сервана – людей, що тримали в руках міністрів, безпосередньо впливали на призначення і ділили прибутки. Там, серед них, він почуватиметься в безпеці, там він і сяде.
