— А коли я тобі доведу достовірність кожної деталі?

— Ану. Почни хоч би з того, що це була справді ніч і до того ж неодмінно серпнева.

— Дуже просто. Хто ж, по-твоєму, зненацька нападатиме вдень на укріплену фортецю? Звичайно, це сталося вночі, коли всі, окрім варти, спали.

— Гаразд, а чому серпнева?

— Бо серед обгорілих залишків одного будинку ми знайшли скелет корови. А в її шлунку — насіння кавуна, травинки і навіть ціла неперетравлена квітка. Такі й зараз ростуть на гірських схилах саме в кінці літа, в серпні.

Це вже зацікавлювало, і я присунувся ближче.

— А історія з втомленою жінкою?

— Теж не вигадана. Серед уламків ступки ми знайшли обгорілі пшеничні зерна. І совок насправді лежав неподалік від залишків вогнища. Значить, його напевно тут кинули, не прибравши на місце. І викінчений щит знайшли в руїнах майстерні зброяра, а килимову доріжку — під уламками будинку.

— Так, — замислено і спроквола мовив я. — Виходить усе цілком логічно, хоч і скидається на оповідання проникливого Шерлока Холмса.

— А що ж, він, гадаєш, свої припущення із стелі брав? Звичайний дедуктивний метод.[5]

І знаєте, що в кінці розмови сказав мені цей божевільний, солодко потягуючись:

— От коли б можна було перенести звідси сучасні будинки, всі ці халупки і санаторії! Отоді б ми покопались!..

— Спи, фанатику, — відповів йому я.

Спробуй засни, коли думки так і скачуть у голові. Чудний Мишко! Продемонстрував йому звичайнісінький приклад відновлення картини минулого за елементарними археологічними знахідками, і йому це здається мало не дивом. А нам завжди доводиться ось так, за крихтами бачити істину. Обвуглені зерна, черепки посуду, дитяча іграшка, ненароком загублена тисячі років тому… Хіба тут можна обійтися без фантазії чи без тверезої залізної логіки?

А от коли немає ніякої опори, ніяких знахідок, за котрі можна було б учепитися, що тоді? Легко відновити навіть детально загибель міста. Та чому воно врешті стало Уранополісом? Хто мені пояснить?

А вранці ми натрапили ще на одну таємницю.

Днів за два до цього я перекинув більшість своїх хлопців на розкопування споруди, що за моїми припущеннями була храмом. Звичайно, від нього нічого не збереглось, крім фундаменту. Проте уцілілі в землі бази п'яти колон перед фасадом — доказ того, що будівля, очевидно, мала певне громадське значення і служила для героїзації чи обожнювання. Про будову храмових споруд у грецьких містах Криму відомо поки що небагато, ось чому я й вирішив приділити особливу увагу саме цьому об'єкту.

Я попередив усіх про надзвичайне значення роботи, а сам уважно стежив за ходом розкопок на кожній з трьох ділянок, вибраних так, щоб розкрити зразу якомога більшу площу. Хоч храм, безсумнівно, був геть пограбований тієї трагічної ночі, і, напевно, згорів дотла, можливо, думав я, вдасться знайти якийсь уцілілий посуд чи навіть уламки статуй, якими звичайно прикрашали такі приміщення.

Поки що мої сподівання не справдились. Виростали гори перемішаної з попелом, просіяної крізь густі сита землі, та, крім будівельного сміття і зовсім безформних головешок, нічого цікавого не траплялось. Щоправда, обпалені уламки соленів — це у греків так називали великі листи черепиці — підтверджували, що споруда була багатою й гарною.

І раптом мене гукнула Тамара:

— Олексію Миколайовичу, тут якась залізна пластинка і на ній, здається, літери.

Я поспішив до неї. Справді, на забрудненій дівчачій долоні лежала невеличка металева пластинка.

— Навіщо ви її викопували без мене?

— Та вона сама випала з землі. Тільки торкнулась пінцетом, вона й випала.

— І що це за «якась пластинка»? Навіть відрізнити залізо від міді не можете…

— Та годі, Олексію Миколайовичу, не бурчіть. Тепер, коли ви її очистили від землі, я й сама бачу, що вона мідна. А це що таке?

