Знову тиша. Про що б то ще поговорити, доки перейду до суті?

— Як вам тут живеться? — змінила я тему.

— Добре.

Тиша.

— А як в інституті? — зробила я останню спробу.

— Це що, якесь інтерв'ю? — здивувався Вальдек. — Книжку про мене пишеш, чи що?

— Я питала з ввічливості.

— А, якщо з ввічливості, то нехай буде. До сесії ще далеко.

Знову мовчимо. Немає сенсу довше зволікати. Залагодимо це врешті і край.

— Слухай, Вальдеку, я хотіла тебе перепросити за те кіно. І ти для мене ніякий не Вальдек Пробка.

— Все нормально.

— Правда, — тягнула я далі. — Я навіть тобі дивуюся. Ти знаєш, чого хочеш.

— Заробити на спортивну тачку, — підказав Вальдек.

— І не переймаєшся тисячею дрібниць.

— А що це дало б? — стенув він плечима.

— Ти щасливий.

— Ну, не завжди. Як завалю іспит, то впадаю в нерви.

— Скажу тобі, що я деколи тужу за світом, де панують зрозумілі правила гри. Де зло є злом, добро добром…

— … кольори кольорові, а сонце гаряче, — закінчив Вальдек. — Але у кіно ти зі мною не пішла б, так?

— Можемо піти, — сказала я. — Навіть зараз. Тільки ти сам подумай, навіщо? Ти викинеш купу грошей і достобіса знудишся. Я буду комплексувати через те, що мордую тебе. Чи не ліпше посидіти за пивом чи десь потанцювати?

Вальдек пошкрябав голову. Якусь мить розмірковував над тим, що я сказала.

— Ти, мабуть, права, — визнав він урешті і витягнув лапу на знак перемир'я. — Класна ти дівка, от тільки трохи заплутана.

— Я знаю.

— Ти даремно ускладнюєш собі життя. А воно не є аж таким складним, як тобі здається.

— Я теж це підозрюю, — зітхнула я.

— Ти не підозрюй, а просто вір. Мусиш трохи попрацювати над характером.

— Попрацюю, — обіцяла я.

— І дозволяй часом кудись себе запросити. За старим знайомством.

— За старим знайомством, — подала я йому руку.

То треба йти. Нехай хлопак доспить. Вальдек відпровадив мене до дверей. Коли я вже була на сходовій клітці, раптом згадав:

— О, до речі. Тут приходив якийсь такий високий. Питав про тебе, просив адресу.

— І що? — я врешті відчула, що маю серце. Воно стугоніло, як дзвін.

— Я був злий після нашої сварки і не сказав йому. Мене зразу попустило, і я навіть побіг за ним, але він уже зник. Ти гніваєшся?

— А що це дасть? — відповіла я.

— От бачиш? — утішився Вальдек. — Ти робиш поступ. Так тримати, Малино.

18.12. Скидається на те, що всі, крім мене, переживають свято весни. Лешек з Міґелем (він знову поїхав), Йолька з Яспером, мама з Губкою (бабуся це підтвердила), Ева з Томеком (третій день святкують Евчин день народження, наче є з чого тішитися). А я? Проводжу довгі години в комп'ютерній. Пишу вже п'яту статтю, тести на іспит і вже два тижні заповзято «мейлую» з усім світом. А найбільше з одним типом, який ховається під ніком «Кілґор». Ми познайомилися на Миколая. Я чатилася з кількома юзерами, коли побачила на моніторі напис:

«Привіт, Малино, ти любиш Воннеґута?»

Я відписала. «То тримай капелюха, бо ми можемо опинитися далеко звідси».

І почалося. Ми щодня обмінюємося кількома «мейлами», він з роботи, а я з універу.

21.12. — Я можу про все йому розповісти, — пояснювала я Евці з Лешеком.

— Написати, — виправила мене Евка.

— Я відчуваю, що когось цікавлю.

— Ти цікавиш нас, — зауважив Лешек.

— Ви маєте свої справи, а Кілґор…

— …не має жодних? — запитала Евка. — Він народився лише заради того, щоб виглядати твої «мейли»?

— А взагалі, звідки ти знаєш, що це він, а не вона?

— Бо так звали персонажа з книжок Воннеґута. Це чоловік, якщо пам'ятаєте.

— І старий невдаха, — пригадала Евка.

— Мій Кілґор, — я свідомо наголосила на слові «мій», — молода людина, яка досягає помірних успіхів.

