За всю злодійську кар'єру у Кіціуса було лише два проколи. Перший раз його застукав господар квартири, який несподівано повернувся з відрядження. Але повівся мужчина досить дивно. Замість скрутити Кіціуса і викликати міліцію, він із криком: «Що, шалава, хахаля завела?» кинувся у спальню бити благовірну, котра спала сном праведниці. А Кіціус спокійненько вийшов через двері, прихопивши здобич.
Його другий провал, власне, і породив оту славетну кликуху. Я вже згадував про його феноменальне нахабство. Якоїсь ночі йому закортіло понишпорити в комоді, що стояв у спальні впритул до ліжка. А на ліжку натомленим сном спали хазяї. Спали міцно. Здавалося б — жодних проблем. І тут Кіціуса єдиний раз зрадила блатна злодійська доля. То неправда, що Кіціус добре бачив у темряві. Інакше він не наступив би на хвіст здоровенному розгодованому котярі, що відпочивав на килимі посеред спальні. Від дикого вереску переляканої тваринки господарі підхопилися, ввімкнули світло і побачили незнайомця, який очманів від переляку, бо продовжував стояти на котячому хвості. Кілька років Київ відпочивав. Хоча Кіціус узяв на себе провину лише за ту квартиру з котом, строк йому дали максимальний. У порядку, так би мовити, профілактики.
Скільки квартир він обікрав — так і залишилося невідомим. Частина його жертв навіть не подала заяв до міліції. Адже Кіціус ніколи нічого не перевертав у квартирі, нічого не розпорював і не розбивав. Це збивало господарів з пантелику.
Коли випадково спливала пропажа, вони грішили на приятелів своїх неповнолітніх діток, нечистих на руку сусідів чи далеких родичів, які ночували позаминулого вівторка, але ажніяк не на професійного злодія.
Відбитків пальців Кіціус не залишав, працював у медичних рукавичках. Свій єдиний невдалий випадок він теж урахував і ніколи більше не залазив у квартири з котами. Нова генерація «домушників» часто кепкувала з ретрограда:
— І чого ото по карнизам лазити? Ще розіб'єшся… Куди простіше продзвонити хату, переконатися, що вона порожня, виламати двері і винести все, включно з унітазом.
Кіціус у відповідь запитував:
— Ти на Київському вокзалі часто буваєш?
— Ну… а що?
— Бачив там каліку на інвалідному візочку? Він завжди на першому пероні жебрає. Так він теж колись квартири продзвонював.
Від автора: Таки справді вокзальний каліка колись був «домушником». Цю історію я чув не від Олекси, тому переповідаю сам. Той злодюга чистив квартири досить успішно. Аж доки не наколовся. Продзвонив якось, підважив двері ломиком, зайшов у кімнату і спокійненько пакується. А хату цю наймали глухонімі, ті, що по електричках фото з голими бабами продають. Який їхав, таких здибав. Він сумки набиває, а вони на кухні чай п'ють. Допили, чашки помили, зайшли до кімнати, а гість якраз їхній товар надибав. На столі розклав і милується. Глухонімі, як правило, народ міцний. Миттю скрутили незваного гостя, запакували у його ж валізу і викинули з третього поверху. Життя злодію вдалося врятувати, але спеціалізацію він мусив змінити. Цікаво, що найохочіше подають йому саме глухонімі.
Олекса Сирота:
…а ще Старий сказав мені:
— Хлопці зі «злодійської» бригади мають скинутися тобі на пляшку.
— На дві, товаришу підполковник. Одну за те, що Кіціуса не стало, хоча й гріх так говорити, а другу — що не вони, а я вбивцю шукатиму.
— Ну, ти вже, Олексо, їх не дуже… а то я тебе знаю. Колег треба любити.
— А за що, дозвольте поцікавитися?
— Ну, взагалі… — Старий так і не придумав, за що саме я маю любити «злодійську» бригаду і тому буркнув: — Іди, працюй!
А мені хіба що? І піду, і попрацюю. І не дві пляшки скачаю з хлопців, а як мінімум ящик. На знак глибокої поваги до моїх старань.
І тут я розреготався.
— Сирота, ти чого? Це в тебе «білочка» чи нервове?
— Анекдот згадав, товаришу підполковник.
— Згадав, так розказуй.
— А за нього, згідно з новим закритим указом, п'ять років дають.
— То нічого. Строк поділимо: половину — тобі, половину — мені.
— Знаю я вашу половину, товаришу підполковник. Вам, як ветерану, зауваження, а мене — сторожем на овочеву базу.
