— Воно йде до пекла.

— Пекло. Так. Мартіне, ніколи не довіряй червонолицим. Тепер допоможи мені з одягом. Зараз саме час.

І законник вдягнув свого вчителя і роботодавця у мантію із зеленої тканини, оздоблену хутром чорного ягняти; це церемоніальне вбрання було вишите багряними та блакитними вертикальними смужками, на відміну від тих мантій із діагональними смужками, що видавали іншим баристерам, які були присутні в суді лише для спостерігання. Майлз також носив круглу шовкову шапочку, на знак свого звання доктора права. Тримаючи посох, один кінець якого прикрашав ріг, він пройшов за службовцем, який вів його з гардеробної до королівського суду, і став за бар'єр у відведеному місці. Це був Божий світ. У Великому залі одночасно проводилися три суди. Королівський суд відбувався на підвищенні у південному кінці зали, недалеко від суду лорда-канцлера, а суд цивільних справ — напроти західної стіни. Отже, Майлз був оточений знайомим туманом голосів, які підвищувались і затихали, викликали та захищали, щебетали і шепотіли.

— До того ж, я здивований, що ви ще не дійшли суті, — звернувся до баристера суддя королівського суду.

— Суть — це як стовп із мішенню, в яку важку влучити, коли їдеш верхи.

Суддя прийняв поклін Майлза, після чого продовжив таким самим наказовим тоном:

— Досить. Більше ніяких танців, — адвокат щось прошепотів йому, на що суддя відповів: — Боже борони, щоб так сталось. Як Давид каже у псалмі: Omnis homo mendax. Усі брешуть.

— Так ти ще й Давида цитуватимеш? — прошепотів Майлз собі під ніс.

Він був не в захваті від цього судді, що просто зараз кричав на ув'язненого на другому кінці бар'єра.

— Це lex talionis! Око за око! Попереджаю, я не задоволений вами!

Майлз звернувся до свого законника, що стояв праворуч:

— Цей учений суддя вже скоро покінчить зі своїми молитвами. Мартіне, якнайскоріше виводь свідків.

Майлз Вавасюр виступав проти Дженкіна, підмайстра з вулиці Сент-Джон, у справі mundrum voluntarium разом із odii meditatione, тобто у справі про навмисне вбивство купця на ім'я Радульф Страго, скоєне з ненависті. Дженкіна також обвинувачували у незаконному шлюбі — шлюбі consciencia mala[94] — під другою статуєю Вестмінстера. Майлз стверджував, що Дженкін несамовито закохався в Анну Страто, дружину заможного купця, у якого він був підмайстром. У запалі пристрасті він вирішив використати миш'як для отруєння її чоловіка, вищезгаданого Страго. А оскільки він мешкав на Сент-Джон-стрит разом зі своїм майстром, то йому не становило труднощів дістати отруту; мішечок із миш'яком знайшли у його власній скрині. Потім установили, що він умовив вищезгадану Анну вийти за нього заміж, що, за словами Майлза Вавасюра, нічим не ліпше за зґвалтування та викрадення під вигаданим іменем. Згодом Анну Страго допитали вдома і вона звинуватила Дженкіна у декількох злочинах, за які його зараз судять. Вона зізналася, що запідозрила отруєння, коли і чоловік поскаржився на «бурчання» у шлунку та «гострий біль» у кишечнику, але надто боялася Дженкіна, щоб звернутися за допомогою. Незважаючи на це, Дженкін заперечував свою причетність до вбивства і стверджував, що Анна Страго добровільно вступала з ним у зв'язок іще до смерті Страго. Він заявляв, що вона вигадала ці обвинувачення для того, щоб приховати свою власну ганебну поведінку. Він казав, що не знає, хто вбив купця, і запропонував провести судовий поєдинок, щоб довести свою невинність, але це прохання було відхилено: він був не у тому стані.