Але я вже не слухав її. Сів на землю і перемальовував у польовий щоденник знахідку. У мене вже виробився умовний рефлекс: негайно братися за блокнот — хтозна, що може статися із знахідкою?

Тонка мідна пластинка була свідоцтвом проксенії Так називали греки право гостинності й захисту інтересів іноземців на території своїх полісів — щось на зразок сучасної «візи на в'їзд». Я відразу ж записав у блокноті приблизний переклад напису на пластинці.

«Проксенія Ураніда.

Рада й народ дав. Феотім Антігон, син Автея, і Аглотіл, жрець, син Нікагора, сказали: дати Ураніду проксенію і громадянство самому та роду його й право в'їзду чи виїзду йому самому і майнові їх у військовий та мирний час».

Знову ті ж імена! Дещо тепер з'ясовується: Аглотіл був жрець, можливо, навіть в цьому самому храмі. Отже, натрапили на правильний слід. А загадковий Уранід — іноземець. За якісь заслуги йому народні збори міста за пропозицією Феотіна Антігона та жерця Аглотіла вирішили дати проксенію й права громадянства.

За віщо? За послуги, що були відзначені карбуванням монет з іменами Аглотіла та Ураніда? Але що вони зробили, що удостоїлись такої честі? І хто був цей Уранід, з яких країв прибув він до міста, де його батьківщина? Може, він мав інше ім'я, але тут, у грецькому місті, його чомусь замінили на цей дивний псевдонім — Уранід. А може, його справжнє ім'я було «варварське» і грекам важко було його вимовляти?

Є над чим замислитись…

Мишко, звичайно, знову має привід для жартів:

— Як у перекладі звучить твій Уранід? Син неба? Так що ж тут голову ламати? Оголоси його просто прихідцем з якоїсь планети, бажано подалі від Землі, і скажи, що він перевернув за своїм бажанням усе життя грецького містечка. Такі гіпотези нині в моді…

Так, останнім часом стало модно всюди, де є археологічні таємниці, шукати сліди космічних прихідців. Вражає своїми розмірами стародавня Баальбекська веранда в пустині — отже, збудували її гості з космосу, не інакше. Зображення древніх богів «немовби в скафандрах» на скелях Сахари оголошуються портретами марсіан. Кумедний, одначе, метод — підміняти одні таємниці іншими, ще заплутанішими…

Особливо смішно слухати нам, археологам, усі ці розумування, що нібито стародавні цивілізації були засновані небесними гістьми, а потім з якихось причин захиріли, загинули.

Одне покоління за одним, шар за шаром залишали в землі сліди свого життя. Ось що цікаво: коли в сиву давнину в якомусь зручному місці виникало людське поселення, то й наступні покоління намагались селитися тут же. Ця прихильність до обжитого місця навіть дістала в науці спеціальну назву: закон осідлості. Ось чому в деяких місцях ці, як ми їх на зиваємо, культурні шари, утворюють нарости по сорок метрів!

Такі земляні «листові пироги» переконливо і наочно доводять, як поступово розвивалась цивілізація на нашій планеті — від найдавніших стоянок первісних мисливців до величезних сучасних міст. І щоб нас, археологів, упевнити в якихось незвичайних стрибках в історії розвитку людства під впливом мудрих космічних прихідців, потрібні докази серйозніші, ніж Баальбекська веранда, яка ніби служила космодромом, чи уявна загибель біблійних міст Содома і Гоморри в атомній війні…

Недостатня аргументація найбільш і засвідчує хиткість усіх цих «космічних гіпотез». Немає всіх доказів. Береться якийсь факт, а навколо нього накручується безліч усяких «здогадок» і «думок». Чи просто прихильники таких гіпотез намагаються доводити справедливість своїх думок, так би мовити, «від протилежного»: загадкове, поки що нез'ясоване якесь історичне явище — отже, воно неземного походження, шукай відгадку в космосі.

У нас таємниці земні, але набагато незрозуміліші й загадковіші.

Мишкові легко. Він тут у відпустці, всі турботи залишив удома. Цілими днями пірнає в морі, як дельфін. На декого з моїх хлопців він, здається, починає впливати негативно. Учора двох я піймав, коли вони намагалися серед білого дня втекти із розкопок до моря — ніби вмитися.