— Ви сьогодні в ударі, як я бачу, Майлзе Гульвісо. Ніжку підіймаєте, наче собака на купу лайна. Що ж, у мене є для вас молода красуня, — дама Аліса добре знала його смак. — Побачила одинадцяте літо. Просто троянда. Я зву її Рубінова Роза, бо пахне вона, наче троянда, — вона стояла на старих дерев'яних сходах, стертих і потьмянілих через тисячі ніг, що пройшли тут, і кивала йому, запрошуючи увійти. — Вона ще незаймана.

— Радий це чути, та dame.

Вона розсміялась, і з-під її підборіддя раптом з'явилося намисто.

— Бачу я, ваша м'ясна паличка вже вистрибує у вас із штанів, сер Невгамовний Хвіст.

— Зараз сезон кохання, Алісо.

— Отже, влітку воно аж само в руки йде. Що ж, до роботи.

— Якщо ви зробите мені ласку й проведете…

Дама Аліса ніколи не сперечалася на тему кохання, за її словами. Вона підходила до справи серйозно.

— Можливо, я й не можу зупинити все зло, що вештається світом, — колись сказала вона одному зі священиків, які часто навідувалися до її таверни. — Але, принаймні, я допомагаю людям забути про нього.

— Всі ми тлінні й нестійкі морально, — відповів священик. — Ми походимо з грішного стада.

— Присягаюся хрестом Христовим, це правда.

Вона знала, що каже. Їï мати займалася тією ж самою справою у якійсь крипті в провулку недалеко від Тернмілл-стрит. Ще дуже юною дівчинкою вона побачила всі грані похоті. У віці дванадцяти років завагітніла від Кока Бейтмана, сина старого мірошника, чиє помешкання було за кілька сотень ярдів на північ, але матінка вмовила її втопити новонародженого у Фліті. Багато немовлят уже відпливли цією річкою до Темзи, де їх повитягували перевізники, бо вони становили загрозу для сіток рибалок. Вона наступного ж тижня знову побачила. Кока Бейтмана у крамниці пудингів, але він анічогісінько не спитав про свою дитину; вони сиділи пліч-о-пліч, але так і не промовили одне до одного. І тоді вона подумала — та що ж це за удаване кохання? Це ж просто глумливий вираз.

Після смерті матері Аліса відкрила balneolum, чи маленьку купальню, на Сент-Джон-стрит; ось так вона й отримала своє прізвисько.[87] Утім, коли вона взяла в оренду приміщення на Тернмілл-стрит, то зі здивуванням дізналася, що належало воно жіночому монастирю Св. Марії. Але незабаром її ім'я почало приносити гроші. «Жінка з Бата» стало синонімом господині дому розпусти. Священик церкви Сент-Мері-Абчерч прочитав проповідь, де засуджував її і казав, що «прекрасна жінка, тіло якої мерзенне, подібна до золотого персня на рилі свиноматки». Вона почула цю фразу через кілька днів і з тих пір звала його не інакше як «священик церкви свиноматки». Вона порівнювала його із огидною жабою, яка не терпить солодкого запаху виноградної лози. Він не хотів мовчати і одного вечора, стоячи на кафедрі, заговорив про певних звідників, чи латиною — lenos, які, наче розмальовані жуки, що літають під теплим травневим сонечком і дивитися не бажають на прекрасні квіти, а насамперед полюбляють бруд будь-якої тварини і тільки у багні знаходять своє задоволення. Виступ його зажив слави як «Проповідь про Жінку з Бата» і тільки посилив її популярність у Лондоні.

Дама Аліса провела Майлза Вавасюра до маленької кімнати, де у жаровні горів вогонь.

— У нас сьогодні небагато клієнтів, пане Нічна Ваза.

Вона не наймала музик, оскільки, як вона казала, похіть не потребує мелодій. Насправді ж, останнього разу, коли вона таки найняла їх, усе закінчилося безладом, через те що один із музикантів образив немолодого придворного. Дідуган сунув руку в штани, щоб почухатись, і музикант помітив це. «У Вестмінстері вас мали 6 навчити, — заявив він під регіт присутніх, — ніколи не торкатися м'яса правою рукою». Придворний вихопив кинджал, і почалася бійка, яка, за лондонським звичаєм, вгамувалася так само несподівано, як і спалахнула. Дама Аліса наказала музикантам залишити її таверну — чи, як вона висловилася, «забирати свої брудні сідниці!» — і присяглася ніколи більше не наймати їх. Отже, в ніч візиту Майлза Вавасюра ніякої музики не було.

— Вона незаймана, — повторила господиня, — але присягаюся, для вас вона добряче попрацює. Вам сьогодні доведеться попотіти.

— Вона погодиться пострибати?