— Не мороч голову, розказуй.
— Я попереджав! Леонід Ілліч виступає на Політбюро: «Отут дехто вважає, що я небайдужий до нагород. Це неправда. Мені днями товариші з Демократичної Республіки Конго на знак глибокої поваги хотіли золоте кільце в ніс встромити — так я відмовився».
Старий посміявся і погодився:
— Точно! Тягне на закритий указ. Ти, Сирота, хоч при замполітові не ляпни. Сам знаєш, за такі речі ґнота встромляють глибоко і без усякої поваги.
— Здогадуюся. Про Кіціуса комісар «нагору» просигналив?
— А хто ж іще? Ясно, що не двірник. Той із переляку свою мітлу загубив.
Останню фразу Старого я одразу забув. А з'ясувалося, що саме двірник і його мітла додали до загалом похмурої картини слідства у справі вбивства кілька життєрадісних і світлих барв. Але про це дещо згодом. Зараз мені муляло те, що муляє кожному сискарю на початку слідства: за що зачепитися?
Від автора: Олекса і його начальник мали на увазі закритий Указ Президії Верховної Ради СРСР про кримінальну відповідальність за злісні, наклепницькі вигадки щодо основ державного ладу, КПРС, керівників партії та держави, — за умови, якщо ці вигадки не підпадають під поняття «свідома антирадянська пропаганда». За «свідому» давали до п'ятнадцяти років, а за «вигадки» — до п'яти. Сьогодні важко навіть збагнути, що під визначенням «вигадки» малися на увазі звичайнісінькі анекдоти. Але ж було! І давали!..
Олекса Сирота:
Я розреготався у кабінеті у Старого, бо пригадав не анекдот, а дещо інше — комісара Мегре.
В журналі «Огонек» якраз почали друкувати з продовженням черговий роман Жоржа Сименона. Вочевидь, у щотижневика виникли проблеми з передплатою на друге півріччя. І цей модний останнім часом французький автор мав порятувати ситуацію. Щодо роману, то там теж вбивають домушника і везуть його в багажнику автомобіля через усе місто, Париж, звичайно.
Я казав, що Кіціуса до нас на площу привезли у багажнику? Мішок пахнув бензином і ще на ньому знайшли сліди автомастила. Запасливі водії часто возять каністру з пальним і банку з мастилом у багажнику.
Так от, паризькі вбивці, на відміну від київських, мали совість. Бо хоча вбили свого злодія, але труп його підкинули не під столичну жандармерію, а в якийсь із паризьких парків культури та відпочинку. Але теж під кущик. Тільки не в мішку, а в цивільному одязі.
Роман лише почали друкувати, але я одразу здогадався, що цього разу комісару Мегре не пощастить. Редакція зробила тонкий натяк у передмові: «Традиційна форма поліцейського роману є для прогресивного французького автора лише засобом викриття наскрізь продажної системи буржуазного правосуддя, яка насправді захищає сильних світу цього». Цікаво буде дочекатися, доки цей же роман надрукують у «Всесвіті» і, порівнявши обидва тексти, встановити, чий редактор дурніший: наш чи московський. Пам'ятаю, в «Иностранной литературе» було таке: «Его рука лежала у нее между ног». А в нашому журналі: «Він делікатно доторкнувся до її коліна». Читач потім дивується: звідки наприкінці твору у героїв узялися діти?
Що робить комісар Мегре на моєму місці? Маю на увазі, коли йому підкидають вбитого домушника. Він піднімає на ноги всіх оперативників та інспекторів і розсилає по місту — послухати, що говорять трудящі, яких продажна система буржуазного правосуддя насправді не захищає. Слушна думка! Стосовно послати… зарубіжний досвід треба вивчати і впроваджувати. Мені саме підсунули курсанта-практиканта з вищої школи міліції, треба буде його розіслати якомога далі, аби воно не плуталося під ногами і не заважало слідству.
А комісару (себто — старшому інспектору Сироті) варто зазирнути до «злодійської» бригади. Ні, не по пляшку. Знаю я їх… Сирота, зачекай трохи, ми тут саме розслідуємо крадіжку у продмазі у Святошині, то може вдасться заникати пару ящиків речових доказів. Дочекаєшся. Але дещо розпитати про Кіціуса треба. Бо коли справа на контролі, зайва інформація не завадить. Маю досвід. Не встигнеш дійти до свого кабінетика, як починаються дзвінки і візити: «Сирота, де версії?» Де, де… сказав би! У риму.
