— Богусю.

— Богусю, — виправилась я. — І щоб ви ніколи не шкодували про своє рішення.

— Я теж собі цього бажаю.

— Любі! — урвала нашу балачку мама. — Годі, годі, запрошую до столу.

Ми повсідалися і напихаємось.

— Розкішний борщ, — похвалив Губка. — А «вушка»? Поема. Певно, ти з ними намордувалася.

— Я роками відпрацьовувала відповідну техніку.

— А всі ті голубці, коропи, пироги.

— Мені трохи допомагала мама, але Малину я не могла ні до чого залучити. Не знаю, як вона колись даватиме раду з хатою і двома дітьми. Готування, прибирання, кашки, батьківські збори, скирти прання, влаштувати свято, попрасувати чоловікові сорочку.

— На щастя, наразі мені це не загрожує, — озвалась я з-над тарілки з «вушками». — Я навіть не маю нареченого.

— Я мушу тим заопікуватися, — пообіцяла мама. — І зроблю це, щойно ми з Богусем одружимося.

Чудова перспектива. На щастя, весілля тільки за півроку. Ще може трапитись усе, що завгодно.

29.12. Післязавтра Новий рік. Ми всі збираємося на Ринку. Евка, Томек, Лешек, Міґель, навіть Йолька з Яспером приїдуть. Ну і, може, Кілґор, якщо він не передумав.

31.12. Це вже сьогодні. А я ще маю стільки роботи. Ванна з олійками (подарунок бабусі), очищувальна, зволожуюча й антистресова маска (подарунок Ірека). Потім манікюр, бальзам для волосся та емульсія (адже я не буду весь час у тій жахливій перуці). Потім тренування підсвідомості (жадаю, щоб Кілґор не виявився серійним убивцею). Приміряю кілька сукенок.

— Цієї ти, мабуть, не одягнеш, — висловила свою думку Евка. — В неї викот до пупка. Тебе продує до кісток.

— Не можу ж я йти у светрі!

— А чому б і ні? Хто побачить, що в тебе під плащем?

— Буде стільки народу, телебачення.

— Роби, як знаєш, Малино, а я одягаю гольф і куртку. Вона принаймні не промокне від шампанського. Де ти маєш зустрітися з отим своїм Кілґором?

— Під «Джек-потом», з боку Ставковської, пів на одинадцяту.

— Хвилюєшся?

— Зовсім ні, ну, може, трохи… дуже.

— Ми будемо за вами спостерігати, — обіцяла вона. — Нічого лихого не станеться.

— Якнайбільше, то я наїмся сорому у вас на очах, — буркнула я. — Тепер шкодую, що з ним домовилась.

А може, не йти? Зостатися собі вдома, переглянути за-бойні фільми, випити шампанського з телеведучими?

— Найгірше, що я не знаю, чого чекати.

— Ти хотіла сказати «кого», — виправила Евка.

— Я вже не певна, чи це людська істота. Ви з Лешеком намололи стільки дурниць.

— Бо ми турбуємось. Ти так останнім часом від усіх дистанціюєшся. Зникаєш на цілі години.

Дивно, що хтось це помітив. І до того ж турбується. В сумі це приємне відчуття.

Зараз виходимо.

— Я починаю шкодувати, що ми не причепили до тебе підслуховку, — серйозним голосом сказав Томек.

— А я починаю шкодувати, що про все вам розповіла!

— Малино, не переймайся так, — поплескала мене по плечі Евка.

— Легко сказати. Ви будете там стовбичити, як стерв'ятники, чекаючи на розвагу.

— Новий рік, усміхнися.

Я усміхнулася самими губами.

— Забагато сторожкості в очах, — оцінив Томек. — Спробуй ще раз. Трохи ліпше, хоч і надалі офіційно. Додай трохи розкутості. О'кей. І так тримати.

Щойно десята, а Ринок роїться від людей. Десь серед них чаїться Кілґор учорній перуці. Але спочатку ми мусимо знайти Йольку і решту товариства.

— Он вони там стоять, — показала пальцем Евка. — Бачите Лешека? А поряд Міґель.

Ми наблизились. Уся компанія вже легко порожевіла від морозу й гарячого пива. Йолька в білявих кучериках і в до болю обтислих стегнівках.

— Привіт, Йолю!

— Тепер Джоль. Чому в Малини такий вираз обличчя? — встигла запитати Йолька і кинулась Евці на шию.

Тим часом я віталася з Міґелем. Він виглядав ідентично своїй фотці, тільки що замість стрінґів мав на собі сапфіровий комбінезон. Міцна засмага, кульчик у вусі, на волоссі два літри гелю з блискітками. Головне, що він влаштовує Лешека.

— Holа, Малино, — тепло всміхнувся він.

