У «злодіїв» нікого не було. Я поткнувся до чергової частини, аби дізнатися, куди поділися всі хлопці, і побачив там щось стороннє. Було цьому сторонньому громадянину років зо тридцять, а може, й менше. Чолов'язі, який приречено сидів у кутку на табуретці, додавали віку розкішний фінгал під правим оком і сліди свіжого гострого алкогольного отруєння на решті фізіономії. Картину доповнювали зібганий піджак із університетським значком догори дригом, краватка, що звисала з нагрудної кишені, та класично кирпатий носяра, яким бідолаха увесь час шморгав.

— Всім привіт! А «злодійська» куди поділася? Хтось склади Центрального гастроному обчистив?

— Та ні, вони у «Трьох сходинках» (народна назва популярної розпивочної неподалік перехрестя Прорізної і Володимирської — авт.). За упокій душі Кіціуса п'ють.

— Святе діло. І навіть зворушливе. Хоча надмірний гуманізм згубив уже не одну цивілізацію. А це що у вас за тінь отця Гамлета?

Черговий старшина радісно вишкірився. Він, звичайно, Уїльяма Шекспіра не читав і про його існування навіть не підозрював. Зате добре ловив інтонації співрозмовників.

— А це нам підкинули з великої Контори. Сказали, що він не по їхній часті, а по нашій. І звеліли оформити на п'ятнадцять діб. Зараз приїдуть з ленінського райвідділу і заберуть.

— Цікаво, цікаво, — я підійшов до володаря фінгала ближче. — Виходить, уже й конторські навчилися бланші ставити. Що то генна пам'ять! Як твоє прізвище, лебедику?

Побите створіння відповіло «великою і могутньою»:

— Нет у меня прозвища! Я не блатной, а геолог.

У нашому міліцейському побуті між собою ми розмовляємо якщо і не літературною українською мовою, то принаймні і не класичним київським суржиком імені Свіріда Петровіча Голохвастова. Щоправда, віднедавна розпорядженням Щербицького наше діловодство перевели на російську, а першим затриндів «языком межнационального общения», ясна річ, замполіт, решта не поспішали. Але з поваги до «старшого брата» я перейшов на московський діалект.

— Фамилия ваша как, гражданин геолог?

— Солодовников.

— А я думал — Долбодятлов. Что заканчивали?

— Ка-Ге-У в прошлом году.

— Вообще-то за пять лет проживания в Києве можно было научиться отличать украинское «прізвище», то есть, «фамилия» от русского «прозвище», оно же — «кличка».

— А мне ваш бендеровский язык ни к чему. Нас, русских, и так везде понимают.

— Естественно. Особливо на нарах. Кстати, какой ты русский? Ты или чухна болотная, или жмудь белоглазая. И чтоб знал: бендеровец — это житель молдавского города Бендеры. А тот Бандера, на кого ты подумал, через «а» пишется. Запомни, двоечник. Ладно, выкладывай, как это ты в кагебе загремел, да еще и по хулиганской статье.

Історія, що її повідав Солодовников-Долбодятлов, гідна, аби її вирізьбити золотом на мармурі і почепити на стіну чоловічого туалету геологічного факультету. Колишній студент приїхав до Києва на традиційний «День факультету». Після короткої офіційної частини розпочалась звичайна чорна п'янь. Пити було за що, бо геологи, крім дуже непоганої зарплатні, одержують ще й чималу надбавку за роботу в польових умовах, — як вони самі кажуть, «за дикість». Отут саме дикість і полізла. Молодий розвідник надр і ще кілька старших за віком колег прокинулися наступного ранку чомусь у одній з аудиторій рідного факультету. «Труби» горіли, як Москва у 1812-му році. Кинули на пальцях, кому бігти по опохмелон. Випало салазі Солодовникову. Він без пригод вибрався з червоного корпусу Університету, перетнув Володимирську і зібрався повернути праворуч до гастроному. Але щось незвичне привернуло його увагу прямо по курсу — в парку. Там біля пам'ятника Шевченку стояла група людей у вишитих сорочках і співала «Заповіт». Геолог і поліз у бійку з криком: «Националисты, вашу мать!».