Під час цієї справи Мартін пильно спостерігав за суддею в яскраво-червоній мантії та в золотистій шовковій шапочці, який здавався йому особою, що зійшла з вітража. Він уже встиг познайомитись із ритуалами суду, вивчив французьке право, для того щоб читати судові щорічники, ознайомився зі збіркою судових рішень, а також із реєстром судових наказів. Він уже пройшов шлях од підмайстра до старшого баристера, але йому не дозволялося займатись адвокатською практикою ще п'ять років. У нього був гарний писарський почерк, і Майлз Вавасюр найняв його для закінчення відповідних судових наказів і ведення своїх загальних справ. Для Мартіна це було дуже гарною практичною підготовкою, де він вивчав те, чого не змогла б навчити жодна юридична книга. Він дізнався, що суддя та баристер вважають, що присяжний, який діяв згідно зі своїм сумлінням, був голосом Бога; але присяжний, що виправдовував в'язня, вважався відповідальним за його гарну поведінку у майбутньому. До того ж, кожен, кого присяжні визнали винним, але пізніше він довів свою невинність, міг збудити проти них справу зі звинуваченням у змові. Справи слухались у групах по три або чотири за раз, але кожен ув'язнений мав право сплатити за податкових присяжних, якщо він вважав, що це допоможе його справі. Якщо крадія визнавали винним, усе крадене майно переходило короні, а якщо виправдовували, то майно залишалося йому. Випадків повернення викраденого майна справжньому власнику майже не траплялось, і тому існувало дуже багато конфіденційних умов між обвинувачем та обвинувачуваним, які передбачали, що перший не даватиме показань, коли другий поверне частину вкраденого майна.

Майлз Вавасюр відправив Мартіна за двома найважливішими свідками. Посильний при суді району Фаррінгтон-Візаут та наглядач за парафіями Західного Смітфілда вже чекали на законника біля колони, призначеної для свідків, яку називали «дерево правди». Він зняв свою шапочку та привітав їх.

— У нас є лист, — сказав Мартіну посильний. — Його знайшли в домі купця.

— Дуже добре. Пан Майлз дуже зрадіє цьому, — він озирнувся і побачив, що Дженкіна вже привели до бар'єра. — Треба бігти щодуху, — наказав він. — Справа починається.

Дженкіна відправили до Ньюгейта. Юнак мав такий вигляд, ніби у нього була «тюремна лихоманка»,[95] він дуже смердів, і тому Вавасюр тримав біля носа напаханий шматочок тканини. Підлога Вестмінстер-хола була вкрита очеретом, що містив ароматні трави, для того щоб усунути запах в'язнів, але ніщо не могло приховати смороду лондонських в'язниць. Усі судді мали з собою клубок тканини, змоченої в анісі та ромашці, а перед початком роботи вони випивали поссет[96] зі свинячих ніжок та ячмінний відвар, щоб уникнути інфекції. Коли Мартін із двома свідками підійшов, суддя вже наказував зробити офіційне оголошення: якщо хтось мав підстави підозрювати вищевказаного Дженкіна, він мав прийти наступного дня.

Для показань виклкали наглядача за парафіями Західного Смітфілда, який допитував Анну. Він назвав ув'язненого карним злочинцем, у загальних рисах описав обставини розкриття злочину та доповів про обвинувачення, які Анна висуває Дженкіну. Потім, згідно зі звичаєм, його попросили безпосередньо звернутися до ув'язненого, для підтвердження того, що він висунув обвинувачення не по злобі.

— Я добре тебе знаю, — сказав він Дженкіну. — Ти пограбував чоловіка на ім'я Блейз Уайт на Лонг-лейн. Ти побив його. Ти відібрав у нього коня та гаманець, — він подивився на Майлза Вавасюра; баристер зробив знак продовжувати. — Ти свиня, що ліпше буде купатись у багнюці, аніж у квітах. Я зібрав трьох добрих людей із нашого району, які засвідчать, що ти ходиш тихо, приносиш лихо, десь вештаєшся до ночі, не дивишся у вічі і взагалі — тварюка, дикий звір, покидьок…

— Тримайте язика за зубами, — суддя вже стомився від палкої промови наглядача. — Чоловіче, у ваших словах немає ані сенсу, ані змісту. Нехай баристер зачитає звинувачення у вбивстві, — Мартін передав Майлзу Вавасюру необхідні папери для цієї процедури; позови було підтверджено, так що процес можна було продовжувати. Адвокат одразу ж узявся за отруєння. Він у деталях розповів про всі обставини, а також, як і належить приставам, копіював жести й вирази облич убивці та вбитого.

— Noctanter, — повторив він. Це трапилось уночі. Він цього не знав достеменно, але знав, що присяжні з особливою підозрою ставляться до злочинів, скоєних під покровом ночі. — У моєму розпорядженні є лист, що знайшли у нещасливому домі купця. Він адресований бідолашній засмученій дружині. У цьому листі, — він показав його суду, — у цьому листі Дженкін зізнається у своєму жахливому злочині та у палкій любові до вищезгаданої Анни.