— Holа, Міґелю. — Це все, що я знаю по-іспанськи, тож час перейти на англійську. Ми трохи побалакали, але нас зразу обірвав Яспер.

— Ти не привітаєшся з колишнім шефом? — простягнув він до мене свої великі, як лопати, лапи. Ми залишили взірцеву половинку й перекинулися парою речень. Новий рік не сприяє довгим балачкам. Лапа, обійми, дві цьомки, широка усмішка і до наступного. Врешті дійшло до Йольки.

— Як там гепарди? — запитала я.

— Ти про Яспера? — здогадалась Йолька. — Малино, він фан-тас-тичний! Як подумаю, що я могла вийти за Віктора… Я так тобі вдячна. Тільки тепер розумію, що значить справжнє життя. Я просто відчуваю…

— …повів весняного вітру, так? — завершили хором ми з Евкою.

Десята тридцять. Пора одягти рожеву перуку.

— Малино, ми поряд, — крикнула Евка, а Томек показав, що тримає за мене кулаки.

Добре, я поволі суну й розглядаюся навкруги. Чорної перуки ніде немає. Є блакитні, сріблясті, білі. Мене оминають люди в масках і в капелюхах чорнокнижника. Усміхнені дівчата з причіпним ангельським волоссям. Отам ліворуч якась горила, поряд русалка Амелька. А Кілґора немає. Він, напевно, передумав. Чого я бовванію в тій ідіотській перуці? Стрімко стягнула її з голови. Разом зі шпильками. Зараза. Стільки намордувалася, щоб їх застромити. Все до дупи! Хай чорти візьмуть такий Новий рік! Повертаюся до хати!

— Малинко, — зненацька почула над вухом. Нарешті Кілґор!

— Я запізнилася, — почала я. — Вальдек???

— Веселих свят! — ми плеснули долонею до долоні. — Я бачив тебе з друзями. Хотів підійти, щоб привітатися, а ти раптом витягла з торби рожеве опудало, натягла на голову і сунеш у мій бік. Ви, певно, бавитесь у «фанти»?

— Що? — не допетрала я. — А, можна сказати і так.

— Малино, хто та краля в зеленому плащі? Ну та, чорна, з таким поглядом, ніби голодна?

— Ах, та, — врешті збагнула я. — Це Анка. Вона малює персонажів до комп'ютерних ігор. Наприклад, до «Fire, fire, fire!»

— Чесно? — втішився Вальдек. — Та це ж одна з найкрутіших забавок! Яка анімація! А вояки, бачила б ти їхню зброю! Малино, ти не познайомила б мене з нею?

— Ходімо, — потягла я його за рукав. Кілґор уже все одно не прийде.

Ми підійшли до наших. Вальдек тримався позаду. Чекав, поки його представлять.

— Це він? Симпатяга, — шепнула Анка.

— Ти теж йому подобаєшся. І це не він, — докинула я. — Хоче з тобою познайомитися. Вальдек, ну ходи. Це Анка.

— Вальдемар Цибуля, — вклонився Вальдек. Ухопив Анку за руку і присмоктався губами до її ангорової рукавички.

— Мені дуже приємно, — Анка затріпотіла повіками, аж посипалися блискітки, й окинула Вальдека голодним поглядом. Вальдек відповів їй таким самим. Вони втуплювалися б так одне в одного годинами поспіль, якби не моє втручання.

— Ти мусиш познайомитися з рештою, — шарпнула я його за шалик. — Йолька, тобто Джоль, Яспер, її чоловік, Лешек і Міґель, — Вальдек тактовно не прокоментував. — Евку ти знаєш. А це її хлопець, Томек.

— Ми знайомі, — простягнув йому долоню Вальдек.

— З тренажерного залу, — додав Томек.

— То що, ходімо під сцену? — запропонував Лешек. — Зараз почнеться концерт.

Ми рушили, і саме тоді я побачила віддалік чорну перуку афро.

— Евко, він там, — шепнула я, щоб інші не почули. — Кілґор.

— Я бачу.

— Я маю підійти?

— Якщо не підійдеш, цілий рік шкодуватимеш. Краще пересвідчитись.

— Я зараз повернуся, — запевнила я. — Не кажи іншим.

— У разі чого ми під сценою. Біжи, бо він знову зникне. Я пірнула в натовп. Ще встигла почути, як Лешек запитує Евку:

— А де Малина?

— Рушила стежиною Білого Кролика, — почула я і була вже на Шевській.

Почала протискуватися межи людьми. Ніде не видно чорної перуки. Може, він її скинув? Як я тепер його впізнаю? Ні, є! Стоїть до мене спиною. Роздивляється навсібіч. Я поволі наблизилася. Стала зразу за ним і запитала: