— Хто Вірі Павлівні в борщ плюнув?
— Ой, слухайте, у нас тут учора таке було, таке було! Прителіпалась якась відьма…
— З Конотопу?
— Та ні, либонь із Печерська. І почала: ото, що у вас на ціннику написано про сто двадцять п'ять 66 грамів на порцію торта, так то я вам не вірю на слово. Зважте негайно, бо я вас знаю. Таким, як ви, просту людину обманути — що дурному з гори побігти. Зважуйте отут-таки, щоб я бачила.
— А це ще що за народний контроль? Ми її знаємо?
— Та ні, кажу ж — ця відьма вперше прийшла. Але, певно, звикла командувати, бо голос такий, знаєте, аж у вухах деренчить. Ну, Віра Павлівна притягла ваги, вони у нас у кутку стоять для виду, і давай важити. І треба ж такому статися — порція аж на три грами легша виявилася.
— Все правильно. Якби важча, вона б не репетувала.
— От і я кажу. Ми ж цей торт не під циркуль ріжемо, а навмання. Сьогодні тобі сто двадцять грамів дісталося, а завтра сто тридцять дадуть.
— Молодець! Чітке розуміння принципу соціальної справедливості. Сьогодні тебе на дві копійки обдурили, а завтра — ти когось на три. Обопільне задоволення сторін називається по-науковому. Але краще скажи, дитино, ота печерська відьма заспокоїлася?
— Якби заспокоїлася, то не була б Віра Павлівна сьогодні така розстроєна. Ця баба бучу здійняла, завідуючу викликала, всіх нас у книзі скарг обписала. Ще й сказала, що знову прийде — перевірити. І як знову спробують її обдурити, то тут усім місця буде мало. Начальство з Віри двадцять п'ять процентів прогресивки зняло, тому вона так переживає. І черга он яка, самі бачите.
— Бачу. Між іншим, можеш заспокоїти Віру Павлівну. Навіть якби вона цій буйно помішаній торт грам у грам відважила, та би все одно скандал влаштувала, бо вона сюди не по солодке прийшла, а зло зігнати. Вчися, бо колись і з тебе прогресивку знімуть.
Черга і справді виявилася довгою і сумною, як собача пісня. Тому ми сумирно дочекалися своєї подвійної, зі співчуттям похитали головами і не стали забивати баки Вірі Павлівні щодо її сновидінь. Лише примостившись за незграбною стійкою, мій друг дав волю почуттям:
— Придурок він, Чернишевський, зі своїми снами! Понавигадував, а ми от тепер потерпаємо. Нам доцент Прожогін в Університеті на лекціях розповідав, що Ленін возив з собою по еміграціям лише одну фотокартку батька і аж два портрети Чернишевського.
Я прокашлявся, збираючись з думками, але сказати нічого не встиг. Бо за нашими спинами почувся розгніваний жіночий крик:
— Не кидай шматок, як собаці! Акуратно клади і чекай, доки стрілка застигне, — і за кілька секунд гнівний крик трансформувався у злоєхидно-тріумфальний, — ага! Я казала! Я казала! Знову сто двадцять два грами! Злодюги! Бандити! Я вам учора обіцяла? То я вам сьогодні зроблю! А ти у мене землю їстимеш, бидло колгоспне!
Ми з Олексою одразу все зрозуміли. «Печерська відьма» таки виконала вчорашню погрозу і з'явилася з перевіркою. Найпаскудніше, що вона стояла у черзі за нашими спинами і напевне ж чула розмову із прибиральницею. Тож, здається, ми мали шанс одержати і свою порцію лайна. Та нас порятувала Віра Павлівна.
Вона вхопила великий бісквітний торт із квіточками і навідліг заліпила ним у фізіономію істерички. Крик обірвався, бо похлинувся кремом. Коли ж принципова дама у трансі повільно, наосліп, мов та хатинка на курячих ніжках, повернулася до нас передом, ми з Олексою тихо сповзли по стінці, тримаючись за животи. Стовідсотково правий був герой однієї французької кінокомедії, коли стверджував, що тортом в обличчя — це завжди смішно. Всім, крім власника обличчя.
Олекса, витираючи сльози, просичав крізь зціплені зуби:
— Тікаймо, доки міліцію не викликали!
— Боїшся, що у свідки запишуть? Тоді ходу!