На щастя, співаків супроводжувала група представників Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними співвітчизниками. А в цій організації обов'язковим є вивчення прийомів рукопашного бою. Бідолашного інтернаціоналіста скрутили і доправили у Контору на Володимирській. Там йому пояснили, що гімном буржуазних націоналістів є «Ще не вмерла Україна…», а «Як умру, то поховайте…» — це народна пісня на слова поета-революціонера та інтернаціоналіста Т. Г. Шевченка. Далі: Солодовников, виявляється, напав на делегацію прогресивних українців Канади, друзів СРСР, яких очолював сам товариш Уільям Каштан, лідер канадських комуністів. Тому це вже не хуліганство, а політична провокація, бо коли товариша Каштана підвели з асфальту, він простогнав: «Як я можу у себе в Канаді переконувати, що у вас у Союзі такий поступ, коли мене побила радянська молодь!». І нарешті: публічний натяк на те, що у наші дні радянськими вулицями вільно розгулюють націоналісти, є свідомим глумом над кадебе. Тут у товариша майора, який допитував Солодовникова, відмовили гальма і він загорлав:

— Ти, морда чалдонська! Та ми бандерівське підпілля остаточно ліквідували за рік до того, як твій тато напився в дупель і поліз на твою маму, аби сплодити таке нещастя, як ти!

Коли до геолога дійшло, у що він вляпався, з нього вилетів навіть позаторішній хміль. Тому на єзуїтську пропозицію:

— Вибирай: три роки чи п'ятнадцять діб? — жертва українського буржуазного націоналізму радісно загорлала:

— Пятнадцать суток, я уже все осознал!

Конторські змилостивилися:

— Гаразд! Але щоб ти за два тижні навчився співати «Заповіт». Та ще й без акценту. Перевіримо.

Ми посміялися над пригодами довбонутого геолога, і я зауважив:

— Скажи спасибі, що зараз не тридцять сьомий рік. Бо махав би ти і далі своїм кайлом, але вже не за великі гроші, а за пайку і під конвоєм. Років так десять-п'ятнадцять.

Сказав, а про себе подумав: де би ти був, йолопе, якби заспівав «Заповіт» на цьому ж місці, тільки не 9-го березня — офіційно, а в день перепоховання, наприкінці травня, коли у парку Шевченка під кожним кущиком по три чекісти сидить. Подумав, але не сказав. Досить, що я вже ляпнув по цій темі колись доценту Прожогіну на лекції:

— Цікаво, чого б це, на відміну від Чернишевського, жоден радянський політв'язень у зоні не написав ані «Что делать?», ані «Кто виноват?». Начебто ж люди були освічені і не за царського режиму сиділи, а за свого, радянського.

Що було! Доцент Прожогін на наших очах досивів, але не видав. Трояка, щоправда, на екзамені всмалив, але то вже дрібниці.

Нарешті приїхав «газик» із райвідділу, і гостя столиці повезли до Лук'янівського СІЗО. Потім з'явилися хлопці, які не один рік «вели» Кіціуса, і пообіцяли вже завтра зранку передати мені всі матеріали на покійного. Натяків на пляшку не зрозуміли, прямих текстів теж. Мовляв, не ти ж його прикоцав.

У кабінетику я знайшов практиканта, про якого вже забув. Дитина випромінювала радісне нетерпіння. Довелося мені виявити максимальну суворість.

— Слухати мене! Хтось невідомий чи невідомі вбили київського «домушника» Кіціуса. І підкинули труп у мішку мало не під самі наші двері. Конкретно — під отой кущик.

Я підвів практиканта до вікна і показав, під який саме кущик. Хлопець був шокований, а я продовжував:

— Ваше завдання — понишпорити поміж людьми, як мишенятко, послухати, про що вони говорять, і доповісти. Виконуйте!

Остання надія вітчизняної криміналістики почервоніла:

— А де ці люди, які про це говорять, можуть бути? Як їх знайти?

— На раз! — бадьоро почав я і замовк.

Бо й справді, де зараз люди збираються, аби поговорити? Це ж тобі не Париж, як сказав один, згадуваний мною начальник. Кав'ярень — як кіт наплакав. Та й у них не розмовляють, а швидко поглинають несмачну їжу і пійло під розлюченими поглядами тих, хто стоїть у тебе над головою, аби зайняти нарешті твоє місце. У розпивочних «Три сходинки», поблизу видавництва «Дніпро» і навпроти консерваторії клієнтура інтелігентна. Але там говорять переважно про те, з якими падлами доводиться мати справу, і хто цим падлам приробляє роги, доки вони самі заробляють на Шевченківську премію або «Заслуженого діяча мистецтв». За два кроки від того нещасного скверика, куди підкинули мішок з Кіціусом, була досить затишна пельменна, але її віднедавна окупували алкоголіки. А вони напиваються мовчки. У чергах за продуктами сваряться щодо «вас тут не стояло!» Ніяких умов для оперативної роботи!