Таємниці, які давно мучили мене, тепер було розгадано. Я дізнався, чому мешканці міста раптом переіменували його в Уранополіс, на честь якої події викарбували монети із зображенням бога Асклепія та небесних світил. Розкрилась і таємниця загадкової мови, яка завдала нам так багато клопоту.

Все прояснилось. І дивна річ: я відчував від цього не тільки цілком природну радість відкриття, а й смуток теж. Що не кажи, а на кілька загадок у світі стало менше.

Але зате яка захоплююча таємниця чекала попереду! Невже ми й справді натрапили на слід космічних гостей?

Ми повели розкопки зразу на кількох ділянках. Заблищали на сонці наші лопати, насунулись численні турботи: як розподілити робітників, добути харчі дешевші, щоб зекономити побільше та за рахунок цього продовжити строк робіт. Мене з головою поглинули повсякденні справи.

Вже почались із новачками смішні пригоди, без яких не обходиться жоден розкопочний сезон, — певна ознака, що робота входить в нормальну колію.

Увечері біля вогнища, знищивши величезний таз жарених бичків, хлопці потішалися над одним студентом-першокурсником, який зробив сьогодні сенсаційне відкриття. Він уперше брав участь у розкопках, був досить романтичний, і легко уявити його зворушення, коли вже після кількох змахів лопати з землі раптом показався краєчок документа. Та якого! Не на папірусі, а на справжнісінькому папері.

Він примчав до мене, руки в нього тряслися, обличчя взялося червоними плямами, в грязюці, й, заїкаючись від хвилювання, доповів про свою знахідку.

Я вже знав, чим це кінчиться, і досить спокійно вислухав повідомлення про стародавній документ, який було надруковано на папері друкарським способом.

— Розкопуй його й далі сам, — запропонував я.

— Сам?

— Звичайно, я тобі довіряю.

Більше він до мене не прибігав, а за обідом намагався не потрапляти на очі. Але я все ж спитав його:

— Так що ж ти знайшов? Як розкопки?

— Газету «Советская Россия», — похмуро відповів він.

— Свіжу? — невинно поцікавився хтось із хлопців.

— Торішню. Хтось пожартував.

— Та ніхто не жартував, — втішав його Алик. — Просто так водиться — по закінченню розкопки класти в шурф якусь газету для прикмети, що тут уже працювали. Так і зробили. Отож не сумуй, і зо мною таке колись бувало.

Але через три дні нам пощастило відкопати справді неймовірну знахідку. Ми натрапили на ту саму темницю, в якій мучився Уранід!

Це була глибока, метрів на три яма, обкладена необтесаним камінням. Дах її завалився під час пожежі від ваги покрівлі храму, яка рухнула тоді на нього.

Ви розумієте, з яким трепетом я розкопував цю стародавню тюрму, де кінчив свої дні Син Неба. Так, він загинув саме тут, сумнівів тепер не було!

Ми знайшли два скелети. Один лежав біля самого порога, все ще стискаючи в давно зотлілому кулаці ручку заіржавілого меча. Другий скелет лежав у кутку — і навколо нього все ще гадюкою обвивався міцний, важкий ланцюг, що приковував його до стіни.

Це був, без сумніву, Син Неба. Але чиї ж останки ми знайшли в печері? Отже, дріт не має до Ураніда ніякого відношення?

Яка драма розігралася в цьому підземеллі тієї далекої ночі, коли місто гинуло в полум'ї й вулицями його мчали войовничі скіфи? Хто ж був цей загадковий Син Неба?

Чи дізнаємось ми колись про це?

Я не знав, що й думати, і хотів уже скоріше розповісти про цю знахідку Михайлові докладно в листі. Та раптом від нього надійшла дивна, незрозуміла телеграма-«блискавка»:

«Вилітай негайно Москву мені сняться дивні сни вилітай негайно!..»

— Москва? Званцев? З вами говоритимуть…

— Алло! Мишко? Слухай, кинь ти свої ідіотські жарти! Які сни тобі сняться?

— Здоровий будь, старина! Я сподівався, що ти вже летиш у Москву…

— Можеш ти мені пояснити до ладу, навіщо я тобі?

— Ну ось… Знову лайка замість вдячності…

— Годі випендрюватись, ти й так мені угробив цілий день. В чім справа?

— Кидай свої лопати й клізмочки та поспішай до Москви. Поздоровляю з найвидатнішим відкриттям в історії людства!

— Слухай, я покладу трубку!

— Стривай, стривай, не кип'ятись. Знаєш, ти просто геній! Він справді прилітав, Син Неба. І записав на дроті свій звіт про те, що бачив. Розумієш?

— Як записав?

— Прочитати тобі лекцію? Але це дорого коштуватиме по телефону. Прилітай сюди і все побачиш на власні очі. Розумієш: побачиш сам своїх стародавніх греків!

— Годі мене розігрувати!

— Я не жартую. Колосальне відкриття. Називаю на літери: кумир, осел, літає, Ольга, сорока…

— Роз'єдную, ваш час кінчився.

— Вилітай негайно!

Розповідає Олекса Скорчинський

Невже це можливо?

Невже ми й справді випадково наткнулися на слід відвідин нашої планети гістьми з космосу?! І хоч я інтуїтивно чекав, що відгадку Сина Неба принесе саме цей дріт, який ми знайшли в печері, все одно Михайлова розповідь про його складні досліди та несподіване відкриття зовсім приголомшила мене.

Дріт лежав на білому лабораторному столі, й я не міг відвести від нього погляду. Невже на цій тонкій металевій нитці справді записаний звіт про те, що побачив Син Неба, закинутий з волі фортуни дві тисячі років тому в маленьке грецьке містечко на Кримському березі? І невже я зараз сам зазирну в той далекий світ, побачу все його очима?!

Мені кортіло подивитись, і я погано слухав пояснення Михайла про техніку розшифровки відеозапису на дроті, про те, як він добирав найкращий режим, які використав прилади, — але він, на подив, здається, не образився за мою неуважність. Потім почав клясти себе, що під час експериментів над дротом розмагнітив частину запису.

— І яку частину! Самий початок! Там, мабуть, було зафіксовано приземлення космічного корабля. А тепер ми не дізнаємось, як це відбувалося. І надала ж мені лиха година перевірити його електропровідність!

— Гаразд, зараз цього вже не виправиш. Показуй швидше, що є! — благав я.

Та він немов навмисне зволікав і вирішив обставити перегляд магнітного запису не менш таємниче та урочисто, ніж той жрець свої пророкування в храмі Асклепія. Посадив мене в глибоке крісло в лабораторії перед овальним екраном, наказав спертися вільно на спинку, розслабити м'язи й ні про що не думати.

— Просто дивись, що за картини почнуть виникати. І запам'ятовуй усі деталі, щоб опісля точніше записати.

Потім він пригасив світло в кімнаті, лишивши тільки лампочку низької напруги біля приладів, з якими дуже нудно й довго порався, щось налагоджував.

— Та скоро ти? — не витримав я і тут же замовк на півслові, бо побачив те, що сталося на кримській землі дві тисячі років тому…

Зображення було розпливчасте, неясне, нерізке, мов знімок, зроблений недосвідченим фотографом, без будь-якого наведення на різкість. Часом воно зовсім зникало, потім з'являлося знову. Але моє досвідчене око археолога доповнювало деталі, яких не вистачало, а багато що просто вгадувало.

Переді мною, без сумніву, була головна міська площа — агора, вимощена черепками битого посуду та заповнена строкатим натовпом. Особливо виразно виднівся один її куток, обгороджений дерев'яними жердинами, — мабуть, спеціально для торгівлі рабами. Про це згадувалось в деяких працях.

Біля підніжжя мармурової статуї, на п'єдесталі якої написано: «Народ поставив статую Агасікла, сина Ктесії, який запропонував декрет про гарнізон і влаштував його…», прилягла на каміння зовсім байдужа і отупіла зморшкувата стара жінка, схожа на купу брудних ганчірок. Поряд з нею лежать два скіфи: один з рудою кіскою, що стримить з-під драної гостроверхої шкіряної шапки, й в куртці з грубих баранячих шкур, другий майже зовсім голий, голова скуйовджена. Руки й ноги їхні заковані в ланцюги…

…Тінистий мармуровий портик якогось, мабуть, громадського будинку. За низеньким столом з сувоями папірусу сидять троє літніх греків і уважно, але досить байдуже спостерігають, як плечистий, роздягнений до пояса кат з поголеною головою прив'язує до великого катувального колеса переляканого раба, ще зовсім підлітка.