І ми рвонули на вулицю. Здається, рачки… Відреготались у сквері на лавочці. Саме на тому місці, де багато років потому вдячні нащадки дуже доречно поставлять пам'ятник Михайлу Самуелевичу Паніковському, людині без паспорта, себто бомжу. В цьому є своя символіка, бо Євген Петров, коли ще був Женею Катаєвим, теж працював інспектором карного розшуку. Щоправда, не київського, а одеського. Про інспектора Катаєва прекрасно написав у книжці «Зелений фургон» його приятель і колишній конокрад Євген Козачинський (по-блатному — Красавчик). Світла пам'ять обом. А от про інспектора Сироту доводиться писати мені, його приятелеві. Бережіть, люди, друзів, тоді і про вас після смерті хтось добре слово скаже. Та досить про сумне… Отож, коли ми досхочу нареготалися у сквері, Олекса Сирота розпалив сигарету і раптом ляпнув себе по лобі:
— А ти знаєш, я здогадуюся, хто ця божевільна.
Олекса Сирота:
Я не помилився, я навіть упевнений, що знаю, хто ця божевільна. Вона давно не стояла у звичайній черзі у звичайному магазині. Вона з тих, хто харчується в розподільнику. Її недавно опустили на грішну землю, от вона і казиться, аж Піниться. Ні, особисто я цю відьму ніколи не бачив. Але наші шляхи колись добряче перетнулися.
Ти коли-небудь чув таку злодійську кликуху як Кіціус? Хоча — звідки. Ти ж у нас учиш дорослих, як їм треба дітей виховувати. А Кіціус був саме з тих, до кого нормальних дітей на гарматний постріл не підпускають, аби не набралися поганих звичок.
І взагалі, я відчуваю, що ти щаслива людина, раз не знаєш, хто такий Кіціус. Ти, напевне, живеш у квартирі без підвіконь та карнизів. Так, сучасна архітектура не сприяє сторонній людині залазити до твоєї оселі без запрошення. Але Кіціус примудрявся. Хоча віддавав перевагу старим будинкам. Тим, що у тридцяті-сорокові роки зводилися.
В усьому світі мої колеги найбільше стогнуть саме від квартирних крадіжок. Навіть Америка не виняток. А що вже про нас казати? Це колись, за царя Панька, у кожному селі коваль робив свої замки, і двох однакових не існувало. А зараз, коли все уніфіковано, коли всі замки випускаються лише на двох-трьох підприємствах, то навіть ледачий збере за рік колекцію всіх ключів радянського виробництва. І не для того, аби їх гостям показувати.
І ще один важливий момент. Колись люди в містах усе життя квартирували в одному і тому ж будинку, в одній і тій же комуналці. Бо окрему квартиру звичайній людині давали, як орден. Яке життя у комуналці — ти сам бачив. Незручно там людям, але і злодіям не дуже світить. Завжди хтось удома крутиться, один одного знають, сторонні одразу у вічі впадають. Що залишається любителю чужих речей? Красти білизну на горищі. Уяви собі — була колись така блатна спеціалізація, досить масова. А тепер? Нові квартали, нові райони, окремі квартири. Нормальним людям так уже спільні туалети та спільні кухні остобісіли, що їх навіть не цікавить, а хто ж там навпроти через сходи живе. От і крадуть, кому не ліньки.
Пробач, відволікся. Перейдемо до Кіціуса — всерйоз і надовго.
Від автора: Оскільки Віра Павлівна більше не з'являтимвться на сторінках повісті, мушу розповісти, чим для неї все закінчилося. Нервову даму відвели до службового туалету і навіть дали казенного рушника. Вона вмилася, втерлася і зі зціпленими зубами чкурнула з магазину у невідомому напрямі. Аж закуріло! Завідуюча кілька днів переховуй вала Віру Павлівну на складі, побоюючись, що істерична дама наступного разу з'явиться у супроводі батальйону внутрішніх військ. Як з'ясувалося, «тортом по писку» — то не лише смішно, а й повчально. Мадам не наважилася зайти ще раз.
Віру Павлівну, про всяк випадок, спровадили вчитися у торговельний технікум. Вона успішно закінчила його і, за чутками, працювала директором великого продмагу десь у Старій Дарниці. Кільканадцять років по тому я зустрів її на Хрещатику. Віра Павлівна, як і в молодості, випромінювала оптимізм, а коло неї йшла дівчинка-підліток, схожа на симпатичне лошатко з колгоспного табуна.
Олекса Сирота:
Так ото ж. Приходжу якось зранку на роботу у звичному стані: виголений, вуса акуратно підстрижені, нігті підрізані, зуби і черевики почищені. Одне слово — готовий до захисту соціалістичної законності, а якщо залишиться час, то ще й честі і гідності окремих громадян.