— Так, вона смішлива. Справжня дзиґа.

— Тоді я візьму її.

— Але спочатку заплатіть мені. Суха ложка й рота дере, — Майлза Вавасюра всі знали як великого жаднюгу. Він був відомим скнарою — чи, як казала дама Аліса, «холодний тип, який навіть шмарклі нікому не віддасть».

— Що ж, та dame, як розрахуємося?

— Двома шилінгами.

— Що?!

— У вас такий вираз, наче полину з'їли. Два шилінги, кажу я вам.

— Та я стільки за камзол віддав!

— Але ж він вас так не зігріє, пане Сифіліс.

— Я запечене порося за вісім пенсів купити можу, шановна пані.

— Ви можете заплатити лише пенні за ліжко з простирадлами і ковдрами у будь-якому заїжджому дворі. Ви за цим до мене прийшли?

— Але ж два шилінги!

— Якщо вона вам не подобається, то можу підказати, як побороти похіть. Достатньо просто зняти взуття й понюхати його. Цього ви хочете?

Вони домовились, і дитину привели до кімнати Майлза; на ній була блакитна сукня, підбита хутром, і більш нічого.

— Слухай, дівчинко, — сказав він, — таке вбрання занадто розкішне для тебе.

— Дама Аліса добра до мене, пане.

Жінка з Бата підслуховувала за дверима, але тепер, узявши свічку, вона тихесенько пішла вниз сходами. Там вона побачила Томаса Ґантера, який прихилився до невеличкої лавки, на яку треба ставати на коліна під час молитов; він старанно вивчав її гротескне різьблення.

— Це ви, лікарю? Сьогодні ви нам не потрібні, стерв'ятнику.

— Принаймні, мадам, я не сипуха і біду не передвіщаю, — їм подобалося грати в дражнилки, хоча ніхто з них ніколи не перемагав.

— Як справи, коротуне? — у неї завжди вистачало слів, аби підкреслити його невисокий зріст — карлик, ґудзик, гном, пеньок, — і вона завжди користувалася нагодою вжити їх.

— Добре, дякувати Богові, — він подивився на верхню сходинку. — А як справи у Майлза?

— Тримай язика, бо краще немає, — це була стародавня приказка. — Нехай твій сусід відпочиває.

— Я не пліткар, Алісо. Від мене ніхто нічогісінько не дізнається, ніяких імен. Сер Майлз перебував під моєю відповідальністю, і я дуже непокоюсь за нього…

— Ta невже? Можеш припинити. Який вправний коваль. Чуєш, як грюкає своїм молотом? — вона розсміялась. — У нього молодий помічник. Такий бешкетник!

— Кажеш, незаймана?

— Роза де Пільчерер. Із цієї парафії.

— Я впевнений: вона занадто мала, щоб її можна було знайти у записах судового пристава.

— Але не настільки мала, щоб із неї не можна було брати податки. Одинадцять років. Знайшла її біля цирульні. Підмітала волосся.

— І ти висмикнула її звідти, наче краном.

— Просто побалакала з нею, і вона пішла за мною. Їй потрібні грошенята.

— Зовсім не мудро бажати чогось нечесного.

— Ти диви! О-ля-ля, майстре Ґантер. Дурня скільки не вчи, пуття не буде. Є дівчата, які полізуть у кущі за два пенні, чи навіть за сніп пшениці. А Роза покладе до гаманця шилінги. Чи після цього мене можна звинуватити у чомусь? Я ж роблю добру справу. Підберіть вуздечку та їдьте звідси.

Дехто казав, що Жінка з Бата така ж жорстка, як сам Лондон, і така ж весела. Сердитися на неї можна було не більше, ніж на саме місто. Тому Ґантер попрощався із нею, нагородивши поцілунком примирення. Утім, у відповідь він нічого не отримав.

Сoquina[88] на вулиці Нанчеон-стрит була найбільшою у всьому Лондоні; основна зала могла вмістити до сотні клієнтів, а були ще й інші кімнати, чи «кают-компанії», де також можна було попоїсти, хоча і не такій кількості людей. її зазвичай називали «У Роджера», оскільки кухар, якому вона належала, мав ім'я Роджер Уерський, і він усе ще наглядав за приготуванням їжі. Він був худорлявою людиною з невеличкою, охайною борідкою та в білому капелюсі у формі пирога, що символізував його професію. «Все має бути добре вимито! — крокував він по великій кухні поряд із основною залою. — Добре! Добре! Добре! Ти чуєш мене, Вол-тере? — підійшов він до молодого служника. — Покажи мені свої руки. Ти торкався лайна? Йди помийся! Джоне, шумівку треба протерти. Чи ти не бачиш на ній накипу? Це недобре. Недобре!»