— А може, це домогосподарка, котра нудиться у своїй віллі над морем.

— Або серійний убивця, — полякала Евка.

— Домогосподарка навряд чи, бо він розповідає про роботу, тут, у Кракові.

— А може, під ніком Кілґор ховається пані Чеся, — снував здогади Лешек. — Може, ти фліртуєш із секретаркою?

— Якщо ви думаєте, що мене збуджує віртуальний секс, то глибоко помиляєтесь. Ми з Кілґором просто…

Власне, а ким ми є? Парою піщинок, загублених у космосі. Двома самотніми мізками, ув'язненими в слоїках незграбних тіл? І що, власне, нас пов'язує? Симпатія до Воннеґута, відчуття порожнечі й кілька «мейлів», що кружляють у мережі.

23.12. Завтра свята, перші без Ірека, зате з Губкою. Зараз іду додому, тільки закину привітання для Кілґора.

Ввімкнула комп'ютер.

«Малино, що робиш на Новий рік?» — прочитала я. А що може робити самотня двадцятишестирічна жінка, яка обрала наукову кар'єру? — «Може, зустрінемося на Ринку?»

Я зважила всі «за» і «проти». Це відкрита забава. Якщо він мені не сподобається, я зникну. Поза тим, це відносно безпечно, довкола люди. Але з іншого боку, це тільки безіменна юрба, велике збіговисько. Можна завиграшки когось проштрикнути. Ні-ні, не думаймо про найгірше. А якби я зважилася, то як упізнати його серед сотень інших?

«У мене на голові буде величезна чорна перука афро. Знаєш, із тих, що продають на Ринку».

«Тоді я куплю собі таку саму, рожеву. Крім того, буду вся в малиновому. Тільки ні на що не розраховуй».

«Мені цілком вистачає десяти годин розрахунків на роботі. Гарно бався на свята».

24.12. Я обожнюю Різдво. Обожнюю пахощі ялинки, пломінчики свічок, які відбиваються в блакитних свічниках, смак вареників, политих конопляною олією. Привітання, навіть якщо вже всоте чуєш: «Щоб ти знайшла собі чоловіка». Компот із чорнослива, після якого мені завжди сверблять вуха. Подарунки під ялинкою (велика таємниця!). Спільне фальшування колядок.

Я завершила декорувати стіл.

— Забагато свічок, — оцінила мама.

— Їх і мусить бути багато. На знімку вдвічі більше, — показала я їй журнал.

— Мені це не подобається, — комизилася вона. — Виглядає, як могила в Задушний день, ще тільки хризантем бракує.

Я мовчки забрала чотири свічки.

— Якщо ти вже конче хочеш забирати, то забери щонайменше сім. Чотири нічого не змінять…

Я зиркнула на годинник.

— Мама, звичайно, запізнюється. Певно, воює з мотлохом у коридорі. А може, з нею щось сталось? Як ти гадаєш?

— Я нічого не гадаю, я йду переодягатися.

— Саме час. Тільки у щось елегантне і щоб не стріляла мені очима.

— Перед Губкою?

— Мені не подобається, що ти називаєш його Губкою.

— А як я повинна його називати? Пан Губка? Доктор Губка? Наречений Губка?

— Ти намагаєшся зіпсувати мені вечір? Цього разу я не піддамся на провокацію, — мама вийшла до кухні.

Я ледве застебнула блискавку на своїй святковій сукні, а вже залунав дзвінок.

— Відчини, Малинко! Я мішаю «вушка»!

Я побігла до дверей, на порозі стояли бабуся, Губка. А також Ірек. Нарешті комусь придасться зайва тарілка для подорожнього.

— Ну, сестро, — Ірек відламав великий шматок проскурки, — моря грошей і невичерпного струменя успіхів в особистому житті. Ти записала мені ту касету?

— Не було що записувати. Я намагалася щось із витиснути, але вона не піддається на провокації.

— Може, мені пощастить. Я страшенно тужу за промовами.

— А батько? — пошепки запитала я.

— Він хотів приїхати, але я його відрадив.

— Слушно.

— Він передав привітання і сказав, що вишле всі подарунки, з цією метою навіть ліквідував один із рахунків.

— Батько є батько.

— Він у своєму репертуарі.

— То що? Треба йти привітати інших.

Ми рушили довкола столу. Дорогою мені трапився Губка.

— Що ж, Малинко, — він довго добирав слова, — щоб ти нарешті заповнила свою мучівну порожнечу.

— Навзаєм, пане доктор.